Бабський Бонд

Бабський Бонд

олександр ковальчук,  1 квітня 2016

Шпигунська мелодрамка Сюзанни Бір для ідеальних домогосподарок та чемних мамусь.

BBC (та AMC) чомусь довірили міні-серіальну екранізацію роману Джона Ле Карре оскароносній датчанці Сюзанні Бір і після перспективних титрів (що вже можуть претендувати на якусь премію в кінці року) уся надія на добре кіно проіснувала десь півтори серії (з шести).

Відтепер великий та страшний Ларс фон Трієр може зі ще більшою силою стібатися зі своєї співвітчизниці та її потягу до мелодраматичної сопливості.

The Night Manager ще якось тримається до провінціалки з неправильним прикусом та відсутнім статевим життям в очікуванні принца на білому коні. З цього надлому (який ще можна зрозуміти в контексті легенди про нову іпостась героя Тома Гіддлстона) й проростає подальша бабська мрія про ідеального чоловіка та його лицарський ідеал.

Але милий герой Тома Гіддлстона, якому пророкують роль нового Бонда після гопника з великими вухами (Деніел Крейг), який занадто серйозний у цьому серіалі, не настільки самоіронічний, як великий артист Коннері, і тому настільки ідеальний, що аж страшно, бо дещо штучний персонаж.

Поміж усього іншого, у ньому є щось чеширське (його Локі у фільмі Тор), але The Night Manager не та територія, де цей момент буде хоч якось використовуватися.

Після попередньої екранізації Ле Карре, герметичного фільму Tinker Tailor Soldier Spy Томаса Альфредсона, Нічний адміністратор Сюзанни Бір усіма своїми мелодраматичними штампами дотягує хіба що до рівня журналу Наталі чи Караван історій, і тому уся його бабськість – це навіть не фемінізм чи поп-фемінізм, а щось псевдо.

І це все дивно, звичайно, бо й актори ніби сильні, і бюджет нормальний, і локацій вистачає, і навіть дроном знімають, але чим ближче до кінця шостої серії, тим менше режисерку цікавить логіка шпигунських романів, і чим раз більше у серіалі простежується непослідовність емоцій та істерик, тобто усіх тих стереотипів, якими наділяють жінок-читачок журналі Наталі.

Сильні актори губляться у цих соплях та простакуватих кульмінаціях. Навіть сам Г'ю Лорі, якому тут особливо немає кого грати і він тільки наприкінці серіалу починає давати хоч якусь дещицю свого комедійного таланту. Але вже якось так метушливо, що у епізоді, коли його забирають у жорстокі капіталістичні джунглі єгипетські бариги, то його відчаю не вірить навіть сам Станіславський (хоча, здається, що ми дивилися комедію у цьому моменті).

Остання серія сезону й без того суцільні перегравання та милі ідіотизми, плюс чудесне спасіння дрібним клерком усієї операції від бариг Роупера у високих лондонських кабінетах. Подібна втома-халтурка була в Хауса, але це після довгих восьми сезонів, а тут таке вже на першому.

Ідіотична сліпота рогоносця в персонажа Г'ю Лорі тримається на соплях та святій наївності режисерки Бір, і саме тут, якби сказав легендарний Петро Ручечник, усе зло від баб. За емоційною непослідовністю увесь розвиток сюжету стає суцільною умовністю, де особливий маразм, це, звичайно, вбивство Корки голими руками і подальше убоге самовиправдовування персонажа Тома Гіддлстона.

Після вбивства персонажа свого найкращого актора (Тома Голландера) та ефектної сцени презентації зброї у пустелі режисерка Бір вже остаточно пускається берега і починає акцентуватися у своїй казочці про Бонда на зрадливій жіночій долі.

Вона моментально підноситься до гуманістичних маніфестів про те, що чоловічий світ вбиває майбутнє, і єдиною, хто може проти цього постати – це жіноча солідарність. Спочатку, можливо, просто їм не давати, як у відомій античній історії, а потім потрохи – й вбивати, як у відомій біблійній історії.

Це бабський бунт супроти жорстокого та лицемірного світу чоловіків, і не просто бабський, а бунт вагітних, бунт майбутнього супроти агресивної маскулінності. Але як це драйвового реалізовано у Mad Max: Fury Road і як же ж мелодраматично в The Night Manager.

Скільки приреченої ніжності (глибини) було у Фуріози (навіть у розважальному атракціоні) і як же поверхнево апелює режисерка Бір у своїх сеансах кліше та штампів, наприклад, до саспенсу для читачок журналу Наталі, коли вагітна героїня Олівії Колман іде до сейфу чи дає шматочок швидкого сексу у готельному номері або ж коли майорить сопливим хепі-ендом.

Але особливий акцент у цій історії, де милосердні баби зливають важливу інфу (тобто рятують світ) і тому їх, якщо не вбивають, то калічать, звичайно, що на плодах благословенного материнства – на дітях. Зацикленість режисерки Бір на дітях простежується ще з оскароносної кон'юнктури 2010 року Помста.

Вифлиємські немовлятка – сірі кардинали її кіномови у The Night Manager і вони також очікують на помсту злим та недобрим вуйкам. До речі, прихід цієї помсти (розуміння, що зло буде покаране злом) вагітна героїня Олівії Колман іронічно відчуває набагато швидше, ніж її чорношкірий колега з США.

Діти, живі, мертві та ненароджені, горою повстають у цьому хрестовому поході майбутнього супроти агресивного чоловічого світу. Звідси усі ці історії про газ, залишеного пацана Джед, дітей Ленгборна, малого Роупера, дочку Апо чи, наприклад, хітовий серіал Broadchurch за участі тієї ж вагітної Колман (також про вбивство дитини)

Бір веде усіх цих малих у хрестовий похід супроти жорстокого світу, але як же ж утопічно вона це робить, як сентиментально. Мало хто з них дійде до фінішу.

фото: wpaperhd.com

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.