Імпресії з весняного Тбілісі: місто, люди, їжа

Кажуть, в грузинських аеропортах новоприбулих зустрічають пляшкою вина у презент. І це правда. Хоча, не завжди. Мені, наприклад, не пощастило.

Кажуть, в Батумі є фонтан з виноградною самогонкою - чачою – замість води. І він там дійсно був. На жаль, вже прикрили.

Багато чого з того, що кажуть про Грузію, виявляється правдою.

Насамперед, це стосується столиці. Тбілісі – це місто колоритних будинків з балкончиками, жінок у чорному та джигітів на дорогах.

А загалом, для того, щоб побачити, відчути чи послухати все, чим цікава грузинська столиця, не вистачить і кількох тижнів.

В тбіліському аеропорту, вже в дорозі назад, вдалося підслухати діалог українців, які ділилися враженнями від перебування в Тбілісі. Самовпевнений турист-екстраверт з Києва переконував юну парочку з Дніпропетровська, що в Грузію їздити нецікаво. Тут, мовляв, той самий совок, що і в Україні. “А от в Будапешті вже можна відчути Європу!”. Парочка з Дніпра ввічливо, але невпевнено підтакувала.

Не знаю, снобом якого рівня потрібно бути, щоб видавати такі “оригінальні” висновки, але не побачити своєрідної краси Тбілісі може лише душевно сліпа людина.

Говорити про красу грузинської столиці, мабуть, в принципі не потрібно. Адже, це теж чергова банальність. Однак, побачити все власними очима – таке ж саме безпосереднє задоволення як, приміром, вперше спробувати соус ткемалі з жовтої аличі.

Тбілісі – це подібне несподіване поєднання різнорідних елементів, зварених в одну пряну і пахучу масу листя, каменів, бетону, пагорбів, містків, дерева, людей та автомобілів. Як і в грузинських блюдах, основна приправа Тбілісі – це зелень численних дерев чи кущів, крізь яку часом не видно і будівель.

Приїжджати в Грузію заради міських вражень найкраще у квітні-травні, поки кам’яні лабіринти ще не пашать спекою, а зелень буяє найрізноманітнішими відтінками. Море ще холодне, гори теж, а от в місті якраз оптимально.

Тбілісі, затиснуте поміж високими пагорбами, простягнулося довгою плямою вздовж ріки Мткварі (вона ж Кура).

Віднайти якийсь однозначний старий центр, подібний до львівської площі Ринок, тут важко – історичних дільниць багато і розташовуються вони часом доволі далеко одна він одної. Як правило, вони носять назву горба під яким збудовані, – Метехі, Сололакі, Мтацмінда.

Найефектнішою у сенсі “підзамчанського колориту”, мабуть, є дільниця Авлабар. Вона височіє на урвищах над рікою і гуртується довкола нещодавно відбудованої церкви св. Трійці.

Тут можна втрапити у справжній міський лабіринт “шанхайського” типу, з хатами а ля “пташині гнізда”, та насолодитися краєвидом модерних будівель з того боку Мткварі на тлі розвішаних райтузів.

Чомусь в Авлабарі вирішило отаборитися і німецьке посольство, довкола якого в’ється прекрасна стежка зі сходами униз до набережної.

Кожною такою дільницею можна блукати по півдня. Але ближче вечора краще перебратися в район Сололакі, де зосереджується молодіжне нічне життя та вештаються натовпи туристів, спраглих розваг.

Поміж Сололакі та Мтацмінда знаходяться справжні поклади класичних тбіліських дерев’яних будиночків з балконами-терасами та зовнішніми східцями. Чи не в кожній відчиненій брамі таїться колоритний світ знаменитих тбіліських двориків, делікатно прикритий розвішаною білизною. Рука просто стомлюється фіксувати усе фотоапаратом. Пальми з гострим листям-мечами як кущі ростуть коло під’їздів, в тіні гліциній, заквітчаних неземним бузковим цвітом.

Втім, по старовинним тбіліським вуличкам доводиться ходити з відчуттям постійного страху – дуже часто старі стіни перебувають на межі буквального падіння і ледь-ледь не висять в повітрі. Деколи їх підпирають грубими колодами, але переважно вони просто віддані на волю глибоких чорних тріщин вздовж усього фасаду.

Один з найбільших і найгарніших старих будинків в дільниці Мтацмінда всередині виглядає як анархістський сквот. Але, як з’ясувалося, там таки живуть звичайні тбілісьці. Будівля ж з фігурними башточками на даху справляє неабияке враження, а особливо величезний під’їзд, темна сходова клітка якого лише трохи поступається масштабами потьомкінським сходам у Одесі.

Можливо, з розрахунком на майбутню аварійність чи не під кожним будинком у Тбілісі ростуть величезні ялинки і платани – немовби колони перед давньогрецьким храмом. Так чи інакше, це дуже прикрашає тутешні вулиці.

Горбистий ландшафт спонукав радянських архітекторів до нестандартних рішень. Тож, різних сходів, містків, балконів-терас у тогочасній забудові Тбілісі не бракує.

Часто в одному будинку є два різнорівневих під’їзди з різниць вулиць. Усім поціновувачам подібної архітектори можна рекомендувати прогулянки вулицями Абашідзе чи Паліашвілі.

А для змучених тугою за батьківщиною киян у Тбілісі є свій міні-Хрещатик – проспект Давида Агмашенебелі, забудовний помпезними повоєнними сталінками.

Крім усього вищеописаного в будь-якому закутку Тбілісі криється чимало інших цікавостей. Наприклад, вуличні міні-фонтанчики для пиття, в яких тбілісці теж активно миються, набирають воду в бутлі чи миють автомобілі.

Постійне миття автомобілів – синдром справжнього грузина. У ставленні тбілісьців до своєї машини провляється вже якась східна риса, нам не зовсім зрозуміла. Можливо, тут ще досі живе магічне ставлення до коня та його залізного відповідника як до невід’ємної частини власника.

Машини в Тбілісі надзвичайно люблять та леліють. За всяку ціну намагаються придбати ефектні іномарки. Оскільки ж Грузія – не надто багата країна, місцеві автолюбителі привозять морем дешевші іномарки з Британії. Тому, автомобілі з правостороннім кермом у Тбілісі трапляються на кожному кроці. Не дуже зручно, зате як людина!

А от пішоходів за людей тут якраз і не мають. Якщо у Львові, приміром, у центральній частині є певні проблеми із засиллям некоректно припаркованих авто, то у Тбілісі це не просто проблеми, а норма вуличного життя. Нахабні автомобілі на пішоходних переходах чи на тротуарах трапляються буквально усюди і чомусь не викликають у тбілісців жодного обурення чи дратування. Хоча, у мене довгі піші прогулянки спочатку викликали неабиякий стрес і бажання подзвонити в поліцію.

На пішохідні переходи водії не звертають абсолютної ніякої уваги і лише з допомогою світлофора, якщо бути дуже обережним, можна дістатися на той бік.

Втім, двотижневе вивчення автохтонних пішоходів показало, що якщо бути достатньо впевненим і нахабним, то автомобілісти починають тебе помічати і навіть пропускати. Ну, а щоб проїхатися вулицею в автомобілі, тут вже потрібно бути справжнім джигітом.

Машина для тбілісьця – це все. Тому, один з найпопулярніших бізнесів у столиці – пункт миття автомобілів. Відкрити таку справу дуже легко і прибутково. Крім того, що водії заїжджають на мийку кілька разів на день, з пагорбів у Тбілісі стікає дуже багато джерел та потічків. Тож, варто лише поставити криту мийку біля якогось пагорба і маєш безкоштовну воду.

Воді у Тбілісі особлива. Місто славиться своїми сірчаними банями, збудованими на теплих підземних джерелах.

Але головна вода Тбілісі – це лимонади. Неповторні “Тархун”, “Дюшес” чи крем-сода “Нахебі” тут п’ють на кожному кроці, постійно і набагато більше ніж навіть вино.

Пристрасть тбілісьців до солодкої газводи пояснюється тим, що саме в Грузії були винайдені славнозвісні лимонади, відомі всім пост-радянським людям. Усі грузини люблять і пам’ятають свого співвітчизника Митрофана Лагідзе, який наприкінці 19 століття заснував виробництво оригінальних прохолоджуючих напоїв.

У 1906 році на проспекті Руставелі в Тбілісі відкрився фірмовий магазин “Води Лагідзе”, який з деякими перервами діяв там весь час і функціонує й досі. Ще одні "Води" працюють на території церковного комплексу св. Трійці.

Справді прекрасні лимонади продаються в кожному магазині Тбілісі, однак, лише в “Водах Лагідзе” вам, як колись, змішають надзвичайно смачний сироп з газованою водою.

Якщо не зайдете сюди – будете шкодувати все життя.

Лимонади – невід’ємний момент усіх трапез – чи то сніданку, чи вечері, чи обіду. В усіх кафе, ресторанах і забігайлівках, перед відвідувачами відразу, без питань, ставлять склянку – не для вина, а для “Тархуна” чи “Дюшесу”.

Не знаю, як дорогих ресторанів, а от душевних старих-добрих забігайлівок з дешевими та смачними блюдами у Тбілісі, ще, на щастя, вистачає.

Як правило, це напівпідвальне приміщення з непримітною простою вивіскою, витримане у стилістиці під “дев’яності” чи навіть “вісімдесяті”, з дерев’яним облицюванням стін, з простими столами та всією кухнею на виду.

Тут не питають які саме хінкалі подати, а приносять один стандартний сорт, який і їдять усі тбілісьці. А от в курячого супу хічіртма стандартних смаків, як видається, немає – у кожному закладі, де його вдалося спробувати, приносили щось доволі відмінне, хоча й незмінно смачне.

Грузинська кухня вся добре смакує, але часом здається, що її навмисно зашифрували від “сторонніх” ротів. Багато блюд мають свої особливі рецепти їх споживання, без знання яких важко оцінити увесь смак. Як, наприклад, ті ж хінкалі – їх категорично заборонено споживати як вареники чи пельмені. Існує спеціальний підхід – взяти пальцями один хінкалі за чубчик, обережно надкусити, випити спочатку гарячу рідину, а тоді жувати все інше. Чубчики слід лишати на тарілці, хоча, якщо з’їсти, як це роблять деякі українці, теж нічого погано не буде.

Або аджарський хачапурі. Це традиційне блюдо – сир-хача і хліб-пурі. Але в аджарському варіанті зверху на випечений хачапурі вбивають яйце. За правилами, напіврідке яйце слід спочатку обережно перемішати з сиром, а тоді вмочати туди шматки хліба, які вириваються з країв. Можна уявити як би виглядало споживання аджарського хачапурі без дотримання такого алгоритму...

Напівпідвальні автентичні забігайлівки важко помітити, тому їх пошуки можуть затягнутися. Але рано чи пізно вони знайдуться, як гриби у осінньому лісі.

Слід не втрачати надію, інакше, можна стомлено присісти в першому-ліпшому місці, а потім виявити, що потрапив в український ресторан “Первак” з тином, глечиками і вишиванками.

Після такого трафунку, ми з друзями вже не піддавалися на втому і були винагороджені супер-автентичною їдальнею десь на задвір’ях Парламентської будівлі.

Тбіліська їдальня майже непомітна з поверхні вулиці, до неї слід спуститися східцями на невеличку терасу з самотнім пластиковим столиком та входом у заклад. Всередині розташовується невеличке світле приміщення, заповнене незрозумілим шумом грузинської мови.

Втім, офіціантка реагує і на російську, гостинно перераховуючи по кілька разів нехитрий асортимент – суп острій, суп чіхіртма, хінкалі, кебаб, аджапасандалі, лобіо, хачапурі. За її спиною відразу й кухня – довгий коридор з древніми газовими плитами під стінами. На столах стоять величезні алюмінієві баняки та червона чайники в білий горошок. Крізь цей коридор доводиться йти в пошуках туалету, протискаючись повз незворушних тілистих поварих. Якщо відкрити задні двері, підперті залізним ломом, опинишся у тьмяному коридорі, що веде в під’їзд напівзруйнованого будинку. Кругом купи цегли і ще чогось, та якщо прислухатися, звук дзюрчання води приведе у потрібну кімнатку з невидющим дзеркалом.

Запивати гостре лобіо зеленим тархуном, вдивляючись у порослі плющем стіни підвальної тераси – ось прекрасна винагорода за блукання старим містом. Офіціантка пропонує каву – грузинською цей напій звучить так само як і українською – але краще ще замовити тархуну, якого у Львові буде бракувати.

Розшукувати цікаві місця потрібно самому – розпитувати про них місцевих сенсу мало. Вам вкажуть або на популярний караоке-ресторан City Time, або на мережу круасанних кав’ярень Entre.

Щось таке тбілісьці і вважають за вершину культурного харчування, не розуміючи цілком нашого захоплення маленькими пекарнями-магазинчиками, де прямо з печі продають через загратоване віконце смачнющі перепічки шоті і пурі, загорнуті в клапоть газети, чи ніжні пиріжки з сиром і шпинатом.

Сир, вино і чачу теж краще купувати на вуличних точках. Але, навіть якщо коло машини з сільськими продуктами стоїть лише дві людини, приготуйтеся стояти у черзі 20-30 хвилин. Покупці будуть довго і уважно пробувати усі види сиру, якщо вони купують сир, чи вина, якщо купують вино. Коли покупка здійснена, то покупець, вже відійшовши на кілька метрів, обов’язково згадає, що хотів ще купити картоплю чи зелень. Його доведеться знову пропустити до прилавку.

Максимальною неквапністю вирізняється і продавець, очі якого сповнені відразою до будь-якої суєтності.

Один з таких продавців при мені відмовився продати шипшиновий сироп, пояснивши, що “зараз не продається, приходьте за годину”, хоча сулія з сиропом стояла за метр від нього. Було видно, що він просто не хотів в цей полуденний момент вставати зі стільця і брати до рук важку бутиль.

Ніхто нікуди не поспішає. Це основний закон існування у Грузії. Тому, львів’яни відчуватимуть себе тут як удома, і навіть краще.

Великою загадкою грузинських жінок є їхня любов до чорного одягу, навіть улітку, коли спеку важко витримати і в білому полотняному вбранні.

Чоловіки ж дуже полюбляють стиль “герой бойовика”, який виробляється не одягом, а харизмою. Навіть простенькі джинси і бавовняну куртку тбілісьці можуть носити з шиком бувалих гангстерів. Для цього слід підібрати правильну розслаблену ходу та змайструвати напіввідсутній вираз обличчя.

Аби побачити найцікавіших типажів та персонажів, варто сходити у модерний Дім Юстиції на березі Мткварі. Чомусь там найбільша концентрація колоритних тбілісьців.

З грузинами можна легко порозумітися російською (зі старшими) чи англійською (з молодшими). Але часом можна почути досить дивне вживання знайомих вам слів.

Найпопулярніші російські слова-паразити у грузинів це “клянуся” і “умоляю”. Вони їх вставляють в усіх випадках, коли для виразу емоцій вже не вистачає традиційного “ваймє!”. В перші дні я був дуже здивований, почувши дивну фразу “Спасібо! Умоляю!” від жінки, яку ми підвезли автомобілем. Згодом зрозумів, що слово “умоляю” було використане просто для підсилення ефекту від “спасібо”.

Інша особливість грузинської столиці – паління цигарок у публічних місцях, від чого ми вже встигли відвикнути. Палять не лише в кафешках, а й в магазинах, в таксі і в перукарнях. В метро здається все-таки не палять.

Більшість тбілісьців, як видається, продовжує любити свого колишнього президента Міхеіла Саакашвілі.

Якщо ви звернете увагу на щось хороше – сучасний будинок, відремонтований квартал, гарну скульптуру, вам обов’язково прокоментують – “Ето Міша сделаль”. Якщо ж зайде мова про щось не дуже хороше – розбита дорога, сміття, аварійний будинок – вам пояснять – “Міша не успєль”.

Як на перший погляд, то Міша “успєль” доволі багато. Дім Юстиції, в якому можна вирішити усі справи “ в одному віконечку”, працює не лише в столиці, а й чи не у всіх провінційних містечках. І практично у кожному селі звертає увагу велика сучасна будівля поліції.

Порівняно з Україною добре впорядкованими виглядають і різні туристичні об’єкти – старовинні замки, монастирі чи музеї.

Звичайно, в сторону “Міші” чується і критика – за те, що любив розкіш і показуху, а сучасні будинки, мовляв, будував лише для “вітрини” і щоб вивести за кордон свої кошти через іноземні архітектурні фірми.

Розкіш і показуху, втім, люблять усі грузинські політики. На одному з тбіліських пагорбів, над Ботанічним садом, височіє дивний архітектурний комплекс, який нагадує якусь модернову фабрику. Це бізнес-центр, зведений колишнім прем’єр-міністром і противником Саакашвілі Бідзіною Іванішвілі. Кажуть, на алеях цього центру встановлено різноманітні скульптури наймодніших світових митців.

Повертаючись до Саакашвілі, то можна точно сказати, що він встиг зробити й таке, що можна поставити у приклад нашому президентові. Це, насамперед, поселення для біженців з Південної Осетії – цілі містечка великих будинків з червоними дахами, які можна побачити вздовж траси Тбілісі-Кутаїсі.

Але що найбільше радує в Грузії – це повсюдна любов України та українців. Адже, дуже приємно у відповідь на фразу що ти з України, чути, що “українці та грузини брати” і що “ми вас дуже любимо!”. А в замку Рабат на півдні Грузії нас як львів’ян навіть запропонували пропустити на територію музейного комплексу безкоштовно.

І користуючись нагодою, передаю тут привіт усій Україні від азербайджанця Білала з села Болнісі, який підвіз нас у своєму бусику, а потім затягував до себе додому, аби нагодувати.