DOCU/ХІТ у Львові

Документальне кіно у нашій країні ще досі має за собою ореол нудьги та нішовості, хоча загалом, культура нон-фікшину знову проникає в масову культуру українців.

Але дивитися документальні фільми на великому екрані – це так само нормально, як, наприклад, читати нон-фікшн бестселери. Чим українці уже потрохи і займаються.

Тож, незабаром, мабуть, нікого вже особливо не потрібно буде заманювати у кінозали на документалку, пояснюючи, що це може бути не менш цікаво, ніж дивитися новий трилер під поп-корн.

Коли ж такий момент настане, то дякувати за це буде потрібно конкретним людям. Йдеться про організаторів двох фестивалів –Фестивалю кіно та урбаністики "86" та Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини "Docudays UA".

Саме ці інститутції активно займаються сьогодні просуванням хороших документалок-бестселлерів в українські кінотеатри.

Головною локацією для 86 є Славутич, а для Docudays – Київ, однак, обидва фестивалі привозять спеціальні програми і у інші міста.

Днями в найбільших містах України розпочалися покази спеціальної програми від Docudays – DOCU/ХІТ.

Сюди увійшли стрічки У променях сонця (реж. Віталій Манський, Росія), Українські шерифи (реж. Роман Бондарчук, Україна), Як змінити світ (реж. Джеррі Ротвелл, США), Майже святий (реж. Стів Гувер, США).

У Львові "докудеївські" фільми демонструються з 7 по 12 червня у кінозалі Палацу Мистецтв.

Аби переконати тих, хто все ще сумнівається, чи варто йти на документальне кіно на великому екрані, хочеться запропонувати читачам огляд двох стрічок, які на автора цього тексту справили найбільше враження.

Американський режисер-документаліст Стів Гувер приїхав до Маріуполя ще до війни. Його зацікавила діяльність місцевого реабілітаційного закладу для безпритульних дітей "Республіка Пілігрим".

Чи точніше фігура директора цього закладу пастора Геннадія, який у своїй діяльності виявив унікальний ентузіазм та нелюдську наполегливість.

У 1988 році місто Маріуполь прославилось як місце дії відомої перебудовної драми Маленька Віра (тоді місто називалося Жданов).

Стрічка стала першим радянським фільмом в якому секс показується як секс, і відкрила двері на кіноекрани забороненим раніше "чорнушним" темам – проституції, насильству, наркоманії.

Наприкінці 1980-х років Жданов був особливим "містом контрастів" навіть серед інших занепадаючих міст Союзу.

З одного боку курортний південь, море, а з іншого – величезна металева індустрія, деградований робітничий побут.

Місцеві жителі розповідають показові легенди, що масштабна бійка під час зйомок фільму переросла у справжню і наприкінці сцени учасники мордобою під звуки міліцейських свистків звично кинулися навтіки.

Стрічка Майже святий – це своєрідне і неочікуване продовження Маленької Віри.

Пейзажі, які ми тут бачимо, деколи можуть впевнено конкурувати із, приміром, першим сезоном Справжнього детектива.

Для західного ока стрічка, мабуть, демонструє щось, таке ж екзотичне, як, наприклад, епоха вікторіанського Лондону та жахи тогочасного Іст-Енду. Жебраки, повії, Девід Коперфільд, нетрі індустріального міста...

Ждановська чорнуха й далі може вхопити непідготованого глядача за саме горло. В якийсь момент камера підводить нас до чи не тієї ж хрущовки, в якій знімалася Маленька Віра.

Сорокадворічну жінку, яку чоловік вигнав з дому абсолютно голою, цілком можна уявити як колишню сімнадцятирічну ту чи іншу героїню фільму.

Такі паралелі, зввичайно ж, просто вбивають, хоча, творці документальної стрічки, схоже, про феномен Маленької Віри довідатися не встигли.

Один зі своїх головних наративів вони будують на іншому культурному релікті радянської епохи – на мультфільмі Крокодил Гена.

На таких паралелях жартівливо наполягає сам головний герой стрічки – пастор Геннадій. Він теж постійно когось намагається порятувати. Він теж будує дім, де можуть передружитися усі самотні маргінали.

Маргінали, з якими має справу пастор Геннадій у реальному житті, звичайно, дуже відрізняються від мультяшних персонажів.

Однак, у ньому справді щось є від доброго крокодила. Так само як і від діккенсівських героїв.

Геннадій великий добре збудований "мужик", з дворовою лексикою. Його цілком можна уявити у ролі солідного бандита чи кримінального мера.

Однак, якимось чином, незважаючи на доволі суворе дитинство, він зміг зберегти в собі справді велике серце, про яке сьогодні читаєш лише у старих книжках.

Геннадій – неоднозначна фігура. У багатьох випадках він компенсує відсутність права "сильною рукою". За його монументальним оптимізмом часом приховується відчуття "безумия вселенского порядка", а після 2014 року і банальний людський відчай.

Однак, на тлі того реального зла, з яким змагається пастор, подібні відтінки мимоволі зливаються у справді чорно-білу картину героїчної особистості. Тому, дійсно майже святий – майже, але святий. Це людина-глиба, богатир, який дуже незвично для реального життя займає світлу сторону сили. Колись про таких людей складали б народні пісні. А сьогодні, про них можна довідатись із документальних кадрів.

Пастор Геннадій з усіх своїх людських сил намагається не відступати від місії "того, хто допомагає людям". І зовсім неважливо, звідки саме він засвоїв поняття добра – з радянського мультфільма про Чебурашку чи з романів Достоєвського.

Стрічка У променях сонця народжена зі співпраці незалежного російського документаліста та тоталітарного режиму Північної Кореї.

Знімати щось про цей "соціалістичний мішок" можна було лише за умови співпраці із владою. Тож, Віталій Манський слухняно виконує вказівки корейських "товаришів" і чесно слідує скинутому згори сценарію.

Проте, при цьому він обдурює своїх тоталітарних кураторів, фільмуючи теж і сам процес підготовки до зйомок, викриваючи усі лаштунки творення "позитивної картинки".

У результаті виходить тонка і субверсивна картина північно-корейської дійсності. Накинутий знімальній групі сценарій використовується як оригінальний фокус, що створює ефектний документ.

Крім того, камера тут вдало полює за іншими свідченнями тієї реальності, що її намагаються приховати від нас корейські пропагандисти.

Наприклад, акцентуючи увагу на тілесних особливостях поведінки своїх героїв. Адже, увесь вербальний рівень наглухо забитий офіційною версією дійсності.

Ось, скандуючи мантри про Кім Ір Чена школярка істерично і судомно кривить обличчя, немовби кіборг, в якому перегорів якийсь транзистор. Ось, школяр змагається із потужним позіханням, слухаючи сюрреалістичн розповідь ветерана визвольної війни.

Один з головних образів у стрічці теж передається мовою та метафорою тіла.

Головний персонаж фільму – маленька дівчинка, яку щойно показово приймають у корейський аналог піонерів. У більшості сцен вона змушена діяти як запрограмований робот.

Аж поки під час зйомок відвідин танцювального гуртка у ній не прориваються сльози як симптом величезної втоми та дитячого протесту проти повсякчасної муштри душі та тіла.

Площі та вулиці Пхеньяну перетворюються на величезні знімальні майданчики, на яких згідно із сценарієм рухаються і ніби-то живуть натовпи мешканців.

Між постановками режисеру вдається зафіксувати і прикмети іншого, справжнього життя. Робиться це теж доволі тонко, але ефектно.

Сцена в метро, коли в об'єктив камери потрапляють обличчя "непостановочних" людей в сірому одязі у вагоні, що проходить повз, – одна з найсильніших у фільмі.

Манський майстерно викриває мертвотну силу застарілих національно-визвольних наративів, які тримають у заручниках цілу країну, при цьому не принижуючи людей, котрих знімає.

Його фільм тримається саме на гвіздках живої людськості, а всі "свідчення проти режиму" він ніби запозичує у своїх героїв.

Втім, такий підхід теж має свої межі і породжує цікаві питання.

Де пролягає межа між тоталітарністю та загалом культурою? Дівчинка, що плаче, стомившись від танців, – це образ який можна перевернути з ніг на голову.

Адже, постійна тоталітарна муштра корейців може бути і частковим випадком загальної культурної дисципліни, що відрізняє людей від тварин.

Позіхати у школах, кривитися, заучуючи якусь дорослу тарабарщину, плакати на танцях від утоми, – це прокляття дітей в різних країнах. Не лише у Північній Кореї.

Що може розповісти мовчазне тіло дитини, вбране у гарний одяг, про суспільно-політичну ситуацію в країні? Та, насправді майже нічого.

Тому, страждання корейців у цій стрічці можуть виражати і страждання усі людей. А Північна Корея може сприйматись і як "внутрішня північна Корея" усіх нас.

Таким чином, корейські партійні куратори фільму таки досягають успіху, незважаючи на хитрощі зі сторони Манського.

Тут постає й інше питання – наскільки фільм, який показує плакатну реальність, сам може уникнути плакатної сутності?

Можливо, корейці, допускаючи Манського до зйомок, просто розуміли, що їхній сценарій переможе в будь-якому випадку і стрічка таки покаже усім плакатні плани Пхеньяна?

Адже, як би там не було, окрім довгих черг на автобусній зупинці, найбільше після перегляду стрічки в пам'ять врізаються гарні вилизані соціалістичні простори столичного міста.

А все, що у фільм було закладено критичного, є насправді загальнолюдським і, отже, підважує не лише корейську реальність?

Так чи інакше, двобій режисера та тоталітарної системи, за яким ми можемо спостерігати у стрічці У променях сонця, є дуже цікавим та неоднозначним.

Кожен глядач, мабуть, зможе зробити свої висновки щодо результату експерименту. І в цьому сенсі документальне кіно безумовно перемагає.