Зміст статті

27 червня 2016

Мандрівка у сни, пам'ять та сантименти від KISFF 2016

Огляд львівської програми 5-го Київського міжнародного фестивалю короткометражних фільмів

До Львова з літніми гастролями завітав 5-ий Київський міжнародний фестиваль короткометражних фільмів. Львів'янам представляють концентровану програму усього найцікавішого – блок стрічок-переможців, блок вибраних фільмів-учасників та повнометражну документалку про історію сучасної вуличної моди. Покази вже відбуваються у кінотеатрі "Коперник" та триватимуть ще до кінця червня.

Львів'ян коротким метром не здивуєш – тут вже давно живе кінофестиваль Wiz-Art. Однак, короткометражки це, звісно, цілий океан, який неможливо охопити навіть десятками фестивалів.

Стрічки-переможці KISFF 2016 з одного боку доволі різні за стилем та темами, а з іншого – виглядають об'єднаними у одну супер-тему, яку можна назвати "сни/марення/ілюзії/сантименти".

У якомусь із фільмів ця тема звучить як головна, в іншому – відчувається на суто інтуїтивному рівні, як ефект включенності у загальний ряд, але такий контрапункт працює дуже цікаво, незалежно від можливих інтенцій журі та упорядників фестивалю.

Так, після перегляду усіх стрічок-переможців зовсім інакше починаєш сприймати володаря головної нагороди "за кращий фільм" міжнародної програми – стрічку Партнер французького режисера Антуана Жоржіні.

Це сентиментальна історія двох юних гопників з передмістя, які раптом постають перед нами у несподіваному ракурсі – як нереалізовані поціновувачі класичного театрального мистецтва. Герої несподівано ламають усі стереотипи місцевого полісмена, а також і глядача. Втім, власне, на тлі інших стрічок з цього блоку увесь ефект руйнування міфів зводиться нанівець. Адже, ми не можемо зрештою не зрозуміти, що Партнер – це таки просто ліричний віршик, симпатична казка, яка має більше стосунку до сну, до уяви, аніж до реальності, ознаки якої тут швидше слугують декоративним фейком, а не симптомом.

"Кращий фільм" української програми – Останній відвідувач Олександра Шкрабака. Попри показну добротність, ця стрічка чудово показує головні проблеми сучасного вітчизняного кіно. У Останньому відвідувачі усе теж зав’язано на загально-людських сантиментах. Нічого більше у фільмі, на жаль, немає. Головне завдання стрічки, як виглядає, – пустити глядачеві сльозу заради сльози, використавши для цього молоду, але успішну зірку вітчизняних серіалів Влада Нікітюка, та ніби-то ефектний драматичний прийом сну-не-сну, який в даному випадку кусає сам себе за хвіст, тобто працює на ту ж таки сентиментальну порожнечу.

В певних моментах стрічка Шкрабака виглядала як більш-менш дотепне висловлювання на тему відтчизняної ситуації ЛГБТ, хоча вбачати у цьому свідомий намір авторів підстав немає.

Фінальний ж твіст звівся до випадкового анекдоту-сльозовитискача, що явно претендує на лаври "глибокодумності".

На прикладі Останнього відвідувача можна підняти древнє, але так і не вирішене запитання – яке значення в сучасних українских кінематографічних та літературних текстах відіграє код "літературності" у конструюванні реплік діалогу? Чи це свідомий, але невдалий прийом, чи це несвідома зомбі-данина якомусь уявному канону? Так чи інакше, суміш стереотипних "книжкових" конструкцій та інтонацій у поєднанні з випадковими вкрапленнями сленгових "прікольчиків" справляє враження мертвого тіла, яке не воскресити гарною картинкою. (Хочеться ще, втім, окремо відзначити успішну гру актора Олександра Печериці, на щирій міміці якого і тримається увесь фільм).

Хотару француза Вільяма Лабурі, переможця у категорії "кращий режисер", намагається дослідити простори суб’єктивної пам’яті і теж впирається в осадові породи сентиментальності. Проте, тут це усвідомлена дія і, одночасно, головний предмет дослідження, а ніяк не дешевий інструмент впливу на психіку глядача, як у попередніх фільмах.

Хоча, можливо, майже ідеальна композиція елементів головних guilty pleasures сучасної поп-культури – космічної електронної музики, віртуальної кібернетики, японщини та "ретро-суму", таки змусить когось трохи скривитися від перебору.

Проте, досконала візуальна репрезентація території людської пам'яті ло-файною архаїкою а-ля "веб 1.0" справді виправдовує місце у списку переможців.

Найкумедніший фільм блоку – Фройд та друзі іспанця Габріеля Абрантеса – отримав особливу відзнаку журі. Це самодостатня пародія на пізню творчість Вуді Аллена, Педро Альмодовара, а заодно і на західне "інтелектуального" кіно 1970-х.

Фільм роздає заслужені пілюлі модним грандам, хоч сам і залишається у своєму висловлюванні на рівні випадкового сну, що міститься у центрі цієї сюрреалістичної історії. Однак, дивитися його – це справді розвага для усіх кіноманів. Флер сентиментальності тут теж присутній як все ще чарівний запах духів дівчини, що давно тобі вже не подобається.

У парі з Фройдом журі також відзначило стрічку фінського режисера Рісто-Пекки Блома Тематичний парк – короткий кіно-вірш про надувну фігурку рекламного "буратіно", який то засинає, то прокидається. Голос за кадром начитує основні прикмети життя при західному капіталізмі, а танець "буратіно", услід за Платоном, натякає, що інакше ніж сном ці псевдо-життєві колізії назвати не можна.

У представленій львів'янам програмі присутня і повнометражна родзинка – документальна стрічка На стилі американця Саші Дженкінса. Фільм показує формування самобутньої американської хіп-хоп моди у 1980-1990-х роках і зазирає у локальні вуличні тренди тодішніх районів Нью-Йорку.

Втім, історія, яка розповідається у стрічці, набагато глобальніша, адже у нью-йоркських чорних гетто вісімдесятих творились основи не просто хіп-хоп-культури, а й усієї сучасної "народної моди". Практично усі елементи вже звичного нам крутого молодіжного стилю були придумані саме тими людьми і в тих контекстах, про які йде мова у На стилі – чорношкірими гангстерами та реперами. Стрічка прекрасно передає відчуття того драйву стильності, що змушував молодих людей творити нову глобальну моду просто на коліні.

Автор: Андрій Бондаренко