Літній сум Бреда Пітта

--<---<--@

Каламбур “Анджеліна Жолудь” придумав сам Бред. Ні, тоді вони не гуляли широкими алеями Форест-Лаунського цвинтаря, вздовж яких росте так багато дубів, що померлих зірок засипають не лише грудками сухої землі, а й жолудями, упереміж із трупиками білок. Хоч дуже любили це помпезне місце. Бред вже навіть частенько, у хвилини душевного сум’яття, любив малювати ескізи їхнього з Анджеліною спільного гробівця – вже навіть місцину там підібрав. Неофіційно, без маклерів, звісно, лише у своїх думках. Тепер замість білок він бачив на форест-лаунських дубах лише едгарпоевських воронів. Сходив туди здуру вчора – як дитина, із наївною вірою у силу тих місць, де їм було добре разом. Nevermore!

Ні, каламбур зродився в один нехороший момент, влітку, після їхнього спільного “бед-тріпу”, коли всі звичні постачальники кислоти поїхали на якийсь свій професійний сходняк у Діснейленд, а в місті залишився лише один тіп, номер якого знайшовся у телефоні Анджеліни. Він виявився дилером, але трохи не тим - він постачав вишиванки. Але, в’їхавши у скрутне становище, погодився штовхнути побічний товар. Тіп чесно зізнався, що ці пігулки приїхали з України, цілком випадково заникавшись у складках вишиванки, яку повернув Новою поштою один елітний клієнт, депутат ВРУ. “Україно, Україно, я молилася за тебе”, співала Анджеліна, поки Бред катуляв пігулки у долоні та віднєкувався від чергової вишиванки за десять штук баксів. На вигляд, круглі біленькі штучки були цілком нормальними. Тільки, що були помарковані дивним числом “10”. “Та бери!”, - штовхнула його тобі під руку Анджеліна. “Хороше число! Кругле. Десяточка. Якраз стільки років ми з тобою вже одружені”. Ці її слова чомусь засіли в голові Бреда і не відпускали упродовж усього вечора. В той день він з самого ранку був на якомусь безпричинному нєрвняку, можливо, це ще аукався жорсткий бодун тижневої давності після п’янки з Мелом Гібсоном, який звично і невідворотньо набухав усіх жестяковою австралійською смагою, настояною три роки у кишені мертвого кенгуру.

В десятій вечора подружжя за старою традицією відклало усі справи і приготувалося до “вечірнього чаєпиття”. Закриваючи жалюзі та вмикаючи систему проти-журналістської охорони, Бред подумав, що вони вже тиждень не бачили своїх дітей. “Завтра, завтра задзвоню нянечці і все у неї розпитаю – хто, що їв, хто чим какав”, - нагадував він собі, поки крутив кран, що регулює подачу води у рів. Діти жили поряд, у сусідньому крилі будинку, але перебували під потрійним рівнем захисту - на вулицю вони виходили лише раз у місяць. Навідуватись до них можна було підземним ходом. Але вже кілька років як “батьківський ентузіазм” кудись випарувався. Як правило, Бред та Анджеліна робили у дитяче крило спонтанні п’яні наскоки, різко виливаючи на дітей відро свого бухого розчулення, а потім знову забуваючи про них на кілька днів. Під кислотою вони заборонили собі відвідини дітей, після того, як дещиця “родинної” сентиментальності дісталась і нянечці. Ну, з нянечкою, то таке, підвищили їй зарплату, але куди подіти спогади?

Куди подіти спогади? В який банк їх здати? В яку африканську країну вислати гуманітаркою?

Все було як завжди – Анджеліна увімкнула плазму, настроїла на якийсь модний серіал, зменшила звук до мінімуму, натомість витягла з шафи коробку з вінілами і помалу їх перебирала, поки Бред видзвонював когось третього. Втім, звичний плин вечора перебився дивним настроєм – з тих, яким Бред ніколи не міг дати назви, але яких боявся як дев’ятого валу. Страшила безіменність – як дати назву  чомусь більшому за тебе? Ось і в цей вечір нахлинуло. Відклавши мобілку, Бред тупо сидів в сусідній кімнаті на краєчку дивана, дивлячись у підлогу. Дивна гіркота пульсувала у його грудях, немовби він був винен усім підряд, і дітям, і Анджеліні, і нянечці, і білкам, і африканцям, і українцям, і, особливо, собі малому, тому Бредіку, який ще здавалося так недавно вперше виїхав на ліфті в лофт і захоплено роздивлявся сяючі краєвиди великого Лос-Анджелесу, в який заїхали дорогою до рідного містечка Шоні.

Бред поворухнувся і з дивану до його ніг впав пакунок з пігулками. “Десяточка”, пригадалося йому.

“А десятину віддавай церкві, сину!”. Цю фразу його батько-баптист щороку слав йому телеграмою замість Різдвяного привітання. У відповідь Бред чемно і лаконічно відсилав сто доларів. Цю купюру він з якимось відчуття протесту  довго жмакав між пальцями, перед тим як вкласти у конверт, можливо щоб показати батькові, що акторам гроші теж даються у поті чола. Власне, тому й продовжував висилати гроші у конверті, а не переказом.

Десяточка. Саме, через ці батьківські напучування Бред і заборонив Анджеліні завести десятеро дітей, як їй хотілося. “Ну це ж якась футбольна команда у нас буде в домі!” - кричав він, хоча просто боявся, що з круглим числом прийде безіменна біда. “Все, маємо шестеро і на цьому вистачить! Не будемо множити сутності!”.

Десятина. Мокра псіна. Бред не вірив у Бога, але розумів, що його існування забезпечується не так вірою, як наявністю активних агентів-представників. Активні агенти-представники здатні забезпечити існування будь-чого. Батько Бреда і був таким представником.

У відвертій розмові на світанку відносин Анджеліна якось зізналася, що її батько відверто торгував її тілом. “А мій відверто торгує Богом”, - відповів Бред. “Ти ж не віриш у Бога”, зауважила Анджеліна. “Зате я вірю в твоє тіло!” - щиро, хоч і тупо відповів він. “Дурний, тепер я роблю те ж саме, що і мій батько”, - Анджеліна погладила його по голові. Він промовчав, лише вперше у його душі ворухнулося якесь співчуття до батька. Віра і любов – це речі, які дуже легко сплутати з чимось іншим, легко заклеймити, але якщо вони є – то ти вже не належиш собі. Кому належав мій батько? На що він тратив мої зіжмакані сотні?

Кому належать наші діти? – думав Бред, дивлячись на пакетик. Богу? Нам? Собі? Нашій любові?

Розбиратися в цих відчуттях було нереально. Бред просто сидів і чекав, поки повінь схлине в ту чорну діру, з якої з’явилась.

- Ну шо ти там? - зазирнула у двері Анджеліна, тримаючи в руках платівку Дона Хо, гавайського Івасюка. Значить у неї теж було якось дивно на душі.

- Та, йду, чекай.

Бред струснув пакетиком і кілька білих кружальців викотилися на чорну поверхню столу.

- По скільки з’їмо? - Анджеліна спинила одну з пігулок своїм довгим чорним нігтем.

- Упс. А ми ж не запитала того тіпа, да? Хз шо то за хрєнь і шо ті українці там намішали.

- Ясно, - Анджеліна затисла пігулку між пальцями двох рук, притиснувши їх до пластикових грудей.

Хрум! Десяточка з характерним звуком розпалася на два півмісяця. Аджеліна простягнула одну Бредові. А той мовчки дивився на неї у якомусь незрозумілому заціпенінні.

- Ні! - вирвалося у нього.

- Що? - Анджеліна дивилася своїми гарними риб’ячими очима і кліпала від нетерпіння.

- Навіщо ти її розламала? - вигукнув він.

- В смислі? Так ми ж не знаємо, по скільки на рило. А вдруг нас розмаже по повній? Давай по половинці, а там буде видно.

- Ні-ні, я знаю, треба по цілій! - Бред схопив цілу пігулку і закинув до роті, запив віскарьом.

Анджеліна глянула на нього і посміхнулась. “Ну ти ще такий малиш, насправді”, - і теж ковтнула цілу з пакетика. Два півмісяці з обламаними краями вона струхнула в попільничку у вигляді унітазу. Десяточка. Вже не десяточка. П’ятірочка? Пятюня?

Всередині у Бреда щось йокнуло і він подумав, що сьогодні треба було утриматися від “чаю”.

Анджеліна включила програвач. Присіла біля Бреда, посміхаючись. Але він неуважно вдивлявся у вікно. Пісенька Дона Хо намотувалась йому на голову як мокрий гарячий рушник.

Крихітні бульки, крихітні бульки

У вині, у вині

Від них я щасливий,

Від них я щасливий

Крихітні бульки, крихітні бульки

Мене зігрівають, мене зігрівають

Я відчуваю, я відчуваю,

Що любитиму тебе до кінця часів

Вип’ємо за місяць золотий,

Вип’ємо за море срібне

А насправді

За тебе і за мене

Тече вода, тече бистра,

А куди – не знає,
Поміж гори в світ широкий

Тече, не вертає.

Даремно він так вслухався. Наприкінці пісні його вже конкретно розмазало. Замість Анджеліни він раптом побачив біля себе усміхненого гавайця Хо у вишиванці за десять тисяч доларів. Гаваєць плямкав губами і тягнув до Бреда руки, немовби страшний сон про невдалий гомосексуальний досвід у коледжі. “Вйо, вйо!” - наспівував він.

- Тьху ти, бля! - вигукнув Бред і вистрибнув з-за столу, скидаючи рукою склянку віскі на підлогу.

- Ти чого?! От свиня! - обурилась Анджеліна. що знову стала собою.

Бред повернувся на рідний голос.

- Та йди шюда, - тихо сказала Анджеліна. Її зіниці раптом розширилися і з очей вилізло два жолуді.

- Свиня! Свиня! - співав гучний голос з платівки.

Бред схопився і побіг до дверей. Там він безсило крутанув замок, заблокований захистом, сповз униз по стіні, а тоді схопився і побіг на балкон. Внизу привабливою блакиттю світився басейн. Бред перехилився через поручні, як мішок із жолудями і шубовснув у рів з гнилою водою, призначений для непроханих папарацці. З-за паркану донеслося буйне клацання десятків об’єктивів, а небо освітилося короткими спалахами.

Вінницьке сало,

Вінницьке сало,

Мене зігрівало,

Мене зігрівало,

Я любитиму тебе до кінця часів

Анджеліна тоді потанцювала весь вечір сама, шалено змінюючи платівки і, здається, навіть не помітила відсутності Бреда.

Бред Пітт розумів, що справа не у розламаній пігулці. Та й цей випадок забувся вже через кілька днів під впливом нових вражень – до міста повернулися нормальні дилери, на дачі у Крістіана Слейтера в неділю викликали духа маленького Майкла Джексона, у вівторок грабували банк під виглядом знімання короткометражки про пограбування банку, у середу пускали індіанські віночки у підземну каналізацію.

На якійсь з вечірок він по п'яні і продав свій свіжий каламбур – Анджеліна Жолудь. Добре, що вона не чула. Хоч хто його знав.

Та все ж, за кілька тижнів він чомусь поїхав до банку. Там вклав у секретний сейф пакетик з залишком українських пігулок, а потім зробив електронний переказ у десять тисяч доларів на ім’я померлого батька.

Увечері приїхав додому до модного художника.

- Знаєш мене?  запитав з порогу.

Той кивнув.

- Хочу замовити картину.

Той кивнув убік, запрошуючи до хати.

Але Бред залишився на порозі.

- Я коротко. Намалюй мені Лос-Анджелес.

Той знову кивнув.

- Намалюєш, те, що я хочу, заплачу в десять разів більше.

Бред розвернувся і пішов геть.

Минали дні, а осінь ще не приходила. Вночі Бред з Анджеліною спали на веранді. Найгірше було, те, що “бед-тріп” забувся, але відчуття мокрої гарячої чалми на голові не приходило. Якоїсь ночі Бред поклав долоні Анджеліни собі на скроні і полегшено зітхнув, але тоді раптом пригадав два білих маленькі півмісяці і йому здалося, що зараз Анджеліна розірве на двоє і його голову. Він здавив у собі крик і помалу, натужно зняв долоні з голови, поцілував їх і відвів убік.

- Що з тобою? - запитала Анджеліна.

- А з тобою що?

Бред задав це запитання чисто механічно, щоб приховати свій дивний переляк. Але раптом почув:

- А ти як думаєш? Що зі мною?

Бред підняв голову. Риб’ячі очі були як ніколи прекрасні у світлі вогнів великого міста.

- Що?

- Капшо!

Бред захлинувся слиною і відчаєм. Він раптом зрозумів, що крім дев’ятого валу може прийти і десятий. І витримати таке не годен ніхто. Лице Анджеліни трохи відсвічувало блакитним. Він глянув униз з веранди – там привітно застигла поверхня басейну. Раптом Бред усвідомив, що це вже не вода, а лід. Крижаний вітер війнув їм в обличчя. Літо закінчилось. Рушникова чалма стиснулась ще більше.

- Ти про що, Анджеліна? Може ти вагітна?

Анджеліна застогнала і повернулась на інший бік, накрила голову ковдрою.

- Нє, ти скажи. Може ти хочеш десятьох дітей? Ти скажи, я дозволю, я тобі все дозволю! Але давай не десять, давай одинадцять!

Анджеліна вилізла з-під ковдри і здивовано витріщилась. Бред замовк, відчуваючи, що несе повну єрєсь.

Як переповісти іншому, що саме ти відчуваєш?

- Бред, а скажи мені, а ти б пішов через мене в монастир?

Бред мовчав, сподіваючись, що слина помалу перетравить відчай. Серце лунко билося, як напівжива білка у домовині Курта Кобейна.

- Ха-ха, шучу! - не витримала мовчанки Анджеліна. - Я хотіла інше запитати – а коли ти збриєш свою бороду? Мені надоїла вже ця ідіотська мода.

Це був удар під дих.

Коли десять років тому, Бред запустив бороду, йому здавалося, що це справді суворий жест, який покаже Анджеліні, що він реальний мужик. якому насрати на тренди. Але з появою недорізаних хіпстерів, які радісно перетворювали свої юні обличчя на маски жорстких вікінгів, він якось непевно відчув, що насправді від них нічим не відрізняється. Бороду він так і не збривав, відчуваючи, що цей жест видасть його невпевненість. Борода стала кліткою його страхів і не було на то ради.

- Це ж ти винен! Це ж ти перший почав, - не відставала Анджеліна. - Тепер мусиш і закінчити!

“А може вона дійсно вагітна?”, - подумалось йому.

“А може ну його все нафіг? Він належить їй, а вона?”

- Анджеліна, - покликав він її неголосно. Здається вона вже спала. - Я стомився.

- Я теж, - рівним голосом відповіла вона.

Бред глянув уверх. Там висів півмісяць. Але його слабкого світла не вистачало ні на їхню веранду, ні на їхні обличчя, ні на верхів’я пальм, що шуміли трохи далі, ні на дахи сусідніх дач, ні на потяг, що гудів у темряві, ні на сихівські багатоповерхівки, ні на діряві куби закинутих заводів, ні на темні пагорби Знесіння. Усе було залито рівномірним оранжевим світлом вогнів великого міста - як солярійною засмагою, що вкривала тіло його колишньої дружини.

Бред глянув убік. На даху сусіднього крила сиділа маленька дівчинка. Її темна фігурка була непроникною для ліхтарів. Захара, здогадався Бред. Як вона вилізла на дах? Як вона здолала захист? Кому тепер належать наші діти? Кому належать наші спогади? Кому належить наше кохання?

Захара помахала йому рукою, а він махнув у відповідь.

***

У двері подзвонили якраз, коли Бред вже майже допився до щасливого напівпритомного стану, під тиху музику Дона Хо.

Але дзвінок він таки почув і відразу ж зірвався на ноги, ще напівпритомний, ще зі слабким відсвітом віри на п’яному обличчі. Босий, в трусах, в майці-алкоголічці він біг сходами униз, проклинаючи архітекторів їхнього будинку. Свого будинку.

За дверима стояв якийсь тіп з поштової фірми. він простягнув Бреду широкий плоский предмет. Назвав ім’я модного художника. Погаслий Бред заплатив йому гроші і відпустив.

Повернувся до кімнати, до віскі і до Хо. Довго різав ножем папір обгортки. Всередині була картина. Портрет Анджеліни Джолі, зроблений з її якоїсь ранньої фотографії.

Було таке враження, що замість обгортки він тільки що покраяв свою грудну клітку.

“Кому віддати, хоча б десятину своєї болі?”, - думав він, скрутившись калачиком на килимі. “Який дивний цей світ”.