Левандівка

Чому Левандівка схожа на Луганськ

Андрій Бондаренко,  30 вересня 2016

та інші враження від життя у Львові у анонімному інтерв’ю із переселенкою зі сходу.

 

Вперше я потрапила до Львова ще влітку 2014 року. Виїхала з Луганська і побула тут два тижні у родички. Тоді все виглядало дуже незрозуміло, було трохи страшно жити у невідомому місті і все ще була надія, що війна незабаром закінчиться. На той час, українські війська вже були на підступах до Луганську, у селищі Металіст, яке розташоване дуже близько до міста, туди ходять маршрутки. Всі думали, що українська армія далі вже зайде у Луганськ. Але на початку серпня сепаратисти якимось чином взяли місто у кільце. Тоді пропав зв’язок, було дуже важко зв’язатися з рідними, я почала хвилюватися і вирішила повернутися десь туди, поближче до Луганська, щоб знати, що там робиться.

 

Робота, релігія і географія

Якось покрутилася рік ще там на сході, а тоді знову приїхала до Львова, вже у лютому 2015 року. І вже почала освоюватися тут, з думкою, що це вже надовго. Знайшла роботу.

Звісно, відразу я зіткнулася з відмінностями у менталітеті. Тоді мене багато чого вражало. Було дуже дивно, що в межах однієї країни живуть такі різні люди. Тобто, я б сказала, що ми всі маємо однакові проблеми, але сприйняття цих проблем, способи вирішення у нас різне.

Наприклад, була спочатку вражена відмінністю у підході до роботи. На сході, там як – якщо виникає якась проблема, то ніхто не починає якихось обговорень, а відразу намагаються діяти, вирішувати. Тобто, всі намагаються бути людьми дії. А тут, у Львові, дуже багато обговорень, багато очікувань. І поки все обговорюється, проблема вже якось сама собою вирішується.

Ну, і, звичайно, релігійність. Віруючі люди є всюди, і в Луганську, але там якось не прийнято кожної неділі ходити до церкви. У Львові я спочатку не могла зрозуміти, чому тут в неділю всі такі охайні і нарядні. Деякі моменти реально дивували. Якось, до мого начальника прийшов друг, пенсіонер і кілька годин вони обговорювали майбутні похорони цього пенсіонера. Він збирався все запланувати наперед – якого священика запросити на відспівування, які квіти купувати. яке меню вибрати для поминок і таке інше.
Попервах теж було дивно спостерігати як львів’яни хрестяться у маршрутках, коли проїжджають повз храм.

Ну, але до всього звикаєш поступово.

Відрізняються теж такі речі як клімат чи географія. У Львові сонце завжди встає пізніше і сідає пізніше, ніж у Луганську. Там у мене вже о шостій ранку було світло, але о восьмій вечора вже темніло. І перші три місяці у Львові мене збивало з пантелику те, що взимку зранку доводилося вставати на роботу ще затемна.

Тобто, крім якихось бар’єрів психологічних, звикати до життя у Львові заважали ще бар’єри фізичні.

 

Українська мова

Якийсь час я навчалася у Харкові і кожні півроку їздила туди на місяць-два. Потяг, що ходить між Харковом і Львовом, це такий особливий потяг “Схід і Захід разом”. Там часом можна було почути дуже дивні розмови і побачити як люди з різних регіонів реагують один на одного. На жаль, зараз вже важко все пригадати. На мене завжди дивно реагували провідники і провідниці. Там, зазвичай, працює харківська команда і вони ніколи не могли зрозуміти, чому я зі сходу (а вони це знали, бо зазирали у мій паспорт), а розмовляю українською мовою. Кожного разу вони цьому дуже дивувалися. А мені просто так зручніше. У Харкові я теж завжди намагаюся спілкуватися українською.

Взагалі, я живу в Україні не з самого народження, але мову знаю добре. У нас у школі була дуже гарна вчителька, яка привчила любити українську мову і українську класику – Лесю Українку чи Ольгу Кобилянську.
До речі, ми нещодавно в рамках нашої “Феміністичної майстерні” обговорювали книги Кобилянської і я здивувалася, що мої львівські однолітки не вивчали в школі її повість “Людина”, хоча у нас це був ключовий програмний твір. Тут натомість вивчали іншу книжку Кобилянської “Земля”, яка у нас було в позакласному читанні. Це теж якось дивно, адже на прикладі “Людини” вчителька нам пояснювала, що в ті часи на Західній Україні, на Галичині, на Буковині існував феміністичний рух і взагалі жіночі рухи. Цікаво, що на сході це вивчають. а тут – ні.

У нашій школі було поглиблене вивчення різних мов, а особливо багато часу приділялося українській. І так, насправді, в багатьох луганських школах. Коли я пішла отримувати середню спеціальну освіту, ми там вчилися повністю українською. Так дуже часто самі учні підказували вчителям як правильно ті чи інші терміни казати. У школах всі діти вчать українську. Навіть зараз, під ЛНР. Наприклад, мій двоюрідний брат вчиться в дев’ятому класі, українську мову вони вчать, як і раніше, цьогоріч буде здавати екзамен. Деколи дзвонить до мене і перепитує як правильно сказати те чи те. А ті історії про спалювання українських підручників – це все для пропаганди, щоб було що показати на російському телебаченні.

У Львові я спочатку не завжди могла зрозуміти галицький діалект. Хоча, здається, вже звикла і навіть сама почала дивувати своїх друзів зі сходу словами типу “баняк”, “трускавка”. Цього вже не позбудешся.
Якось я була в Росії і мені там сказали, що я дуже добрю говорю російською, але дуже дивно вимовляю звук “ч”. Наша тверда вимова їх дивує. Але я вже навіть у російській вимовляю “чай”, а не “чяй”.

Продовжуючи тему мови, війна на сході дуже добре показала реальний поділ Луганщини на дві частини – південну і північну. Південна – російськомовна, там багато шахт, населення привозилося звідусіль у 1930-1950-х роках. Тамтешні люди взагалі ніяк не налаштовані, усе, що їм потрібно – це, аби робота якась була, і горілка була. Північна – це вже Слобожанщина, це райони ближче до Харкова, це. наприклад, Сватове чи Старобільськ. Там населення переважно україномовне, хоч вони і мають свої локальні діалекти, які не зовсім зрозумілі приїжджим із заходу України.

Цікаво, що у південних районах більше відчувається вплив з російського боку кордону, а в північних – навпаки. На півдні люди схильні більше хвалити Росію, розповідають, що там зарплати більші і так далі. А от на півночі – українська сторона більше впливає на російську. Росіяни з того боку вживають українські слова і вважають, що в Україні живеться краще, продукти якісніші, і пенсії більші.

 

Бандера

Слово бандерівці я вперше почула на Майдані 2004 року. З мене ще мої однокласники тоді сміялися, що я не знала, хто це. У моєму класі тоді всі були переважно за Партію Регіонів. У нас там вчилося багато елітних учнів, синів і дочок різних політиків та впливових бізнесменів, наприклад, старша дочка Володимира Медяника, якого зараз хочуть судити за сепаратизм, хоча він насправді до того всього не мав ніякого стосунку.

Моя ж родина була за “помаранчевих”, батьки сподівалися на якісь зміни. Пам’ятаю ми тоді виписували журнал “Корреспондент”. У нас його читали лише про-українсько налаштовані люди, так би мовити, прогресивні, ті, хто не сумували за Союзом.

Коли в перше почула слово “бандерівець”, то не могла зрозуміти, що в ньому образливого. Був такий діяч, Бандера, жив і діяв у дуже складні часи, під час війни, в умовах окупації. Українська історія дуже складна, а люди люблять навішувати прості ярлики.

 

Держава і люди

Коли я вже в 2015 році знову приїхала до Львова і реєструвалася як переселенка співробітниця управління мене запитала – “А вам не страшно було до нас їхати? Там у вас про нас таке розповідають!”. Я їй відповіла - “Ну, так вам же ж не страшно зі мною розмовляти – про нас же у вас теж таке розповідають!”.

Насправді, у мене головна образа на державу. Те, як держава ставиться до переселенців, – просто жахливо. Наприклад, допомога – 442 гривні на працюючу людину. Це ж ніщо. А ще постійно обіцяють ці гроші якось контролювати – на що ти витрачаєш. Або, що скоро з соціальної картки гроші можна буде витрачати лише на соціальні послуги. Як ніби там не 442 гривні, а справді якісь суми, які можна на щось там витрачати.

Але я дуже вдячна простим львів’янам, які заробляють десь так само як і я – від трьох до п’яти тисяч гривень на місяць, але запитували мене, коли я сюди приїхала, – чи мені щось треба, пропонували посуд, постіль, якісь консервації. Я відмовлялась, бо мені, на щастя, це все не було потрібно, але таке ставлення мене дуже гріло.

Взагалі, дуже незручно, коли жінка, в якої син в АТО, пропонує тобі допомогу, а ти думаєш про тих молодих хлопців у Луганську, які, слава богу, не пішли в сепаратистське ополчення, але теж не пішли в українську армію. Хоча, це ж на їхню землю напали і вони повинні її захищати.

 

Квартири і прописка

Пошуки квартири бувають дуже складними. Але, насправді, я розумію тих людей, які бояться здавати помешкання вихідцям зі сходу. Я чула про реальні випадки, ще у 2014 році, коли приїжджі з Донецька чи з Луганська винаймали у Львові чи Києві квартири, а потім за кілька тижнів виносили звідти все цінне і зникали. І як їх було знайти? Через такі історії власники квартир і ставляться з підозрою до всіх, у кого донецька прописка.

Непорядні люди є всюди, в будь-якому місті України, але саме ці створили нам погану репутацію. До східняків і так з підозрою тут ставляться, типу, регіонали, за Януковича голосували, а тут ще й тобі квартиру винесли…
Або були такі випадки, що знімали квартири у Києві, а потім з вікон прапори ДНР вивішували. Тому, підозріле ставлення до нас я розумію.

В принципі, квартиру знайти можна. Принаймні, для східняків ціну ставлять таку ж саму, як і для місцевих. Головне, щоб були гроші.

Але моменти всілякі бувають. У мене є друзі, які вже давно приїхали до Києва з Луганська і живуть там вже років сім чи вісім, але ще не змінили прописку. І тепер, через цей штамп у паспорті до них почали ставитися дуже дивно, задають всякі питання і вони почуваються дуже некомфортно. Якщо в людини місце народження Донецьк чи Луганськ, ти ж не можеш знати, скільки часу вона вже тут живе, чому взагалі виїхала, які в неї обставини.

Добре, що хоч тепер не потрібна прописка, щоб звертатися у лікарню, як було раніше.

 

Громадський транспорт і львівське життя

За минулий рік я вже цілком нормально освоїлася у Львові. Я більше знаю, що відбувається у Львові, а не на сході, за новинами з Луганська я, практично, не слідкую. Я вважаю, що там де ти живеш, там і є твій дім.

Справжньою львів’янкою я стала завдяки поїздкам у громадському транспорті. Особливо, коли з’явилися нічні маршрути. Першу квартиру тут я винаймала на Левандівці. Ти їдеш у шостій маршрутці, разом з усім натовпом, відповідаєш на питання людей “чи їде ця маршрутка до Рясного?” і відчуваєш себе на своєму місці.

Взагалі, у Луганську я практично не їздила громадським транспортом, не було потреби, бо я жила і працювала в межах центру. А у Львові все вже було інакше, постійно доводилося їздити. І саме громадський транспорт зробив мене включеною у життя Львова і у місцеві проблеми.

Особливо, я люблю трамваї – там можна почути дуже цікаві розмови. Якось коло мене їхало двоє чоловіків напідпитку, які гаряче дискутували про те, куди нам потрібно рухатися – до Штатів, до Польщі, до Німеччини, чи до Росії. І один з них сказав таке – “Борони нас, Боже, мати якийсь стосунок до країни, на гербі якої є орел”. Вони це все так обговорювали ніби працюють мінімум у адміністрації Садового.

Винаймати квартири – це дуже незручно, але зате ти маєш змогу жити у різних частинах міста, бачити життя у різних районах. Починаєш бачити, що Львів всередині дуже різний. Коли я працювала на Сихові, поверталася якось у маршутці додому і почула, як якась жіночка у розмові по телефону сказала таке – “Їду зараз в храм, до Львова”. Тобто, вона з Сихова їхала до Львова як у інше місто вже.

Левандівка мені дуже нагадувала Луганськ, до речі. Дуже схожі житлові масиви, близькість залізниці. Майже один в один з одним районом у Луганську. До того ж, там якраз живе дуже багато переселенців зі сходу, можливо, через дешевші ціни на житло. В моєму будинку жила одна родина з Донецька. А коли виходила в магазин, то часто чула на вулиці специфічну луганську російську мову. По мові земляків відразу можна впізнати.

Тому, я таки переїхала з Левандівки. Вона була мені занадто знайомою, а я хотіла чогось такого більш львівського.

Зараз я живу на проспекті Чорноволі, на розі вулиці Варшавської і мені там дуже подобається. Проспект постійно живе своїм життям. Автомобілі швидкої допомоги їдуть на Топольну, вночі мотоциклісти гасають, з поліцейського блок-поста в мегафон постійно сварять людей, які неправильно переходять вулицю. Прокидаєшся зранку від гучної фрази – “Жіночко, перехід поряд за одинадцять метрів!” і знаєш, що ти на проспекті Чорновола.

 

Фото: Орест Заяць

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.