Подорож в ЛНР і назад

Дорога через Росію

Нещодавно я поїхала в Луганськ відвідати своїх батьків. Я ще не була там з того часу, як виїхала навесні 2014 року.

Непонятки починаються ще коли ти тільки збираєшся туди їхати. У Києві і Харкові практично всюди можна побачити оголошення про автобусні тури до Луганська чи Донецька чи там Алчевська і Краснодону. І як виявилося, ці автобуси їдуть туди через Росію. Коли купуєш квиток, то водій чи адміністратор відразу тебе попереджають, що на українському кордоні ні в якому разі не можна казати, що їдеш на окуповані території. Натомість, всі пасажири пояснюють прикордонникам, що їдуть кудись там в Ростовську область. Тобто, весь автобус сидить із луганською чи донецькою пропискою, але чемно кажуть, що мандрують до Росії.

Я чула таку історію, що одного разу в автобусі, який їхав у Стаханів, там де зараз ЛНР, одна жінка прямо сказала, куди їде, замість звичної легенди. І водія автобусу заарештували, йому дали 5 років реального, не умовного терміну в’язниці за допомогу сепаратизму. Це дуже страшно.

Чому всі їдуть через Росію. Бо напряму туди можна потрапити лише через один блок-пост у Станиці Луганській. Зі сторони України туди веде розбитий міст, на якому відбудували лише пішохідну частину. Пасажири виходять з автобуса і мають перейти цю річку самостійно. Там дуже відкритий простір, який прекрасно прострілюється, тому це все дуже небезпечно.

Хочуть теж відкрити ще один блок-пост у селищі Золотому, але це Попаснянський район, дуже близько до лінії зіткнення і там теж дуже страшно.

До Луганська я їхала всього двадцять вісім годин. Сім годин з цього часу ми стояли на кордоні, перед нами ще було дуже багато автобусів. Назад дорога мені зайняла 25 годин і це, як вважається, доволі швидко.

Кордон Росії та ЛНР в Ізвариному виглядає, в принципі, як звичайний пропускний пункт. Звісно, всюди висять "еленерівські" прапори, якісь їхні плакати і таке інше. Працівник, який збирав паспорти, виглядав дуже молодо, років на вісімнадцять. Мені потім розповідали, що, аби потрапити туди на роботу, люди платять по десять тисяч доларів. Відбивають потім не стільки на автобусах, скільки на автівках і на пішоходах, тобто, на людях, які відвідують Україну чи Росію, щоб закупитися.

Мені пощастило, що зовсім не оглядали моїх речей. Нас ще перед кордоном попередили – ховайте всі речі з українською символікою. Я ще як їхала, то, звичайно, зняла кулон з тризубом, але ще везла своїм друзям листівки з українським прапором і дуже хвилювалася, що знайдуть. Заховала їх у якомусь потайному відділенні в рюкзаку. Але мене дуже і не обшукували. Зокрема, тому що там діє гендерна нерівність – жінок і дівчат перевіряють менше, ніж чоловіків. Особливо обшукують молодих хлопців, яких теж агітують прямо там вступати в ряди ополченців.

Коли ми заїхали в нульову зону між кордонами, поховали все українське і стояли в черзі, збоку біля автобуса зупинилося легкове авто, водій відчинив дверцята і раптом на весь кордон залунала пісня Скрябіна. Це було так доволі сильно.

Далі за кордоном я звернула увагу на автобусні зупинки при дорозі. Раніше вони були пофарбовані у жовто-блакитні кольори, а тепер їх перефарбували під так званий "новоросійський" прапор, той який змальований з прапору американських конфедератів. Чим далі ми від’їжджали від кордону, тим більш занедбані були ці зупинки, нова фарба вже позлазила і під нею знову проглядалися українські кольори. Це було дуже обнадійливо.

Ще мені було дуже приємно знову побачити наші терикони. Ніде більше в Україні немає стільки териконів, як у Луганській чи Донецькій області. І для мене це було особливе видовище, для душі, можна сказати.

Вже коли їхали через Краснодон я звернула увагу, що на вулицях дуже мало людей і авто. Одразу, відчувається, що дуже порожньо. На виїзді з Краснодому ми обігнали машину з якимись військовими, всю обвішану георгіївськими стрічками і виникло відчуття, що ти десь не там, звідки колись виїхав.

Життя та робота

Коли ми їхали центральною вулицею Луганська, то було видно, що життя трохи налагодилося – працювали різні магазини, кафе, торгові центри. Хоча ще залишається багато чого розбомбленого. Єдине, що встигли вже гарно відремонтувати – це автовокзал.

Вулицями їздить багато машин з російськими номерами, деколи переробленими під "еленерівські". Це, типу, престижно.

Мені пояснювали, що в Луганську вже знову багато людей, багато хто повернувся, але мені, у порівнянні з 2014 роком все-рівно місто дуже порожнє.

Мені не пощастило, бо, коли я приїхала, якраз святкували день міста. Я живу в самому центрі і мусила слухати всі ті святкування. особливо неприємними були вибухи салютів, бо я ще досі пам’ятаю як у 2014 році дуже подібно гупали "гради".

У нас слово "ополчєнєц" вживають з відразою, із сарказмом, а там цим пишаються, вважають, що вони захисники. Якось на вулиці мене зупинило два таких не дуже тверезих "ополченці" і почали запрошувати йти з ними, розказували, що луганські дівчата найгарніші, а коли я відмовилася, кричали мені услід, що їх треба поважати, що вони захисники від хунти. Мені розповідали, що часто ще при вуличних знайомствах чоловіки вихваляються, що працюють в міністерствах. Хоча зарплати у них там маленькі, робота важка, величезна відповідальність та абсолютно невідомо, що буде далі, адже начальство дуже часто змінюється.

Загалом, жити якось можна – продукти є російські, хоч і не дуже смачні. Але якщо є гроші, можна купити все, що завгодно – від панчіх до айфонів. Але дуже велика невпевненість у тому, що буде завтра. Люди все ще бояться, що їх можуть убити просто на вулиці.

Роботу, в принципі, знайти можна, але все-одно дуже мало. Дуже часто переселенцям, які повертаються назад, в очі кажуть – "Чого приїхали? Вертайтеся туди, де й були!". Якщо робота якась є, то перспективи розвитку жодної. Коли людей питаєш, як вони живуть, то, як правило, відповідають – "вдень працюєм, ввечері бухаєм".

В принципі, як на мене, люди які мали статки – вони їх й далі зберегли. А люди, які працювали якимось клерками і не мали заощаджень, то в такій ситуації і залишились. Катастрофічно бракує спеціалістів. Навіть, якщо хтось і повертається, умов нормально працювати у них немає. Як щось не то – то відразу автомат до скроні чи на підвал.

В кафе можна побачити оголошення, що "вхід зі зброєю заборонений", подібно як раніше писали про собак чи алкоголь.

На вулиці не так багато людей з автоматами як раніше, але теж ще вистачає. Комендантська година починається об одинадцятій вечора, таксі їздять лише до дев’ятої-десятої години. Нічного життя немає. Тобто, є, але лише для військових та "ополченців". Вони мають право ходити, коли завгодно.

На вулицях багато всілякої пропаганди, багато плакатів з написами на кшталт "Не забудем, не простим!", з фотографіями зруйнованих будинків. Тоді як ти точно знаєш, що ці будинки зруйнували самі ж сепаратисти. Буквально їздили вулицями, навмання стріляли, а потім стверджували, що це зробила Україна.

Якщо ж ти починаєш пояснювати, доказувати суто географічно, що українська армія не могла цього зробити, то стандартна відповідь – "А, ну ти ж в Україні живеш". Тобто, ті, хто приїжджає з України, виглядають підозріло.

Мене ще вбила місцева мультивалютна система. Мене відразу попередили, щоб я взяла з собою багато копійок. Там ціни всі вказані в рублях, але теж з копійками і копійки вони приймають українські, бо російських немає. Не завезли. Якщо покупець не має українських копійок, то продавець округлює ціну на свою користь. Дивно було бачити так звані мультивалютні каси в магазинах з написом, що в них приймають рублі, гривні, долари та євро.

Гривня там дуже цінується. Можливо, це єдине місце на землі, де гривня цінується більше ніж долар. Якщо ти маєш гривні – ти шановна людина і король. Майже всю гривню вимели із вжитку, тому її важко дістати. Тоді як наявність гривень дозволяє тобі їздити в Україну за покупками. Якщо продавати гривню за рублі, то курс дуже вигідний.

Середнього класу як такого в Луганську немає. Є сильне розшарування. Одні люди можуть спокійно сходити в ресторан і потратити там дві тисячі рублів, а інші стільки ж заробляють за місяць.

Ще такий момент – на вулицях все переважно спокійно, але бувають дні коли російські військові здійснюють ротацію і на кілька днів їх у місті немає. Тоді якраз починає творитися різний треш – розбірки, перестрілки, вибухи. Це триває буквально кілька днів поки росіяни знову не займають свої місця і не починають знову все контролювати.  

Але що все-таки вражає в людях – усі дуже полюбили свята та паради. Туди зганяють страхом звільнення, але багатьом справді подобається брати участь у таких подіях. Йдуть самі, беруть дітей.
До речі, про дітей – їх стало дуже багато, можливо, ще більше ніж до війни. У нас є такий центральний парк чи сквер, де гуляють молоді мами з візочками. І це, мабуть, єдине місце, яке за мирного часу не було таке переповнене. Там дуже багато маленьких дітей, які народилися під час війни у 2014 чи 2015 році, або ж їхні мами тоді завагітніли. Народити від ополченця – це вважається престижною справою, але дуже дивно, як вони не боялися в такий час народжувати.

Люди та настрої

Дуже багато людей просто пливуть за течією, нічого не чекаючи. Буде Росія – добре, буде республіка – добре, буде Україна – теж добре.

Загалом, луганчани стали закритішими. Не хочуть висловлюватися на жодну тему, навіть на підтримку діючої влади, адже, завтра ця влада вже може бути і не діючою.

Особливо важко спілкуватися з тими, хто виїхав в Росію ще до початку активних бойових дій, а тепер повернувся і має свою думку про все. Найбільш страшного вони не застали, а тепер повчають, як тобі треба жити. Я багатьом ще можу пробачити помилки, підтримку "Новоросії", якщо людина все ж пробує думати, але таке обурює найбільше.

На стіні колишньої обладміністрації висить якась меморіальна дошка, чи як її назвати, на якій написано, що 2 червня 2014 року українці нанесли авіаудар, загинули люди за свободу рідного краю. Хоча, це теж брехня, самі ж сепаратисти тоді помилково вистрілили. Збоку встановлено герб Росії, подарований "Нічними вовками". Виглядає все це дуже абсурдно, таке враження, що опинився у якомусь поганому кіно. Зовсім немає відчуття, що ти у рідному місті. Дуже неприємно дивитися на "еленерівські" прапори – там таке жахливе поєднання блакитного, синього та червоного кольорів. Мені, як людині, що трохи займається дизайном, буквально ріже очі.

Є такі, що все ще вірять у пропаганду, є такі, яким все рівно, аби не стріляли далі. Звісно, настрої дуже змінилися. Наприклад, у моїх батьків є друзі, забезпечені люди, але ходили на той референдум і чомусь голосували за Росію. Може, тому, що в них є родичі в Росії. І ось тепер я їх зустрічаю через два роки і вони мені кажуть – "От ми були в Росії, там живе таке бидло, що ну нафіг ту Росію!" Ти на них дивишся і думаєш – "Ну йолки-палки, ви ж самі цього хотіли!".

Один мій друг мене дуже сильно здивував – він завжди був проукраїнский, а тепер заявив, що підтримує Росію. Навіть не знаю, як це пояснити.

Інший друг мені розповідав, що просто в місцевих людей є велика моральна дилема. З одного боку, Росія розпочала цю війну, принесла сюди розруху. А з іншого боку, саме Росія зараз підтримує тут життя. З Росії сюди відкрито завозиться дуже багато продуктів, Росія дає гроші бюджетникам і таке інше. Якщо б не Росія, всі б тупо померли. В людей зараз такий роздвоєний стан - вони розуміють, що живуть на російські гроші, і розуміють, що саме Росія почала цю біду. Можливо, на такому шизофренічному тлі, хтось і може впасти в крайність, змінити свої погляди.

Якщо йдеться про молодих людей, таких як той мій мінливий друг, то, думаю, винен ще колосальний зовнішній вплив та відсутність вдумливої позиції. Якийсь такий різновид механічного молодіжного бунтарства.

Я більш ніж впевнена, що, коли туди повернеться Україна, мине кілька місяців і люди, які підтримували ЛНР, стверджуватимуть, що завжди були за Україну.

Взагалі, пропаганда дуже сильна. Навіть у Росії медіа зараз змінили риторику, вже не віщають про розіп’ятих хлопчиків. А на місцевому каналі "Луганськ 24" все ще продовжують – карателі, хунта, Україна винна у всьому. Насправді, телевізор дуже впливає.

                                                     * * *
Коли ми їхали назад, то я побачила одну дуже цікаву річ. Ми проїжджали через Воронезьку область і наш автобус зупинило ДАІ. І я звернула увагу, що просто за їхнім постом видніється напис українською мовою, намальований синьою фарбою – "Вороніж – це Україна". А ще далі, на якомусь високому ангарі виведені дві широких смуги – жовті і блакитна. Після всього побаченого у Луганську це було як справжній бальзам на душу.

Фото: Вголос