Вельком ту Тіхуана, культура іллєгаль

Вчергове, інтернет-спільноту сколихнула звістка про закриття найбільшого вітчизняного контент-ресурсу ex.ua, найчастіше асоційованого із вільним доступом українців до різноманітних кінострічок.

Втім, цього разу все схоже справді незворотньо, оскільки представники ресурсу стверджують, що рішення про закриття прийняли самостійно – під впливом жорсткого тиску, зокрема і з боку держави.

Буквально перед цим вже припинив свою роботу інший подібний портал – FS.

На даний момент, сформувалися дві чіткі позиції, артикульовані "на шпальтах" інтернету.

Хтось вказує на неприпустимість обмеження такої універсально важливої культурної сфери як кінематограф поточним розумінням "авторських прав".

А хтось сприймає закриття вільних ресурсів як шлях до побудови цивілізованого ринку культурної продукції.

Особисто мені дуже хочеться висловитися на підтримку тих, кого факт закриття найважливішого ресурсу вільного контенту обурює та дивує.

Обурює, оскільки, бажання чиновників раптово нав’язати громадянам форми споживання культури, вироблені для більш розвинутих країн, не може не обурювати тих, для кого закриття вільного контенту означає не перехід на комерційну основу, а лише його значне обмеження.

Чи справді відсутність доступних кінострічок в інтернеті приведе до того, що українці почнуть їх офіційно купувати?

Чи зможуть вони взагалі споживати кінопродукти так само як, наприклад, громадяни США?

Адже, функціонування цивілізованих правил культурного ринку означає необхідність функціонування й інших важливих супутніх цивілізованих моментів – економічних, культурних та політичних. В даному випадку, йдеться передусім про економічні.

Дивує ж, оскільки боротьба з "незаконним" інтернет-контентом в Україні ведеться приховано і непрозоро. Жоден з тих чиновників, що чинять тиск на ex.ua, не пояснив відкрито і публічно своєї позиції та не представив відповідної загальної програми подальшого "цивілізування" культурного ринку України.

Скидається на те, що закриття подібних ресурсів є лише частиною якихось закулісних домовленностей із закордонними партнерами, що лобіюють інтереси комерційних кіновиробників.

На що саме наші державники "обміняли" FS та ex.ua прості українці можуть лише здогадуватись.

Строге дотримання законів, що регулюють дотримання авторських прав у західних країнах, значно збіднить та обмежить культурний простір такої провінційної держави як Україна, оскільки, її громадяни, за визначенням, перебувають у нерівних, тобто гірших умовах.

Від самого початку існування незалежної України долучатися до глобальної культурної сфери українці могли лише нелегально. Питання доступу до актуальної світової культури стояло жорстко – або нелегально, або ніяк.

Сьогодні ситуація змінилася, але не принципово – або нелегально, або дуже мало.

Тому, український світ, в якому діють західні правила та норми, пов’язані з "копірайтом", – це забита провінція, відірвана від актуальності. Хочеться запитати – куди вже далі?

Уявімо собі, наприклад, Україну без відео-салонів початку дев’яностих. Сьогодні, покоління колишніх піонерів не знало б хто такий Чужий і Термінатор, що значить дата "21 жовтня 2015 року" і чому всі так люблять того Мікі Рурка, лице якого нагадує шматок сирого м’яса, а не культового актора.

Словосполучення "дев’ять з половиною" не викликало б у них жодних еротичних асоціацій, лише цифрові. А вираз "Пригоди Індіани Джонса" викликало б в уяві образ одного з друзів Тома Соєра.

Погодьтеся – це були б зовсім інші люди, не зовсім повноцінні у культурному сенсі. Якісь північно-корейці чи що. Люди з іншого боку культурно-економічної завіси.

Відео-салони безбожно крали та наживались. Але це була певна субкультура. І без неї уся наша культура була б іншою. Завдяки відео-салонним сеансам школярі дев’яностих років знали, як виглядають їхні ровесники за океаном, як вони одягаються і що означає слово fuck. Вони мали базу для подальшого повноцінного занурення у культурно-символічні системи західного світу. Вони були "нормальними".

Нинішні ж нападки на нелегальний контент нагадують боротьбу радянських чиновників із спекулянтами-фарцовщиками, які теж порушували прийняту зверху "мораль". Існуюча на Заході система авторського права у своїй основі не менш ідеологічна, аніж радянські обмеження "загниваючого впливу". І так само протиставляє вузько взяту "моральність" живому існуванню культури.

"Моральність" та "правильність", що веде до замикання у культурному гетто, завдяки правовим та фінансовим обмеженням, механічно перенесеним із іншого контексту,  – чи не буде нам соромно перед нащадками за такий шлях до "цивілізованості"?

Будівничі "цивілізованого" культурного ринку тут нічим не відрізняються від будівничих "світлого комунізму" у СРСР, які за посередництвом механічно перенесених букв марксизму вирішували за своїх громадян, що ті мають слухати і читати.

За їхньою логікою, всю сучасну українську культуру слід визнати "нецивілізованою" і заборонити.

Усе, що слухали, читали та бачили українці упродовж останніх десятиліть, походило із нелегальних носіїв інформації.

Чи це означає, що ми нація аморальних "крадіїв"?

Схоже, останнє послання Мирослава Кувалдіна так і залишилося нерозшифроване.

Згадаймо як це було – сихівські відео-салони та Діти кукурудзи, телеканал "Міст" та Чужий 2, касетні розкладки у гастрономах із саундтреком до Матриці, магазинчик на вулиці Тихій із Лестером Янгом та Телоніусом Манком, приховані полиці з компакт-дисками у кафе "Барабан" із De-Phazz’ом та Morcheeba’ою.

Цивілізовані законники, як ви думаєте, чому я прийшов на концерт De-Phazz у Львівській філармонії у якомусь там 2007 році, як не тому, що спочатку слухав їх на піратських дисках? І саме тому, я прийшов туди свідомо задля німецьких електронщиків, яки любив і поважав, а не просто тому, що "всі пішли на закордонну непонятну зірку і я пішов" – як більшість аудиторії, вбраної у костюми та вечірні сукні, що не знали як їм реагувати на бадьору музику, сидячи на філармонійних кріслах.

Чи була б у мене інша нагода почути De-Phazz до концерту окрім нелегальної? Ні.

Відкриті контент-ресурси – це не лише шанс бути культурно повноцінною людиною у відверто нерівних глобальних умовах. Це теж чи не єдиний спосіб існування вітчизняної культури, теж жорстко обмеженої – щоправда не ринковими нормами, а захланністю та вузьколобістю тих чиновників, які сидять на архівах немовби замшілі пеньки. Інтернет-обмінники – це місце, куди мають змогу стікатися та, головне, концентруватися українські культурні артефакти, бо у наших умовах вони надають їм єдиний формат публічного існування, зважаючи на брак офіційних легальних, нехай і платних мереж доступу. Нелегальне оцифрування неминуче, коли немає легального.

Ex.ua був справжнім низовим безкінечним архівом, яким марив Борхес. Причому, не лише локального, а  загально-світового виміру. Адже, там зберігаються незчисленні поклади американських, японських, іспанських, російських, французьких, ... польських кіно та музики.

Алеф. Який ми втратили.

Поверхневе перебирання західників зразків "цивілізованості" без будь-якої глибокої адаптації до місцевих умов, тим часом, резонує із бажанням молодого "просунутого" українського покоління отримати "домашню" Європу вже-і-зараз.

Як переконливо показують експерименти з архітектурно-середовищних трансформацій українського міського простору, вже-і-зараз можливе лише на рівні гарних поверхонь.І на догоду цим поверхням, вітчизняні пост-хіпстери зрікаються будь-якої локальної солідарності із тими, хто не має грошей або досвіду для здобуття безпосередньої культурної повноцінності у глобальних умовах.

Пост-хіпстерам імпонує райдужна правильність мильних бульбашок, що мімікрують під сексапіл західного культурного дизайну.

Але вони повторюють помилку своїх штатівських колег – примушують усе громадське тіло приймати свої кольорові цінності мильних поверхонь, не потурбувавшись перед тим про досягнення хоч якогось суспільного договору.

Начитавшись фентезі Айн Ренд, яке чомусь продається під рубрикою "суспільно-значимої прози", наші адепти гарної "цивілізованності" готові кинути своїх співвітчизників у культурне гетто заради соціального експерименту.

Адже, теорія "цивілізованого культурного ринку", на яку посилаються "просунуті" противники ex.ua і яка ніби-то обіцяє культурний розквіт та прихід грошей у незалежну культуру, – це лише теорія.

Тоді як існуючі у нашому просторі практики задоволення культурних потреб – це жива укорінена реальність і будь-які зміни її живої тканин вимагають глибших узасаднень, аніж пост-хіпстерська теорія "цивілізації тут-і-тепер" чи мутні підводні рішення чиновників.