Жива

Тарас Химич, натренувавши руку на реконструкціях про УГА, УНА та УПА, нарешті вирішив зняти свій дебютний ігровий фільм, але нікуди далеко від тих своїх реконструкцій не втік.

Виразною умовністю Жива нагадує усе подібне на українських екранах: від Легенд карного розшуку на НТН і до Слідство вели з Леонідом Каневським на Інтері. Псевдо-містичні моменти у його фільмі нічим особливим не відрізняються від естетики Битви екстрасенсів на СТБ.

Це навіть не кіно, а натяк на кіно. Пустий фільм з відфотошопленою інстаграмною картинкою для хіпстерів, де немає ні містики, ні саспенсу, ні сексу. Карпати (засніжені, затуманені, будь-які) з дрона особливо маніпулятивні, оскільки всі мусять вмирати від такої неземної краси. Але ж Химич не фільм для National Geographic знімає, а кіно про бандерівців. Режисер шарахається збоку в бік та ніяк не може зупинитися на чомусь конкретному. У нього розбігаються очі, а тому він тулить у свій дебют усе підряд, намагається бавитися у галицького Тарантіно, міксує вінегрет з кіноманських цитат, але він точно не Квентін, і тому його російський салат ніяк не тримається купи.

Просто українські режисери (не тільки Химич) мають нарешті визначитися у тому, що вони хочуть знімати про бандерівців: ромком, містичний трилер, мелодраму, горор, фентезі, вестерн, комікс чи порно? Визначитися і нарешті заспокоїтися, оскільки перебор – головне слово фільму Жива з її плаксивою, сентиментальною емо-стилістикою. Химич тільки ступить кроком на територію якогось жанру, як відразу робить два назад і застигає в учнівській нерішучості.

Може взагалі українським режисерам заборонити використовувати кіноцитати з відомих фільмів поки вони не навчаться знімати нормально? У Химича все якесь половинчасте, недороблене. Ота попсова татуха на афіші та грудях комуняки (і чобітках для Анни) продовжує метафору Останнього москаля про те, як кляті москаляки зробили з гордої гуцулки Ксені Ксюшу-юбочка із плюша чи це історія про подолання генетики, продовження Вишневих ночей (1992) Аркадія Микульського?

Якщо Химич знімає казочку, де Анна така безсмертна та не гине від вибуху гранати у руці (а згодом й після гранат у бункері), то чому ще досі Україна не володарка світів, перед якою трясуться Штати та Китай, чому Великобританія ще не миє Україні ноги? І вже зовсім лячно подумати, що у такій ситуації робитиме Україні Франція. Чому Українська імперія досі не зробила з території Росії океан, а всіх клятих воріженьків не вислала на хімію в Черкаси або на галери до Казантипу. Нашого Казантину.

Може Химич знімає Житіє святих, і тому Анна зимує у криївці зі шматочком хліба та навіть не марніє? Вона не тільки Жива, але й – Свята. І якщо вона вже зійшла ліствицею Іоанна Лествичника на такий щабель духовного життя, то чому тоді її молитвами до Богородиці славна Україна не здолала Гітлера і не возить Сталіна у клітці карпатськими селами? Сентиментальний комуняка, який стріляє в Анну впритул, подивований фактом непотрапляння його кулі у її серце, і тому смиренно узріває у тому Боже чудо (хоча до того не вірив у Нього). Кається у гріхах та просить молитися за його грішну душу. Милосердна Анна вже б могла якось утішити розкаяного грішника праведною рукою.

Від такого посту та неустанних молитов Анна мала б вже левітувати та розкидати полонинами клятих комуняк недбалим помахом руки чи брови (або однією силою думки). Ось де б була доречною тотальна відфотошопленість фільму та усі його інстаграмні фільтри – у коміксі. Анна – бандерівська Мауглі, вона пахне лісом, ведмеді її цураються, а вовки – бояться. Якщо вже так звірі лісові шанують Анну, то чому вони їй, як пророку Іллі, їжі не носять? Що це? Чому карпатські звірі ще досі не воюють за бандерівців? Чому така всемогутня віщунка Анна не веде полчища звірів та дерев (а що вже казати про мільярди мільярдів комах, які будуть висмоктувати радянську кров) на комуняцький Мордор?

Це ж суперова тема для коміксу "Анна – королева звірів". Фентезі, альтернативна реальність. Тим більше, що псевдомістичні видіння Анни нагадують про Володаря перстенів та Фродо з перстнем на пальці (і трохи про Більбо Беггінса). А якщо вже так Химичу подобається моментальна готовність Анни до суїциду та її дитяче падіння у колодязь, то чому у тих алюзіях на Дзвінок вона не вилазить з патефона, коли комуняки слухають якусь намолену вкраїнську платівку, і не лякає їх до смерті своїм чорним волоссям? Чому не являється їм у сні та не душить чи не ґвалтує їх до смерті ненаситністю карпатської вагіни?

Химич навіть не обігрує двозначність прізвища своєї героїні – Анни Попович, де від билинного до вульгарного лише один крок. Навіть шматочка Анниної попи глядачам не покажуть і навіть кляті воріженьки над тим моментом не простібнуться. Хоча навіть сама Забужко у своєму талмуді дала вдячним патріотичним читачам шматочок мінету так, ніби відкрила Америку аборигенам-українцям. Нє, звичайно, у фільмі є цнотливий шматочок нецілованої циці та шматочок заквітчаного божими росами сексу на березі ріки, але це настільки смішний епізод, настільки порожній, що над ними може витати лише байдужий до усього дрон та самозакоханий пафос вакарчукових псевдо-фолкових завивань.

Але все це мізерія перед тим з якою силою бовваніє в образі головної героїні потяг до сексу, так славно притлумлений святими галицькими традиціями, звідки й діставав Захер-Мазох своїх венер у хутрі. Дівчинка самотньо блукає цнотливою у лісах (один раз не вважається), і якби це була казочка про красуню та чудовисько, то вона вже б давно кохалася на полонині з якимось лісовим монстром, який би під час сексу поволі перетворювався на прекрасного принца. Франківчанка, яка грає Анну, багато стогне, плаче та крекче (можливо, що так секс закликає до власного обійстя). Є у тому щось від садо-мазохістичної фіксації Марії Матіос у власних книгах на недойобі. Вона хоче тепла та уваги, й тому їй ввижаються у криївці саме ціпятка (одне ціпятко – це ще мі-мі-мі, але сотня – це вже екзистенційний горор).

Вона чомусь постійно витріщає очі на потойбічне (і це досвідчена ясновидиця), хоче щось з себе витиснути, але так навіть дітей не народжують. Химич періодично навіщось дає четверту стіну, хоча що вона там може побачити? Там лише пустота – смотрю в книгу – вижу фигу. У цій псевдомістичній маячні мало того, що у народі називають містикою. Містика – це абсолютно твереза та викристалізована річ, виняткова концентрація та спокій (тиха радість), а не кудкудакання переляканої курки. Для наочності тут краще згадати про фільм Лунгіна Острів, де те, що чомусь вважається православністю більше нагадує прєлєсть (і Лунгін помиляється, коли думає, що знімає фільм про православний подвиг).

Рільке б почитали для різноманіття, чи що, бо так головна героїня більше схожа на якусь двієчницю з Гоґвортса, яка не може адекватно прочитати закляття. Анна так тужиться, витріщає очі та крутить орбітами, ніби вона випадково потрапила до іншої епохи, і сама в шоку від того, де вона, а де її капці. У містиці немає місця для паніки й чому бандерівське мауглі так боїться кожного вітру у полі? Можливо тому, що режисер передивився серіалу Outlander, де головна героїня незрозуміло чому потрапляє з 1945 року у 1743. Хоча у Живій сексу чомусь стидаються, а маячні – ні.

Правду каже Пій 13 про те, що у хіпстерів (лайк Химич) немає фантазії, одні лиш кіноцитати, які вони не можуть втулити в адекватний контекст.  Може Химичу й справді варто збитися з того кіно та продовжувати клепати кліпи для Лесика Турка (туди стільки невикористаних матеріалів можна впарити з Живої: від карпатських вовків і до дрона у Карпатах).

Але у дебютнику Химича проблеми не лише з фантазією (сміливістю), але й з технікою. У його антоничевому Раї, куди прийшов лютий ворог – комуністична орда, перебор з технічними викрутасами. Перебор зі slowmo і таймлапсами, доцільними, звичайно, у фільмах про глюки (чи містичні прозріння). Знімання дроном під кінець фільму уже починають харити, а повторення прольоту між двома смереками, якщо це не ознака зациклення Анни у часовій петлі, особливо. Фіолетовий колір ночі – це чудово, але без сенсу у тому контексті, просто забавка заради забавки. Слава Богу, нарешті вже навчилися матюкатися у кадрі. Але усі ті попсові квіточки, піаніна, дримби чи саундтрекові завивання, більше пародії на Dead Can Dance, то все коту під хвіст.

Забагато зайвого у дебютному фільмі Химича. Псевдо-психологічність комуняки після сексу, наприклад, де він, таємно закоханий в Анну, курить і мовчить, а кобіта, яку він щойно випоров, має зі сльозою на серці здогадуватися про кого він думав під час сексу, бо точно не про неї. Довбуша, коли він намахує совітів та втікає, рідні Карпати відразу випробовують дощем, снігом та пафосною музичкою, а чому відразу не градом та метеоритами? І Руслан Забілий даремне зайшов у кадр. У нього немає реплік, йому не наливають пива та не пропонують московської ковбаски, але даремно він з'явився у кадрі та явив свою прискіпливу натуру, ой, як даремно.

Зрозуміти задум Химича можна лише після цитати чехословацького фільму Яна Немеца 1964 року Démanty noci – галюциногенного сюру про втечу двох євреїв з концтабору. Ось цей момент мають пізнати глядачі, коли Довбуш повертатиметься з полону до своїх.

Химич цілеспрямовано скерувався фільмом у бік галюцинацій (спогадів та фантазій) після допитів, тортур і не тільки. Звідси усі його так звані формалістичні експерименти та фільмове безчасся, застигла статичність, хоча вона є більше наслідком його реконструкторського минулого. Перегравання акторів чи певну театральність мізансцен можна списати на бажання Химича показати деформацію психіки під час війни, як у забороненому у СРСР фільмі Східний коридор (1966) Валентина Виноградова про голокостний сюр та параною підпілля (звідси тортурні тіні Довбуша на стіні). Хоча Химич, звичайно, не Соррентіно, щоб настільки вдало бавитися формалізмом. Ідея добра, але виконання – халтурне, реконструкційне.

Тому що лише у контексті Анниних галюцинацій (перед смертю коли: у колодязі чи після вибуху гранати?) може бути виправданою статичність (застиглість) багатьох епізодів фільму. І той періодичний дрон між двома смереками може бути свідком зацикленості Анни у часовій петлі або кодовим словом, щоб вибратися з марень та снів до реальності. Відфотошоплена картинка раю Химича може нагадувати багато чого, а з останнього, наприклад, The Lovely Bones Пітера Джексона про вбиту маніяком дівчинку, душа якої мандрує після смерті дещо попсовим та солодкавим Раєм.

Душа Анни також, можливо, починає блукати Раєм у своїх передсмертних галюцинаціях, оскільки не може вижити людина після вибуху гранти у руці (ось де найбільша містика Химича), оскільки такими байками може бавитися лише Парасюк. А може Химич замахнувся не тільки на Немеца, але й на самого Лінча та його Mulholland Drive, і тому пиво для Довбуша (та подальші події) – це його галюцинації після тортур та марення про можливий розвиток подій з Анною у криївці з Громом та його дружиною.

Тому що це вже занадто вульгарний епізод, якби сказали кляті москалі – пошлый (навіть для поетичної української реальності), коли Анна дає їм чисті вишиванки перед самогубством. Грім невдало стріляється (не так добре, як дружина) і тому просить Анну добити його. Анна стріляє, й у кадрі відразу з'являється іконка з Ісусом. Камон, це все серйозно? А цей сентиментальний комуняка зі зеківською наколкою на грудях, який посткоїтально сумує за Анною та його попсовий, вульгарний та шансонний подарунок Анні – чобітки з татухою пробитого ножем серця. Тільки у збоченій свідомості москаля могла виникнути така думка, лише у хворій генетиці. Чи може так Химич екранізує пісню Висоцького "Татуировка", цей стьоб над блатною естетикою, самопародійною у своїй сентиментальності, як Стас Міхайлов?

З невдалого виконання задуму Химича можна тільки здогадуватися, що він ще хотів зробити з Живою. У тій періодичній зацикленості кадрів, можливо, він хотів ще зняти бандерівський варіант серіалу Day Break чи один з епізодів шостого сезону The X-Files, або просто бачив Дзеркало для героя, якщо вже згадувати про серіал Outlander. А може з тими віщими снами Анни він хотів ще вдатися до бандерівського інсепшину у москальську свідомість з подальшим формуванням позитивного образу українців?

Невипадкова фраза Ніко "якби ти пішла зі мною, то б усе було інакше" та наїзд камери на крик з рота Довбуша може вказувати на те, що Химич хотів ще зняти власну версію фільму Przypadek Кшиштофа Кесльовського, а там, якщо пощастить, і Біжи, Лоло, біжи Тома Тиквера з декількома варіантами розвитку подій, зважаючи на ті чи інші обставини.

Але в орієнтації на фільми з 60-х чи 90-х варто зважати на поправку на вітер та контекст. Добре, що Химич знає класику, але весь цей масив просто розчавлює своєю вагою його дебютний фільм. Треба починати з малого та доводити до логічного фінішу, а не спокушатися усім і відразу, закидатися кіноцитатами про часову петлю та спадком Амброзо Бірса, а потім показувати живу Анну Попович. Може повчитися цьому, наприклад, у чехословаків.