Зміст статті

26 січня 2017

Шахтарські історії

У дослідницькому проекті усної історії, що порівнює шахтарів Донбасу та Галичини, українські гірники розповідають не лише про шахти, а й про повсякденне життя

Шахтарі – важлива і болюча тема для новітньої України. Приналежність до цієї професії сприймається ледь не як окремий вид політично-громадської ідентичності, яку багато хто сприймає як взагалі ворожу до українського проекту. Після розвалу радянської промисловості працівники вугільного фронту перетворились на проблему національного масштабу, а їхній особливий статус у пантеоні соцпраці змінився ореолом демонічності у масовій свідомості.

Війна на сході країни, звісно, не посприяла кращому розумінню шахтарського феномену, а навпаки, лише міцніше стягнула вкрай заплутаний вузол.

Виведення цієї теми із політично "замінованого" поля потребуватиме немало дослідницьких та просвітницьких зусиль.

Таких, наприклад, як докладених авторами документального проекту "Шахтарські історії".

Це віртуальна збірка-виставка усних історій, зібраних у шахтарських родинах Донеччини та Львівщини.

Проект унікальний тим, що розмикає звичні межі уявлень про шахтарів та розширює їхній контекст. Адже, погляд на шахтарів просто як на представників складної, але звичайної професії, поширеної не лише на Донбасі, це саме те, чого сьогодні бракує. "Шахтарські історії" просто і доступно виводять розмову із "токсичних" ділянок, співставляючи і взаємно деактивуючи уявні крайнощі на матеріалі крайнощів суто географічних.

Ініціаторка проекту – Марія Ворончук походить із Донеччини і добре відчуває як саму тему, так і її "токсичність".

Ідея порівняти шахтарів східної та західної України з’явилась у Марії минулого року, коли вона курувала кінопрограму мистецького Форуму "ДонКульт", який представляв львів’янам культуру Донецького регіону. Спочатку виник задум зняти невеличкий фільм про шахти Червоноградщини, яка виглядає таким собі анклавом Донбасу на Галичині.

Під час поїздок у "поле" (про які Варіанти вже писали минулоріч) Марія разом із колегою назбирали певні відео- та фотоматеріали, але фільм тоді не склався. Натомість, початковий задум переріс у ширший проект – дослідити та порівняти обидва шахтарські регіони методами усної історії.

Знайшлися і однодумці, які підтримали ідею – усі з різних міст України, але теж вихідці з Донбасу. Донеччанин Олекса Стасевич, який зараз живе у Львові та займається проектами, пов’язаними із усною історією. Ксенія Кузіна – спеціалістка з історії слов’ян, викладачка Донецького національного університету, який зараз розміщується у Вінниці. Режисер та драматург Євген Насадюк (Пьотр Армяновский), що переїхав із Донецька до Києва.

Завдяки фінансовій підтримці Посольства Швейцарії в Україні та британської Фундації "Айрін Прествіч Траст" вдалося долучитися до програми "Україна активна: загоєння минулого" у партнерстві із Незалежною профспілкою гірників України та реалізувати справді серйозні дослідження.

Творці проекту зібрали команду волонтерів, які після інтенсивних тренінгів здійснили тридцять інтерв’ю із шахтарями Донбасу та Львівщини.

Як зауважує Марія, проект мав не лише дослідницьке, а й соціальне значення. Адже, волонтери набиралися із шахтарських середовищ обидвох регіонів і саме в цьому полягала ще одна мета – познайомити представників сходу та заходу, надати їм можливість спілкування та обміну думками і враженнями.

Марія пригадує, що багатьох донеччан вразило перебування у червоноградському пансіонаті для гірників – настільки він нагадував їм рідний колорит та розмивав уявлення про "чужий Захід".

Шахтарів та членів їхніх родин розпитували про різне.

Чому обрали таку професію?

Як розповіли респонденти, у шахтарських містах Донбасу можна було мріяти про інші професії, але довколишня реальність схиляла таки до шахт. Хтось із опитуваних прагнув бути льотчиком, хтось намагався піти у спорт, але зрештою тиск батьків чи друзів перемагав і доводилося ставати як усі та лізти під землю. Не останнім аргументом була середня зарплата на шахтах у 700 рублів. Працювати вчителем за 200 рублів означало бути неуспішним на тлі заможніх сусідів-гірників.

Шахтарські традиції.

На професійному рівні гірницьке середовище Червоноградщини будувалося за вже існуючими донбаськими зразками. В радянський час сюди присилали донецьких спеціалістів, які часто і осідали на західних землях. Тож, галицькі шахтарі легко порозуміються зі своїми східними колегами. В багатьох західних родинах, наприклад, пам’ятають і ще досі співають такі класичні пісні як "Вийду в степь донецькую". Чи розповідають спільні професійні анекдоти

Втім, у професійних традиціях є й відмінності. На Червоноградщині не розповідають історій про дух шахтаря Шубіна, що попереджає гірників про обвали.

А от на ритуальні посиденьки довкола "бутилька" збираються і західняки, і східняки.

Шахтарські рухи.

Розпитували гірників і про страйки та маніфестації 90-х років. Саме тоді сформувався незалежний профспілковий рух. Головною причиною шахтарських виступів були, звісно, економічні моменти  раптово знижена зарплатня та, взагалі, її відсутність. Але, судячи з розповідей, картинка розвитку тодішньої самосвідомості шахтарів була різноманітнішою, ніж нам здається. Так, один з опитуваних свого часу заснував на Донбасі організацію шахтарів-бандерівців, яка успішно проіснувала до недавнього часу.

Двоє респондентів згодом відмовилися давати дозвіл на публікацію своїх історій. Але 28 інтерв'ю, оприлюднених в результаті проекту, це вже вагомий масив інформації про українських шахтарів, їхні біографії, професійний досвід та життєві устремління.

Матеріали проекту, безумовно, дуже цінні для науковців. Але й усім іншим буде цікаво почитати про те, як жили люди, які розбудовували українську гірничу промисловість в різних куточках країни, як змінювались їхні долі за останні десятиліття і чим живуть вітчизняні шахтарі сьогодні.

На інтернет-сторінці проекту опубліковано повні тексти інтерв’ю. А також короткі відео-ролики, зняті у процесі інтерв’ювання, до яких увійшли найцікавіші та найважливіші моменти.

Ще одним результатом проекту став документальний фільм "Шахтарські історії", знятий Пьотром Армяновським та Марією Ворончук.

"З-поміж усіх опитаних ми вирізнили двох шахтарів, у яких було багато спільних моментів", пояснює Марія. "Хоча, живуть вони в різних умовах, один – у місті, у Червонограді, а інший – у селі на Донеччині. Один ще працює, а інший – вже на пенсії. Але вони обидва дуже цікаві. Тож, ми повернулися до них ще раз після проведених інтерв’ю, пожили з ними упродовж трьох днів, постаралися зафіксувати їхній повсякденний побут. Адже, про гірницьку працю у шахтах вже знято чимало хороших стрічок. Ми ж хотіли підійти з іншого боку, показати життя шахтарської родини на рівні різних поколінь".

У стрічці ми дійсно поступово занурюємось у колорит двох шахтарських родин. Головні герої – Віктор із заходу та Олександр зі сходу, але ми також знайомимося з їхніми дружинами, з родичами. Сидимо з ними за столом, гуляємо подвір’ям, йдемо на озеро чи на шахту.

Фільм м’яко підштовхує до головного висновку усього проекту – так, шахтарі Червоноградщини і Донбасу різні, але не настільки, як можна подумати.

"Ми навмисне зосередилися на об’єднуючих моментах", розповідає Марія. "Під час обговорення стрічки на допрем’єрних показах для шахтарів нам дехто закидав, що у нашому фільмі відсутня гостра проблематика. Але ж існують не лише гострі моменти. Часом важливо і просто уважніше придивитися до самих людей, просто послухати один одного без звичних напруг".

Марія каже, допрем’єрні покази зібрали аншлаг. Люди приходили, щиро реагували. Загалом, стрічку сприйняли тепло – і на заході, і на сході.

Фільм "Шахтарські історії" ще доопрацьовують, а тоді спробують показати широкій публіці на якихось фестивалях. Зрештою стрічка буде доступною для перегляду на сторінці проекту разом із текстами інтерв’ю.

Тим часом Марія вже планує знову вирушити до териконів Донбасу та Галичини. Цього разу в рамках фотопроекту, присвяченому особливостям шахтарських просторів різних регіонів.

А "Шахтарські історії" ще відкриті для доопрацювання. Учасники проекту жалкують, що жодним чином не були представлені окуповані території. Тож, будуть думати про різні можливості. наприклад, організувати дистанційне опитування поштою.

Текст проілюстровано кадрами документальної стрічки "Шахтарські історії"

Автор: Андрій Бондаренко