Зміст статті

6 квітня 2017І. Сімгномів

Дуель

Незакінчене оповідання про дуель політика та журналіста під Сихівським мостом.

Незакінчене оповідання у восьми частинах з прологом і епілогом про дуель львівського політика та львівського журналіста під Сихівським мостом.


Пролог

Чомусь у Львові найкращою порою року вважається кінець вересня-початок жовтня, так звана "Львівська золота осінь", але я з цим не згоден. Тобто, не те щоб я не погоджувався категорично, навідріз, але як на мене, найкращою порою все-таки є початок літа, коли воно ще тільки проступає крізь весну і, щиро кажучи, це ще навіть ніяке не літо, а радше пізня весна: повітря свіже, сонце ще не пече, а лагідно гріє, пташки щебечуть, дерева шелестять новенькими листочками й усе таке інше.

У такий час гарно примоститися десь у парку й розмірковувати про щось приємне з упевненістю, що твої думки ніхто не перерве, а якщо ніяких думок немає, а зі мною таке трапляється доволі часто, то можна взагалі ні про що не думати просто спостерігаючи за різними людьми. Дивишся на заклопотаних перехожих або розслаблених ловців ґав як ти сам, і мимоволі вловлюєш якісь уривки їхніх розмов.

І знаєте що? Якщо прислухатися до цих розмов, можна упевнитися, що Львів  таки недаремно вважають культурною столицею України.

Ось, наприклад, долітає щебет від зграйки дівчат, на вигляд студенток: – Пам'ятаєш ми такий чоткий музон в неї слухали? Спочатку ти-ди-ди, а потім так на скрипочках… – Ага! "Пори року" Вівальді…

А ось на сусідній лавці неквапливу бесідують двійко серйозних юнаків, пристойно вдягнені, хоча й з небагатих, бо курять одну цигарку на двох по черзі, затискаючи її в кулаці, як Гамфрі Богард:  – Між іншим, –  затягується перший, –  Гемінґвей взагалі постійно був піддатий, а Фолкнер кожен божий день перед тим як приступити до роботи обов'язково випивав пляшку анісової горілки. Відтак передає цигарку другому, той також затягнувся і надовго задумався.

Ну, хіба не культурна столиця? У якому ще місті, скажіть, молоді люди настільки зацікавлені класичною музикою та літературою?

А є ж іще й джаз! Саме в червні у Львові відбувається Alfa Jazz Fest, один з найкращих джазових фестивалів Європи! Львів'яни настільки люблять музику, що погоджуються навіть закрити очі на те, що фестиваль  цей проводиться за російські гроші – нічого не вдієш, аби залишатися культурною столицею доводиться йти на жертви.

До речі, непогано би скуштувати цієї анісівки, хоча є, звичайно, висока вірогідність, що це якась мерзенна мерзота, але з іншого боку, у кого ж іще переймати, як не в класиків? Фолкнер же поганому не навчить, чи не так?

З ідилічного настрою мене виводить увічливе покашлювання. Переді мною стоїть пан років п'ятдесяти, в легкому світлому костюмі, капелюсі й з великою дерев'яною шахівницею в руках. Здається, щойно він сидів з цією самою почорнілою від часу та перебування під відкритим небом шахівницею на лавочці навпроти, а вже стоїть переді мною, я й не зауважив коли він устиг підійти!

1. Розмовляйте з незнайомцями

– Перепрошую, – пан ґречно підняв капелюха, – Чи не бажаєте зіграти зі мною партію в шахи?
– Дякую за пропозицію, але на жаль я дуже погано граю в шахи, заледве пам'ятаю як ходять фігури, – відмовився я.
– Нічого страшного, я вам допомагатиму, – доброзичливо всміхнувся пан і присів коло мене.

Я злегка відсунувся й обережно поправив окуляри: – Себто як це ви мені допомагатимете? Чому б тоді вам просто не зіграти самому із собою?
– Бачите, коли я граю сам із собою, то постійно програю і від того сильно нервуюся, а мені не можна, в мене серце… То як, може зіграємо?

Коли люди просять мене щось зробити, посилаючись на поганий стан здоров'я, я не здатний відмовити, навіть тоді, коли точно знаю, що цим зловживають, як свого часу деякі ледачі студенти, а тут – солідний інтелігентний пан у капелюсі, з вусами, в окулярах, що тут скажеш?
– Ну, звичайно, якщо серце, то звичайно, чому б і ні? З серцем легковажити не можна, звичайно, спробуємо, аякже – мляво забелькотів я, а меткий пан уже розставляв шахові фігури.

Як водиться, по ходу гри ми не мовчали: обмінювалися якимись нейтральними репліками про погоду, спорт, і врешті-решт неминуче дійшли до політики.

– Бачу ви непогано орієнтуєтеся в місцевих справах, – сказав він. – А от чи відомо вам, що не так давно у Львові з політичних мотивів відбулася найсправжнісінька дуель?
– Ну, – тут я вже не стримався щоб не похизуватися поінформованістю, – Якщо ви маєте на увазі той герць під Сихівським мостом, то, наскільки знаю, до двобою там так і не дійшло.
– Е-е-е, та ви таки добряче орієнтуєтеся в місцевих справах, хоча маю сказати, що про цей випадок ви знаєте далеко не все, – сказав пан шахіст.  – Але от за що я вам вдячний, так це за те, що згадали, що то був герць, не якась там манірна європейська дуель, а справжнісінький козацький герць! 

Помовчав, а потім протяжно повторив: так, ге-е-ерць, – ніби смакуючи це слово. – А я ж, між іншим, був певним чином причетний до цієї історії і якщо хочете можу вам її трохи прояснити, розказати, так би мовити майже з перших уст. Хочете?

Ну звичайно ж, я хотів, а хто б не хотів? І тоді пан розповів мені наступне.
– Зверніть увагу, майже всі львів'яни з тих, кому, як то кажуть, за сорок і хто в курсі місцевої політики, щось та чули про цей поєдинок, але конкретно майже ніхто нічого не знає. Бо з одного боку – учасники тієї, скажемо так, акції затято приховують цей факт своєї біографії. А з іншого – час тоді був аж надто перенасичений яскравими подіями, втім, як і тепер. І з цим уже нічого не вдієш, якщо сенсації стаються з регулярністю днів тижня, то вони неминуче затуляють і витісняють одна одну, достеменно як у вірші одного японця: "Листок збива листок, все обсипається і дощ лупить по дощу…"

– Це точно вірш? – із сумнівом запитав я.
– Такий вірш, – підтвердив пристойний пан, і продовжив свою розповідь.

2. Картель

Справа не у вірші, а в тому, що навіть на тлі надзвичайних подій, ця все ж таки виділялася, не вкладалася в жодні розумні рамки. Подумайте самі, не десь колись, а в славному місті Львові майже в наші дні керівник обласної організації поважної націонал-демократичної партії викликав редактора не менш поважної загальноукраїнської газети на дуель.

Щоб оцінити неординарність цього вчинку, варто провести невеличкий екскурс в історію. Будучи певним чином причетним до дуелі, я вже постфактум спеціально вивчив теоретичну частину цього соціального феномена.

Історико-соціологічна довідка.

З погляду історичної науки дуель є пережитком так званого феодалізму, а причину її появи вчені вбачають у нерозвинутості судової системи вкупі з наявністю шляхетської верстви, представники котрої зазвичай професійно володіли зброєю.

Тому, скажімо, в Угорщині, де за часів Франца-Йосифа кожен п'ятий вважав себе дворянином, дуелі практикували аж до 1945 року, а от у Богемії, де дворянином був лише кожен 828-й, уже в ХІХ ст. поєдинки поза офіцерськими колами були великою рідкістю. У благословенній Галичині шляхту вибили як мамонтів ще до сер. ХХ ст., а за зберігання, а тим більше використання зброї навіть у кращому випадку висилали куди Макар телят не ганяв.

На думку деяких учених, той факт, що дуелі в Галичині відродилися за першої ж нагоди, свідчить про незнищенну шляхетність генетично притаманну галичанам, а також українцям загалом (але трохи менше).

Але повернемося до нашого сюжету. Якщо покласти руку на серце, то партійний керівник зовсім не мав наміру викликати редактора на поєдинок. Це сталося спонтанно, внаслідок деякого ексцесу під час прес-конференції, хоча, з іншого боку, чи може щось у цьому світі статися випадково?

Особисто я схильний вважати, що ідея вирішення спірних питань залізом і кров'ю вже віддавна визріла в душі Політика, а згадане непорозуміння лише допомогло їй проявитися.

Отже, історія ця трапилася під час парламентської виборчої кампанії. Поважна газета опублікувала якусь недоброзичливу інформацію про партійного керівника, назвемо його просто – Політиком. Звичайна і, я б навіть сказав, нормальна річ, але був один нюанс.

Позаяк Політикова парторганізація, перманентно балансувала на грані розколу (зрештою, як і всі націонал-демократичні партії), а до того ж саме в цей час в лавах організації пожвавилась опозиція, котра намагалася вижити легітимних провідників з партійного офісу, то Політик розцінив газетну публікацію не просто як атаку ідеологічних конкурентів, але як атаку внутріпартійних ворогів.

Останнє стривожило його значно більше, бо перемога партії на виборах була таким собі сумнівним журавлем у небі, а ось посада керівника парторганізації – це вже синиця-годувальниця у кишені, її належало втримати за будь-яку ціну.

Щоб розвінчати ворогів та вивести їх на чисту воду, партійний ватажок скликав прес-конференцію. Але видно захід той був запланований не в добрий час, бо від самого початку все розвивалося якось не слава богу.

Журналістів було мало, найдосвідченіші покинули залу відразу як довідалися про відсутність фуршету, а молоді, орієнтуючись на поведінку зубрів, сповнилися до заходу зневагою і відверто нехтували своїми обов'язками, слухаючи Політика упіввуха наче якусь кухонну радіоточку.

І марно той старався, розсипаючи перли свого красномовства: згадав про собак, які гавкають на каравани, про інтриги запроданців, про руку Москви – все одно пробудити увагу репортерів ніяк не вдавалось.

Тоді він вирішив діяти за Дейлом Карнеґі; той учив, що спершу треба постаратися здобути увагу якогось одного слухача, а відтак поступово опановувати їх усіх. Ось чому Політик націлився на завоювання прихильності симпатичної молодої журналістки, яка сиділа в першому ряді, прямо навпроти нього.

Йому здалося, що справа пішла на лад і навіть з'явився деякий емоційний контакт із залом, однак у кульмінаційному місці виступу, коли Політик патетично продекламував:

– І як сказав великий наш Кобзар, "Ми чисті перед совістю, нащадками й планетою, тому що в нас нема зерна неправди за собою!", – ось у цей от зворушливий момент дівчина взяла та й смачно позіхнула на весь рот.

Саме тоді, вірогідно, й переповнилася чаша націонал-демократового терпіння, емоційна напруга далася взнаки й він, будемо щирі, на якусь мить просто з'їхав з глузду. "Та що ж це діється! Ти перед цією журналістською наволоччю, можна сказати, душу відкриваєш, цитуєш вірші Шевченка, а їм все як горохом до стіни!"

Намагаючись будь що привернути увагу розбещеного журналістського кодла, Політик, несподівано для себе ляпнув уголос те, про що безумовно не раз задумувався, але навряд чи колись збирався втілювати в життя. Коротше, він зненацька заявив, що нанесену йому образу можна змити тільки кров'ю і як людина честі він викликає редактора на герць!

Зал раптово притих, журналісти увімкнули диктофони, дістали ручки й відкрили записники. "Що я верзу!?", – із жахом подумав Політик, але відступати вже було пізно. Він перетворився на заручника ситуації й говорив як заручник.

Заледве пропихаючи через сухе горло слова, чужим голосом повідомив: Провести герць пропоную зранку. На вулиці Володимира Великого. Під недобудованим мостом на Сихів. Точний час та умови герцю розглянемо в робочому порядку. Цим займуться учасники герцю або їхні секунданти.

Після цього, ігноруючи град запитань, на дерев'яних ногах покинув прес-конференцію.

Ось так зненацька прес-конференція стала тим, що можна було кваліфікувати не інакше як формальний письмовий виклик на дуель, т. зв. "картель".

3. Редактор

Сумний редактор стояв біля вікна, заклавши за спину руки й спостерігав як надворі штормовий літер розхитує чорні голі дерева, а на тлі чорних хмар, які навіть у цю майже обідню пору заледве пропускають сонячне світло, яскравими іскорками пролітають поодинокі сніжинки. Березень видався холодним, ніби ще один зимовий місяць. Але не погана погода згірчувала редактора.

Тут, у його просторому кабінеті, де світло, затишно й тепло, були всі умови для творчої праці, але робота не клеїлася, бракувало душевного комфорту. Інформація про виклик на герць, попри всю її абсурдність, таки вивела редактора з рівноваги. Ні, він не збирався брати участь у жодних герцях, слава богу не вижив із розуму! На відміну від Політика, який, здається, таки остаточно схибнувся, і ось це якраз непокоїло. Сьогодні викликав на якийсь сраний герць, а що йому прийде в голову завтра? Хлюпне в обличчя кислотою і бувай здоров…   

У двері постукали й до кабінету зайшов журналіст, який спеціалізувався на кримінальній тематиці.
–  Добрий день, викликали?
–  Доброго дня! Не гнівайтеся, що викликав так рано, сьогодні я весь день буду зайнятий, тому в першу чергу вирішив поговорити з вами. – Редактор постарався вкласти у фразу якнайбільше сарказму.  – Давно вас не бачив. Як себе почуваєте, як загалом життя?
–  Я вчора був на роботі, – похмуро сказав журналіст.
–  А колеги ваші вважають, що не зовсім, – м'яко заперечив редактор. Тобто фізичне тіло ваше було на роботі, а от душа, або, за перепрошенням, інтелект, валялися невідомо де. Бо з'явилися ви вже після обіду причому вщент п'яним і заважали працювати…
–  Я проводжу розслідування, –  понуро заперечив журналіст, – зустрічався з інформатором і не розрахував… Це ж по роботі!

–  Я вас прошу, давайте не будемо сьогодні розвивати цієї теми, це в ваших же інтересах, тим більше, що судячи з запаху, сьогодні ви вже також почали якесь розслідування. Де ви були впродовж трьох днів минулого тижня?
–  На редакційному завданні був, ви ж знаєте, прес-ралі "Калинові дзвони…"

Я вас благаю, облиште ці зайві подробиці, мені зовсім не цікаво що ви зробили з якимись там дзвонами! Зосередьтеся, я вас викликав бо маю для вас відповідальне доручення. Можливо, останнє, бо терпіння моє вже вичерпується! Слухайте уважно. Ви, звичайно, вже чули про витівку цього божевільного який викликав мене на так званий герць? Так от, я би хотів, щоб ви розібралися з цим.

–  В смислі? З ким розібратися?
–  Не з ким, а з чим! Я бачу кримінальна тематика вас уже остаточно завела на манівці, засмоктала і деформувала. Пояснюю: ні з ким не потрібно розбиратися в тому сенсі, який ви вкладаєте у це слово. Крім того, якби ви вчились так як треба, то знали би, – редактор підняв догори вказівного пальця – Коли політика вбивають, на його місце приходить інший, ще гірший. Коротше, я просто доручаю вам більше дізнатися про всю цю ситуацію, зібрати інформацію про його справжні наміри і оцінити реальний рівень неадекватності. Завдання зрозуміли? Виконуйте!

Журналіст мовчки кивнув і, стараючись зайвий раз не видихати, вийшов із кабінету, з перебільшеною акуратністю закривши за собою двері.

4. Бар "Нашатир"

Дорогою до центру міста Журналіст встиг поправити здоров'я, однак дійшовши до бару "Нашатир", давньої культової точки добре знайомої ще зі студентських часів, вирішив туди заглянути. "Якщо я сюди не зайду це буде неприродно, ніби я відхрещуюся від своєї юності, а пити не обов'язково, взагалі сьогодні більше ніякого алкоголю, візьму кави або краще навіть зеленого чаю, подивлюся чи збереглася та давня атмосфера", – з такими думками він відчинив двері і несподівано побачив Політика, який сидів у куточку, втупившись у телевізор над стійкою бару.

Показували якусь пізнавальну передачу про Фінляндію й у напівпорожньому залі  добре було чути поставлений дикторський баритон: – Суомі! Країна тисячі озер! – Ага, країна фінських ножів, бля, – весело підтримав Журналіст безцеремонно всівся навпроти Політика. – Привіт, я вас якраз шукаю.
 А-а-а, жовта преса, привіт, – мляво відповів той. – Ну що там ваш шеф, прийняв виклик?
– Прислав мене розізнати подробиці, дізнатися що ви мали на увазі й таке інше.
– Ага, то ти секундант? Прекрасно, зараз в усьому й розберемося.

Журналіст не став заперечувати проти Політикового припущення. Зрештою, його завдання якраз в тому й полягало аби зібрати максимальну кількість інформації та в усьому розібратися, і якщо для цього треба на якийсь час придуритися секундантом, чому би й ні?

Значить дивися сюди, секунданте, я тут підняв у бібліотеці деякі підшивки і маю майже вичерпну інформацію про дуелі. Він витягнув з внутрішньої кишені складений газетний аркуш і розгорнув його. Це була сторінка газети "Аргументы и факты", стаття "Всё о дуэлях". Я думаю, нам підходить варіант "до першої крові" – Політик тицьнув пальцем у якийсь абзац. – Не варто вбивати один одного на потіху натовпу. Журналіст мовчки кивнув.

– Тепер домовимося стосовно зброї. Вогнепальна, звичайно, виключається, ти згоден?
Само-собою, – радісно посміхнувшись, знову кивнув Журналіст, – Вогнестрєл – це кіча.

Так от, – продовжив Політик, – залишаються шпаги. Можна, звичайно, і з сокирами поєдинок влаштувати, як вікінги, але ж народ не пойме, скажуть понапивалися і як селюки один за одним з сокирами ганялися… Народ в нас треба визнати – бидло, а ще й такі як ти гівнюки спеціально все перекрутять, щоб осміяти. Так що, – повторив Політик, – залишаються тільки шпаги, і це добре, бо в мене в офісі якраз є пара рапір, треба тільки напильничком пройтися, загострити нормально наконечники і все буде нормально.

Пара рапір, пара рапір, пара рапір, па-ра-ра-пір – ого, як прекрасно звучить, та це ж майже готовий приспів, – і Журналіст замугикав якийсь веселий мотивчик, явно насолоджуючись абсурдністю ситуації.

Однак Політик не був схильний жартувати: Ти поменше слухай різну москальську попсу. До речі, я фехтувати не вмію, сподіваюся, твій шеф також, так що ми будемо в рівних умовах.

Не вмієте? А звідки ж тоді у вас взялися рапіри? – недовірливо запитав Журналіст.

Не важно. Це в нас внутріпартійне. Коротше, тобі скажу – я давно хочу перетворити нашу партію на орден мечоносців, ну, не справжній орден, а тіпа як "один за всіх – всі за одного", "вождь сказав нада, всі сказали – зробим!", ну, і відповідно посвячувати в члени партії, як у лицарі – ударом меча по плечу, але, сука, директор історичного музею меч зажав. Тоді члени нашої молодіжки постаралися, позичили з університетського спорткомплексу рапіри, але то не мечі, – керівник партосередку згірчено махнув рукою.

А Журналіст, згадав як з місяць тому в міліцейській хроніці щось таке ніби промайнуло про викрадення спортінвентаря з університетського спорткомплексу. Він би й уваги не звернув на подібну дрібницю якби у студентські роки не пробував себе трохи в секції фехтування, ось і відклалося десь на маргінесі пам'яті.

"Еге, та це ж явно націонал-демократичний молодняк виставив мою альма матер", – подумав Журналіст, але теми з рапірами вирішив наразі не розвивати, а задав інше запитання: Що ви збираєтеся робити з пораненим?

Яким пораненим?

Ну, якщо я правильно зрозумів, за результатами дуелі, когось із учасників буде поранено. Як ви збираєтеся пояснювати це в лікарні і в міліції?

А ти думаєш чому я тут сиджу? Зараз має вийти один знайомий з адвокатської колегії, – Політик кивнув на будинок на протилежному боці вулиці , – він і дасть нам фахову пораду. Треба зачекати доки звільниться, бо він консультує нас на громадських засадах. Я поки вип'ю кави, тобі щось взяти? Мені пива, – не відмовився журналіст. – І, якщо можна, п'ятдесят грамів.

Доки прийшов адвокат вони замовляли ще пару разів. Нарешті з'явився юрист, який приніс із собою Кримінальний кодекс та томик Лермонтова із романом "Герой нашого времени".

– Я тут передивився що встиг і скажу вам так: справа ваша дуже цікава, але неоднозначна з погляду Кримінального кодексу. Тому все треба обставити, щоб комар носа не підточив. Оскільки вогнепальна зброя категорично виключається, значить лікаря запрошувати не обов'язково, адже його функція – з трупа кулю вийняти.

Адвокат тицьнув пальцем у томик Лермонтова. – Класика вчить, що все має виглядати як нещасний випадок, і я з цим погоджуюся, як от, скажімо: впав зі скелі,  а оскільки у Львові з цим трудно, то у вашому випадку краще щось на зразок "потрапив під трамвай" або…, ну ви розумієте.

– Стоп-стоп, – занепокоївся Політик. – Який під трамвай? Ми вже домовилися: змагаємося до першої крові…
– А, то ви вже все вирішили? Тоді особливих проблем взагалі не бачу, робимо максимально просто: ви берете із собою горілку. Кого поранять, той випиває горілки – це подіє як знеболююче, а потому в лікарні пояснить: йшов, мовляв, випивший, випадково наткнувся на арматуру і всі діла!

5. Партійний офіс

На шляху до партійного офісу, куди вони вирушили, щоб оглянути зброю, Журналіст нагадав, що варто би дослухатися поради юриста й купити горілки, але Політик відмахнувся:
– Не треба, в офісі має бути.

У партійному штабі вони застали політикового помічника, який замінював сердечник замка у вхідних дверях.
– Знайомся, – сказав Політик, – Це мій секундант. Помічник політика відклав викрутку й секунданти потиснули руки.
Бачиш що робиться, мусимо кожних два-три дні змінювати замки, бо ця клята баба зі своєю бандою розкольників так і чатує, щоб захопити наш партійний офіс.

"Клятою бабою" була лідер внутріпартійної опозиції. А партійним офісом служила шикарна трикімнатна квартира на третьому поверсі прекрасного сецесійного будинку.

Але ж постійна зміна замків має коштувати немалих грошей!
Аякже, так і є. Щоправда, цю трикімнатну квартиру під офіс нам винаймає міська влада всього за одну гривню на рік, а обстановку, хочеш вір, хочеш не вір, львівські бізнесмени забезпечили зовсім безкоштовно.

– Як же не повірити, повірю, –

Журналіст пройшовся по коридору, заглядаючи в кімнати заставлені обдертими стелажами, різнокаліберними вішаками, роздовбаними совковими канцелярськими меблями та продавленими кріслами. Меблі в стилі "Чіп і Дейл летять з катушок", а паркет не те що пасти роками не бачив, але й з віником не часто зустрічався – подумав він, але вголос сказав: – Затишно тут у вас.

Що є то є. От тільки за замки доводиться викладати кругленьку суму, – продовжував бідкатися господар офісу. – Правда ми тут домовилися в одному господарському магазині й вони у нас уживані замки за півціни забирають, але все одно дорого виходить. Чомусь у нас, українців, завжди так: найдорожче нам обходяться якраз внутріполітичні чвари, – узагальнив Політик.  – Добре, годі базарити. Там у кімнаті у нас телефон, ти йди повідом свого шефа про умови поєдинку, а ми поки розберемося із замком та наточимо рапіри, потім перевіриш.

– Тільки ж благаю вас, не забудьте про горілку, – нагадав Журналіст,  – адже це, як казав один ваш колега, є річчю архіважливою, бо в цьому випадку маємо справу з алібі та першою допомогою буквально в одному флаконі.

6. Ніч перед поєдинком

Зазвичай людям чомусь не спиться в ніч перед поєдинком. Відомо, що Лермонтов до світанку складав вірші, Еваріст Галуа поспішав залишити для нащадків унікальні математичні формули, а з одним із батьків-засновників США Александром Гамільтоном трапилася взагалі химерна історія: він усю ніч писав есе на тему "Чому не потрібно брати участь у дуелі", навів масу аргументів – теологічних, юридичних, історичних – а після того все одно пішов на дуель, де й був убитий.

Редактору ані на мить не спадало на думку піти на дуель, та все ж і йому не спалося. Редактор уже збирався виходити з кабінету, надів пальто, капелюха, як раптом відчув таке незбориме бажання щось написати, таке аж млосно стало, аж пальці звело!

Раптово накотившись, натхнення оволоділо ним цілковито, позбавило волі й посадило за стіл. "Я мушу написати передовицю", – раптом вирішив він. "Злободенну, ясну, чітку, просту, пряму, без прикрас, про Україну, про її волю, про честь, про славу, про народ!"

Слова самі лягали на папір. "Справжні велети духу спроможні бути вільними і в невільній державі… Вільні люди навіть за ґратами лишаються вільними людьми. Власне, наявність таких людей дозволяла вважати наш народ волелюбним. Але брак таких людей не давав змоги цілому народові стати вільним".

– У цьому місці варто покликатися на особистий досвід, – подумав Редактор, звичайно, згідно з журналістськими канонами у передовиці не вживається форма "я", оскільки стаття виражає думку всього колективу газети, але ж хіба газета не є його дітищем, не є часткою його самого, його плоттю і кров'ю? – і продовжив: "Комуністичний Молох, ця тоталітарна машина, а я зазнав на собі її скрижалів...".

У цьому місці Редактор на мить зупинився, засумнівавшись у значенні останнього слова. Фонетично воно викликало асоціації зі скрегочучими колесами тоталітарної машини, котрі безпощадно перемелюють усе добре та світле, а також із кинджалами, які пронизують душу й тіло борців за волю України, однак точного значення слова "скрижалі" він не пам'ятав, якось вилетіло з голови.

Як на гріх, словник іншомовних слів кудись запропастився, а телефонувати знайомим було незручно з огляду на пізню годину. – От дідько, понавигадували слів! Швидше б уже хтось винайшов того клятого Гугла! Гаразд, уточню пізніше, – вирішив Редактор і продовжив творити передовицю для завтрашнього номера.

Політик вночі перед дуеллю міцно спав. Можна було б навіть сказати "спав, як убитий", якби за конкретних обставин така метафора не звучала вкрай нетактовно. Тому ліпше скажемо: Політик спав як немовля, таке порівняння ще й тим краще, що йому снився кольоровий сон.

У цьому сні Печорін на тлі червоного сонячного круга гарцював на білому коні, вимахуючи шпагою і недоладно покрикуючи: "е-ґє-ґє-й, каналії!" З підсвідомості Політика проривалися якісь дрімучі радянські стереотипи: краєвид із заставки до Невловимих месників та Печорін, подібний на артиста Боярського у ролі д'Артаньяна.

Націонал-демократові було прикро і соромно за свій ідеологічно незрілий сон, але водночас радісно, що ніхто не дізнається про ці компрометуючі картини, а значить опозиція не зможе його звинуватити у підсвідомому зросійщенні й зрадянщенні.

"І хоч як вам цього хочеться, дірку від бублика ви отримаєте, а не Шарапова", – подумав Політик і повернувся на другий бік.

Редактор прийшов додому далеко за північ. Хвиля натхнення накрила його так потужно, що навіть дома він ще довго не міг вирватися з її полону й знову і знову перечитував та правив уже здану в набір передовицю. Коли нарешті його попустило і він став укладатися спати, за вікнами вже сіріло.

Ти де був? – прокинулася дружина.

– Я ж телефонував, що пишу передовицю. А знаєш, мені вдався  справді чудовий текст, добре, що ти не спиш, давай я зачитаю тобі одне місце…
– Яке ще місце, лягай уже спати, чудо, – сонно відповіла дружина і повернулася на другий бік. Вона була красивою, впевненою в собі жінкою і зовсім не сумнівалася, що редактор таки справді всю ніч писав передовицю.

7. Шлях під міст


Стація 1

Журналіст прокинувся від звуків гімну. Він лежав у партійному офісі на розбитому дивані, закутаний в якусь скатертину чи штору, диванна пружина вперлася просто в печінку, його нудило, голова розколювалася, в роті пересохло, а мозок одерев'янів.

З трудом знайшов радіоточку й насилу вимкнув. Кожен жест давався з неймовірною напругою. Якщо виживу, ніколи більше не буду пити, клянуся! Стану непитущим та ще й вегетаріанцем… як Гітлер, бля, як той Гітлер. І було би не хреново якби зараз стався кінець світу, так, але доки він не наступив треба пересуватися в бік туалету, бо зараз почнеться.

Він встиг доплентатися до туалету і виблював якоюсь рідиною вкупі з жовчю, згадав, що майже добу нічого не їв, тільки пив. Останній раз – вчора ввечері, після того як Політик знайшов у партійному сейфі крім повної пляшки горілки, ще й надпочату пляшку Закарпатського коньяку і ось цей нібито коньяк він і приговорив майже самостійно, а це було зайвим, дуже зайвим, але ж ні Політик, ані його помічник пити не захотіли, суки.

Зрубало його капітально, добре що хлопці залишили ночувати в офісі, а то ще чого доброго замерз би десь на дорозі. Треба втамувати спрагу, а потім конче щось з'їсти, або ще краще – випити, так, спершу випити.

Журналіст пошукав на офісній кухні, але не знайшов нічого – ні алкоголю, ні їжі, ні кави, ні чаю, ні цукру, нічого. Навіть води закип'ятити було нічим. Він напився з-під крана і вода осіла в його шлунку, як гиря.

Зненацька покрившись холодним потом, відчув як задихається від нестачі кисню; ані секунди неможливо було залишатися в цьому приміщенні.


Стація 2

Журналіст вийшов на вулицю але ноги його тут же підігнулися й він змушений був присісти на порозі брами.

Це від свіжого повітря, від холодного повітря і від слабкості, – подумав він, – Якби в мене було бодай кілька пакетиків цукру або пара цукерок, якби хоч якась глюкоза, я би швидко відновив сили, це просто виснаження, гіпоглікемія, і ще ця блядська вода в шлунку не розсмоктується, він ледве стримав новий приступ блювоти.

Ні, треба йти, нема чого тут сидіти, треба затулитися від вітру й потрохи йти, дихати рідко і триматися близько до стіни, щоб не впасти. Ось вікно з ґратами за котрі можна потриматися, а від вікна можна перейти до он тих дверей під’їзду і там знову перепочити. А потім – ривком он до тієї телефонної кабіни.


Стація 3

Ось і вона, телефонна кабінка з розбитими дверима та слухавкою, вирваною з корінням, тобто з апаратом без слухавки,  або краще сказати з наявністю відсутності слухавки, тьху, блядь!

Треба ж трапитися такій невдачі, що не працює телефон, а як було би добре комусь зараз зателефонувати, я ж би міг зателефонувати й моментально приїхали б друзі, забрали мене в тепле та безпечне місце, так.

Хоча кого я хочу здурити? Я ж бо знаю, що насправді мені абсолютно нікому телефонувати, я сам, один.  І все, що зараз можу – це не звертати уваги на запаморочення та продовжувати рухатися, йти, я маю весь час іти, брести вздовж стін, просуватися від опори до опори і дихати. Треба дихати рідко і глибоко, рідко – і – глибоко.


Стація 4

Площа з пам'ятником Грушевському та прилеглий до неї широкий проспект Шевченка, треба перетнути цей величезний відкритий простір, але як зробити це без страховки, без підпор, за котрі можна вхопитися якщо раптово ослабнуть ноги або закрутиться голова, чи відключиться свідомість. Від самої думки про це ноги вже підгинаються.

Він точно знав, що не зможе перейти відкриту площу, впаде, а якщо впаде, то вже не підніметься. Він зібрався з духом і балансуючи на широко розставлених ногах, перебіг до лавки, що стоїть на алеї посеред проспекту Шевченка.

Якщо хтось його бачив у цей ранній час, напевне подумав, що він п'яний, але байдуже – головне, що він таки добіг до лавки і тепер міг присісти й трохи перепочити.

Журналіст  на короткий час знепритомнів, його привели до тями якісь голоси, він відкрив очі й побачив як неподалік сперечаються чоловік та жінка, обоє подібні на безхатьків; ось чоловік різко обірвав суперечку й нетвердо але рішуче пішов геть, а йому навздогін лунає розпачливий крик: – Паша, не бросай меня, я красивая, плакать будешь!


Стація 5

Треба йти. Журналіст піднявся з лавки й перетнув другу частину проспекту, тепер він плентався вулицею Герцена. Як і раніше, пересувався від опори до опори, не спираючись на них, але тримаючи в полі зору так, щоб кожну мить можна було вхопитися, якщо раптово стане зле.

Треба не думати про слабкість, а йти і дихати рідко й глибоко, рідко – і – глибоко… Не думати про слабкість, зосередитися на чомусь  іншому, рахувати кроки: вісім, дев'ять, десять, одинадцять…. Лівою, правою, лівою, правою, плакать будешь, плакать будешь, плакать будешь…. Тепер він уже знав куди йде – на кінцеву третього трамваю, а потім до Сихівського мосту, на дуель.


Стація 6

Журналіст вдруге прийшов до тями, сидячи на лавочці на кінцевій зупинці третього трамваю, він не пам'ятав як сюди потрапив і як довго перебував без свідомості.

До головного болю додався нестерпний холод, він так закоцюб, що не міг зігнути пальців, було тяжко ворухнути шиєю, зате нудота кудись пропала. Не виключено, що проблювався, – подумав Журналіст і спробував роздивитися навколо.

На зупинці чомусь зовсім не було людей, адже навіть у дуже ранній час на кінцевій трамваю все одно хтось є, а тут нікого… Ага, он якісь люди, щоправда не на зупинці, а в скверику з іншого боку трамвайної колії: стоять двоє осіб. Журналіст придивився і побачив, що це каліки, в одного немає ноги, він спирається на милицю, інший – без руки.

Ей, мужики, – захотів гукнути до них журналіст, – мужики, ви ж як античні скульптури!  Але слова не вилетіли з його горла, він так замерз, що не здатен поворушити губами, як, втім, здається, і ногами. От і смерть прийшла, – байдуже подумав він. Саме в цей час під'їхав трамвай, двері відчинилися якраз навпроти нього. – Ні хера, прорвемся!

Неймовірним зусиллям Журналіст піднявся на ноги, відштовхнувся руками від лавки і, майже влетів у відчинені двері, спираючись на ручку, що посередині дверей, звівся на ноги. У цю мить трамвай рушив і сила інерції всадила Журналіста на порожнє сидіння.


Стація 7-9

Його хилило в сон. Він притулився до вікна і закрив очі й сидів так доволі довго, здавалося, що трамвай несеться із шаленою швидкістю, але коли Журналіст відкрив очі, трамвай не доїхав навіть до Зеленої.

За вікном – похмурий березневий світанок. У березні Львів виглядає найгірше: сніг тільки зійшов й увесь приховуваний ним бруд проявляється на поверхні, ні трави, ні листя тільки вітер переганяє  тротуаром насипаний за зиму пісок і, якщо відволіктися від пронизливого холоду (що в принципі неможливо), то може здатися, що десь за цими сецесійними та баухаусними будинками височіють бархани з верблюдами, бедуїнами та пірамідами.

Журналіст знову закрив очі й утретє впав у забуття. Так він проїхав повз Парк культури, СБУ та вулицю Сахарова.


Стація 10

– Хлопче, виходь, дальше не їдемо. Над Журналістом стояла жінка-водій трамвая і тормосила його за плече. – Ей, прокидайся козаче, приїхали, трамвай поламався.

Журналіст підняв до жінки обличчя і та жахнулася:
– Що з тобою? Тобі зле? Та ти весь мокрий, з тебе піт градом ллється, на, витрися. – Вона подала  йому паперову хустинку. Журналіст обтер нею обличчя й повернув жінці. Та машинально взяла й, гидливо скривившись, викинула в розчинені двері. – Хлопче, тобі дуже зле? Може викликати швидку?

– Дякую, не треба, мені вже ліпше. Я, мабуть, піду, дякую. – Журналіст обережно висів із трамваю, зачекав доки той від'їде, а потому з подивом роззирнувся навколо. Він не зовсім розумів де знаходиться.

Згадав, що їде на дуель і сам собі здивувався: яка ще в біса дуель? Хто ж як не він найкраще знає, що ніякої дуелі не буде, що редактор і не думав на неї йти і що не було в нього жодних підстав приплентатися сюди, невідомо куди.

Треба звідси вибиратися. Для цього він перейде на протилежний бік вулиці й сяде на транспорт, що рухається до центру. Журналіст рушив у бік вуличного переходу.


Стація 11

Несподівано біля нього загальмував зелений Вольво. Затемнене скло трішки опустилося:
– Молодий чоловіче, ви часом не на дуель їдете? Сідайте, можу підвезти.
Спантеличений Журналіст обійшов автомобіль і сів біля водія. Обличчя того було знайоме, але ніяк не міг згадати де його зустрічав.

– Не впізнаєте? – засміявся водій. – Ми ж із вами вчора бачилися в "Нашатирі". Я ось вирішив своїми очами глянути як все буде відбуватися. Адже не кожен день таке побачиш, – знову засміявся водій Вольво і аж тепер Журналіст упізнав у ньому вчорашнього адвоката.

– Вам, я бачу, зовсім зле, – похитав головою адвокат. – Що ж, як казали давні мудреці, similia similibus curantur, тобто лікувати треба подібним. В мене тут якраз завалялася плящина синього "Славутича", будете?

Журналіст голосно ковтнув слину і мовчки кивнув. Адвокат відкрив пляшку брелоком, що висів на автомобільних ключах, вклав пляшку Журналістові в долоню і продовжив:  – Я дивуюся чому в нашого народу, який з таким завзяттям вживає алкогольні напої, немає якоїсь оригінальної ідіоми для позначення синдрому наступного дня, а є лише убога констатація факту: похмілля, тобто стан після вживання хмільного напою.

Візьміть хоча б наших сусідів поляків, які придумали прекрасне слово "кац". Чудове слово! "Кац" – це так ніби в голові зламався якийсь механізм. Або, скажімо, шведи, вони називають цей стан "столярі в моїй голові". Як образно!  Та ще й відразу видно, що шведи – працелюбний народ. Я шведів взагалі поважаю, в мене дома вся побутова техніка фірми "Електролюкс" і авто собі вибрав також шведське, розганяється до ста кілометрів за годину за вісім з половиною хвилин, а при тому є найбезпечнішим у світі. –

Адвокат перехопив погляд Журналіста, який розглядався де б йому подіти порожню пляшку: – Зачекайте секундочку, зараз викинете її під мостом, ось ми, власне, й приїхали.

8. Поєдинок

Вони вийшли із Вольво, а їм назустріч уже бігли злі й замерзлі Політик із Помічником.

– Ми вже вас годину чекаємо, задубіли до смерті! Вже почали багаття палити, ніби якісь цигани. Ще трохи й сюди міліція приїде! І лише тепер Політик зауважив, що головної дійової особи немає: – А де ж Редактор?

Журналіст оглянувся навколо, наче всупереч логіці все таки сподівався побачити свого шефа, й знічено розвів руками:

– Може статися, що він не приїде.
– Як це не приїде? Ми ж домовилися!

Ми ж рапіри гострили, ми тут понад годину мерзли, а цей гицель, ця людина без честі й гідності дозволяє собі не прийти! – залементував Політик, а потому напосівся на Журналіста: – Як ти з ним домовлявся?! Що ти, блядь, взагалі за секундант!

– Та ви що, серйозно? – очманіло витріщився Журналіст. – Ви що з самого початку не здогадувалися, що він взагалі не збирався битися?

– А-а-а-а! – дико завив націонал-демократ. Бродячий пес, який саме мітив опору недобудованого моста, перервав своє заняття й підібгавши хвоста метнувся вбік. – А, сука! Так ти значить усе знав? Ми тут мерзнемо, як пара клоунів, а ти над нами сміявся? Ні, не буде по-твоєму!

Так просто ця справа для тебе не закінчиться, згідно дуельного кодексу, якщо учасник поєдинку не приходить без поважної причини, в бій вступають секунданти, – Політик вихопив із внутрішньої кишені складену увосьмеро потерту сторінку газети "Аргументы и факты" і потряс нею перед носом Журналіста. – Ти, блядь, секундант чи ні? То й відповідай як секундант. – Давай!, –звернувся Політик до свого Помічника і той з несподіваною спритністю тицьнув Журналістові рапіру, а сам зайняв навпроти нього бойову позицію.

– Хлопці, ви що охреніли? – не повірив Журналіст. – Хлопці, я не буду з вами битися. – Але в цю мить Помічник депутата зробив випад і вістря рапіри промайнуло в якомусь сантиметрі від Журналістової щоки. – Ей, ти що? А якби в око? – вигукнув спантеличений Журналіст. У відповідь Помічник політика зробив один за одним ще два випади.

Згадавши давні навички фехтування, Журналісту якось вдалося їх відбити, відтак, побачивши, що жартами тут і не пахне, він став щосили розмахувати рапірою, намагаючись не підпустити противника близько, відігнати його як набридливу осу.

Випадково один із цих ударів навмання потрапив у ціль: Журналіст шмагнув Політикового помічника рапірою, ніби вербовою галузкою. Той зойкнув і Журналіст розгублено опустив зброю, саме в цей час противник зробив ще один випад, увігнавши йому в стегно жало рапіри сантиметрів на десять.

Усі завмерли, а із-за щільних темних хмар раптово прорвався сонячний промінь, наче фотоспалахом освітивши німу сцену. Далі все відбувалося, як при сповільненому перегляді: Політиків помічник висмикнув з рани рапіру і випустив її з рук. У стегні деякий час було видно глибоку чотиригранну дірку, за мить вона заповнилася кров'ю, яка забила з рани ніби з джерела. Кров заливала блакитні джинси і скапувала на брудні кросівки та мерзлу землю.

Журналіст голосно дихав, Помічник політика обхопив голову руками й застиг, втупившись у рану, він широко відкрив рот, так, ніби кричав у нечутному для людського вуха діапазоні. Політик, також не відривав очей від рани, шарячи руками по безрозмірній торбі в клітинку й намагаючись знайти заготовлений звечора знеболювально-дезинфікуючий засіб – пляшку з горілкою.

Першим отямився адвокат.
– Так! Слухайте сюди, – скомандував він. – Значить так, мене тут не було і ви мене тут не бачили! – і притьма кинувся до машини. Зелений Вольво зірвався з місця і, за вісім з половиною секунд розігнавшись до ста кілометрів за годину, врізався в асфальтовий каток, що стояв на узбіччі вулиці ще з осені.

Шведський автопром знову підтвердив свою заслужено високу репутацію: попри те, що автомобіль розбився вщент, його водій відбувся лише травмами середньої важкості.

Політик нарешті знайшов пляшку й подав її журналістові. Той з хрускотом відкрутив корок і зробив кілька великих ковтків, решту вилив на рану.

Страшенно блідий, він дихав усе розміреніше й нарешті сказав:

– Тепер до лікарні – і розкинув руки, наче збираючись обійняти недавніх противників. – Ну, помагайте, підставляйте плечі!
– Аякже, аякже – заметушився Політик і раптом ляснув себе по чолі. – Стоп, не можна ж із рапірами! Треба їх заховати.

Помічник політика поклав зброю в першу-ліпшу вибоїну й нашвидкуруч прикидав різним сміттям. Відтак Політик з помічником підхопили журналіста під руки й химерна трійця побрела у бік проїзної частини.

Хмари трохи розступилися, небо повеселішало й зненацька залунали церковні дзвони наче хтось увімкнув будильник аби визволити їх із кошмарного сну... "А над усім містом величезний рояль грав...", – згадав Журналіст і запитав:
– Сьогодні якесь свято?
– Неділя, – відповів Політик.

прогулянка вулицею Стуса аж до Сихівського мосту


Епілог

– Дуже цікава історія, - сказав я поважному панові. – Але ж ви казали, що брали особисту участь у цих подіях, але про свою роль ви чомусь скромно промовчали.

– Ну, моя роль у цій історії була не дуже помітною, однак важливою, – сказав він. – Я лікар, надавав допомогу головним дійовим особам. Тому й сказав, що знаю все з перших рук.

– Ви – психіатр? – запитав я і пересунув ферзя.

– Ні, – усміхнувся поважний пан. – Вам мат, ви мислите стереотипно, думаєте, що найоригінальніші пацієнти є в психіатрів, а насправді найцікавіші історії знаємо ми, травматологи.

Автор: І. Сімгномів

Приєднуйтесь до нашого нового каналу в Telegram

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Варіанти - онлайн газета новин Львова. Інший погляд на львівські новини та новини львівщини. Завжди свіжі новини про Львів, про львів'ян і не тільки. Тут новини у Львові оновлюються постійно.