Зміст статті

20 червня 2017

Візитка Садового

Презентація мученицького німбу над головою Андрія Івановича Садового.

Безвідходність самопомічного голодування як дорога життя у світле майбутнє.

Епістемологічний фарс Садового навколо львівського сміття притягує до своєї орбіти різноманітний непотріб. Львівські садоботи-графомани розводять сміттєві срачі, а гнила львівська інтелігенція, яка завжди хоче чистенькою та цнотливенькою вилізти з-під гівенця, чомусь у всіх сміттєвих гріхах звинувачує не Садового, а місцевих журналістів.

Схоже, що вже настав той критичний момент, коли до садолюбної львівської інтелігенції варто почати застосовувати помічний у деяких випадках принцип ББПЕ. Візитки Садового можна помітити у кожному районі Львова будь-яким неозброєним оком, але оскільки львівська інтелігенція мешкає переважно у богообраному центрі, чим далі від сорому спальних районів, тому й не бачить вона безпосередніх речей, наприклад, ось таких туристичних листівок зі Сихова.

Грандіозний шухер Самопомочі вже досить близько і тому її члени та членкині починають вдаватись до перевірених часом православних методик локальної юродивості. Саме тому скоромний камінг-аут Олег Березюка вчора так схожий на дешевий перформанс недалекого провінціала.

Власне уся членороздільність його телеграфічної артикуляції відразу нагадує про євангельський імператив medice, cura te ipsum, тим більше, коли він починає нести байки про львів'ян, які ніколи не лягали (у тому сенсі, що блокада центральної влади полягає у придушенні революційних потягів Львова). Міфи про особливу винятковість Львова (зокрема фейк про культурну столицю) вже давно висохли на сонці та скрутилися у трубочку, яку легко можна розкришити пальцями у порох.

Мешканці міста, яке часто переходило з одних рук в інші, давно і часто лягають (під когось), давно вже лежать і навіть просять (з огляду на непристойний слоган садовітів "Львів – відкритий для світу"). Один з численних псевдонімів Садового – Флюгер.

Театральні блеяння Березюка спонукали й інших акторів аматорського театру Самопомочі до слізних причитань над черепом бідного Йорика. Хоча більше схоже, що мізансцени їм ставить сам Коломійцев, цей театральний вигнанець зі Львова, оскільки стільки там попсової плакатності та манірної сентиментальності (настільки близької до естетики смерті та творчости Лани Дель Рей).

Хоча, звичайно, комсомольське розквартирування нардепок Подоляк та Сироїд під стінами адміністрації президента більше нагадує сцени з якогось радянського фільму, типу Велика перерва або чогось більш перебудовного і тому візуально пістрявого.

Саме вищі сили організовують сьогодні зустріч Андрія Садового та Уляни Супрун з журналістами саме під відкритим небом. Десь ніби поблизу Будинку книги, хоча там суціль лише модні магазини. Десь поблизу чистих смітників. Десь поблизу Матінки Божої.

Сонце у зеніті гріє пекельним, але саме це й створює чудову мученицьку картинку для Садового, де навіть не потрібно хіпстерських фільтрів для підфарбовування навколишнього реальності.

У ній Садовий повністю закарбований у небо, його голова витає у хмарах (на яких колись прийде Господь зі своїми ангелами), а хмари блукають у його штанах та кишенях.

Садовий, Супрун та Зуб ніби зійшли поставою з кінопостерів пропагандистських фільмів, вони гордо дивляться у велике невідоме, у цю безмежну футуристичну далечину можливостей, наче Нібелунги. І це не тільки їхня Олімпія, але й тріумф їхньої волі.

Усі вони стали на прю з невидимим ворогом Березюка, ворогом підступним, ворогом дрібним, але небезпечним. Вони можуть плювати в очі синюткіним перекривлянням, цим нерозумним пародіям на пародію, але невидимого ворога вони дуже бояться.

Саме тому сьогодні Уляна Супрун така патріотична, що аж страшно.

Злі язики напевне скажуть, що так вона компенсує компетентність, освіченість та акцент, але на вушках її – тризуби, у руках її – чорно-червоний телефон з тризубом та гаслом "Воля або смерть", а на зап'ясті – браслетик, типу хіппівської фенічки, з сакральним написом "fuck putin".

Патріотичні аксесуари піднімають авторитет Уляни Супрун в очах багатьох українців аж до сьомого неба, однак вони чомусь забувають, що у будинку поруч, на четвертому поверсі, розташовується штаб колишнього Правого сектору, а тепер – Державницької Ініціативи Яроша, і тому подібною біжутерією тут нікого вже не здивуєш.

Візитка Садового стоїть під вікнами цілого складу візиток Яроша і десь точно прозріває, що його роздута блокадна кумедія під вікнами іншої роздутої кумедії, то якось трохи суперечить усім вимогам театрального мистецтва.

Прозріває, що навіть у теперішній круговерті нездорових сил – це невдалий хронотоп, що це перебор, що не очко зазвичай губить, а до одинадцятки туз.

Цю недосконалість львівського землеустрою відразу помічає хтось з Господніх ангелів та насилає на ліву холошу Садового велику зелену муху, яка довго не хоче з неї злазити чи втікати, ніби відчула щось своє, рідне.

Напроти Садового, під колишнім офісом Правого сектору та під теперішнім штабом ярошевої ініціативи, стоїть Білосніжка Яроша – координаторка його штабу Олена Живко, уся така в дольчах та габбанах. Стоїть собі і сміється, себто насміхається з Садового, бо точно знає, що такими блокадними візитками можна лякати лише маляток та вату. Міфотворець зустрів міфотворця і впізнав побратимську душу.

І тому у ці стихійні та неспокійні часи лунає безсмертна класика постпанку Echo and the Bunnymen "Bring on The Dancing Horses".

Автор: олександр ковальчук