Червоний маразм

Червоний маразм

олександр ковальчук,  28 серпня 2017

Нудна треш-екранізація графоманії Андрія Кокотюхи "Червоний".

Творчий метод Андрія Кокотюхи завжди опирається на славнозвісний копіпаст і тому на титрах про реальні події у фільмі Червоний вже можна починати сміятися. У романі "Червоний" сам Кокотюха щиро зізнається, що ця історія вже поблукала до нього мільйонами рук. І тому усе, на що може розраховувати уважний читач, це лише занудний вінегрет потасованих фрагментів та цитат, попса для лінивих, популярні шкільні брошурки з коротким переказом відомих літературних творів.

Невідомо чого хоче графоман Кокотюха (та його раби-привиди) у цьому житті, можливо, чогось великого та чистого, але поки що він не так Александр Дюма, як вкраїнська Даша Донцова. У Львові ж, після пригод його галицького Шерльока Голмса, Кокотюха отримав почесний статус винничука для убогих.

Після його участі у сатанинському треші Століття Якова хтось би наївний міг собі подумати, що Кокотюху вже ніколи не підпустять до великого екрану за кілометр, але комусь у цій країні чомусь потрібні дешеві агітки, кон'юнктурні халтурки і тому на екрани виходить пародія на кіно Червоний. Тим більше, що вже на початку роману "Червоний" його ліричний герой хотів зняти фільм.

Бездарність намагається лобом пробитися у велике кіно та великі бюджети, хоча його одноразове підліткове чтиво навіть не дотягує до рівня Ростислава Самбука чи Юрія Дольд-Михайлика, пропагандистські конструкції та прийоми яких він тупо вивертає навспак для новітніх українських проблем. Кокотюха, якби сказав Ігор Калинець, мацає сокровенне як дівку.

Звичайно, для такої творчості Кокотюхи навіть можна знайти концептуальну відмазку, бо з лаконічної повісті Варлама Шаламова "Останній бій майора Пугачова" (який і переказує власними словами "Червоний") російська кінематографія спромоглася витягнути російського Ісуса. Але оскільки у майора Пугачова був український прототип, то можна собі подумати, що Кокотюха, заради історичної справедливості, змальовує правдивого українського Ісуса, бо лише українець міг бути Ісусом. І тому Кокотюха, якщо добре подумати, просто буквально (та правильно) втілює у життя фразу "переписувати історію", це ще називається повернутися до джерел (скинувши з себе гніт колоніалізму).

У романі "Червоний" поміж стереотипів та штампів, поміж цитат з фільму Місце зустрічі змінити не можна та натяків на історію Галана чи не найцікавіше відшуковувати графоманський копіпаст Кокотюхи з російського серіалу 2005 року Останній бій майора Пугачова (який можна помітити і у фільмі Зази Буадзе).

Це достатньо схематичний, попсовий серіал з характерною єсєнінською сентиментальністю розчуленої російської душі про інтернаціональний колектив (росіяни, білоруси, вірмени, грузини та українці) втікачів з сибірського табору. Хоча незважаючи на увесь антирадянський контекст у ньому періодично вилазить хохляцьке питання, бо поміж мордатих вертухаїв лише одні українці. Щось подібне можна побачити і у фільмі 2006 року Фартовий також про втечу зека з табору. Саме звідси штурман Упоров передає привіт кокотюшному штурману Гурову.

Але окрім сльозоточивої попси у серіалі Останній бій майора Пугачова є піжонські інтонації, моменти комедії, а відомі та шановані актори старої школи дають адекватний рівень гри (Лев Дуров, Володимир Стеклов, Володимир Долинський та Ігор Ліфанов). У ніч втечі поміж втікачами відбувається дивний релігійний диспут про вірменина Ісуса (хоча мама у нього єврейка), а майор Пугачов, а перед останнім днем у житті, ніби той Ісус на хресті зі скорцезівського фільму Остання спокуса Христа, думає про секс з коханою жінкою.

Так тут і з'являються євангельські паралелі, де майор Пугачов – Ісус Христос, а його інтернаціональні побратими – апостоли, а усі вони разом – мільйони невинно убієнних у сибірських таборах агнців. А щоб усе це не здавалося маревом, то добиває цей христологічний момент флешбекна розмова майора Пугачова з батьком про Ecce Homo під водочку.

Але й це не все з того, що називають постмодернізмом і до чого так стремить графоманський кокон Кокотюхи. Головного над сибірськими таборами генерал-майора Артем'єва тут грає сам Борис Токарев – Саня Григор'єв з Двох капітанів (1976). Перегук його всепреможної арктичної романтики з нелюдськими умовами у сибірських таборах відразу розвінчує його юнацьку піонерію, яка з погляду 2005 року у мить набуває зловіщих масштабів. І це справді диво, бачити як постарілий та втомлений Саня Григор'єв говорить про громадянську війну між владою та народом.

Від небилиць Скорцезе та Пугачова чути чимось занадто людським, недосконалим і тому теплим, але Червоний Кокотюхи та Буадзе – це відморожена, бездушна кон'юнктура. І часом не після розмови Пугачова з начальником табору Коваленком про колір підлоги актової зали (червоної, а не синьої) у головного героя Кокотюхи з'явилося прізвище Червоний?

Уся проблема фільму Зази Буадзе у тому, що тут усе та всі немилосердно під когось косять. І якщо у Тарантіно це все весело лягає у величезний кіноманський пазл та салют традиції, то кострубате кіно Буадзе впевнено перетворюється на пародію. Буадзе гадає, що він досвідчений катала, але так і не може визначитися, що він хоче знімати: агітку, вестерн чи арт-хаус, бо до купи звести усі це елементи у нього немає ні таланту, ні фантазії (він знімає Чудову сімку чи Невловимих месників?) Його пре червоне на білому чи біле на червоному, але це рівень мислення першого класу (можна навіть подумати, що він читав варіантівську статтю про бандерівців у Чехословаччині та дивився Stíny horkého léta).

У його дешевому треші штамп поганяє штампом, любовна лірика перетворюється на пародію, актори жахливо переграють, а театральні вимови котять хвилю безпідставного пафосу. Жодної вдалої інтонації, суцільний перебор, дешеві театральні ефекти у сцені з паскою та калиною і ще злодій Сєвцов дає репера Сяву. А навіщо з пілота з концтабірним номером зробили дурника?

Оскільки Кокотюсі немає чого особливо сказати (окрім святого копіпаста), а Буадзе мало, що може показати, то усю пустопорожність Червоного заповнює сентиментальна музика Франко Еко, її там просто недоречно багато, від неї неможливо сховатися і вона ніяк не суголосна подіям на екрані. Певне Буадзе так захотів переплюнути Baby Driver Едгара Райта, що іде у паралельному залі. І схоже на те, що одну музичну темку підтирили у Кому Вниз, трек "Зоре моя вечірняя" (в Останньому бою майора Пугачова українець співав "Дивлюсь я на небо").

А наприкінці цей треш Кокотюхи та Буадзе ще й чудово підсумовує убога нео-шароварщина Гайдамаків.

Певні нюанси втечі натякають на те, що Кокотюха з Буадзе ще юзають фільм Втеча з Собібора (1987) про масову втечу євреїв на чолі з Олександром Печерським (де періодично згадуються українські охоронці цього табору смерті). Звідти і у романі (транзитом через майора Пугачова) певні елементи, якби тепер назвали гомоеротики, поміж побратимами за мить до смерті.

Втеча з Собібора, поміж іншим, місцями ще та клюква (якби сказали кляті москалі), але й Данило Червоний ще той кондовий моралізатор. Якщо у книзі він "чорні очі, карі брови", то у фільмі його б мав грати, принаймні, хтось подібний до Рутгера Гауера у найкращі роки. Але замість цього на екрані львівський актор Микола Береза, який ні разу не жиган, а якийсь пафосний буддист. Як тільки якась пред'ява, то він відразу у нірвану, як Мамай.

Береза багато мовчить, але коли мало говорить, то лише незнищенним театральним пафосом. Береза напружений, ніби дуб тут, немає у ньому пластики чи розслабленості, принаймні, як у Мар'яні (ще та самодіяльність). Він мовчить і навіть не мукає, як витрішкувата Жива Химича (витріщаються, а не грають тут майже всі актори).

Схоже, що десь недопрацював підбір акторів, бо Береза ніяк не вписується у типаж романтичного героя. Йому б фіксу золоту у зуби, прицмокувати і чвиркати крізь зуби наспівуючи "Собака лаяла на дядю фраера", ну вилитий Володька Тринкін. А у такому образі йому краще грати червоношкірого гурона у продовженні пригод Шляхетних волоцюг у доколумбовій Америці під слоганом "Другі після вікінгів", де після того, як львівські батяри Полтвою добралися до Північої Америки їм доводиться боронити рідну, заокеанську землі від нападів індіанських племен. Так навіть Томаса Гаттера можна зробити останнім нащадком львівських батярів на американській землі, а його доньок: Джудіт Гаттер та Гетті Гаттер – справжніми батярками за серце яких змагається сам Натаніель Бампо, він ж Звіробій, він ж Соколине око.

Березу відчайдушно шкода, бо Кокотюха з Буадзе не можуть придумати йому жодної адекватної репліки. До того ж Гуров (Олег Шульга) стає якоюсь чудернацькою реплікою Червоного, його братом-близнюком. Але для чого і навіщо? Їм лінію якогось бромансу би підсунули і тоді фільм відразу б засяяв новими барвами.

Але чого тут хотіти від Кокотюхи з Буадзе, якщо вона примудряються запороти навіть феміністичну лінію фільму, де баба також ув'язнена (патріархатом) і тому у ній стільки емпатії до ув'язнених (а не тому, що батька арештували). Усе це руйнується єдиним сексизмом, де бабське "ні" традиційно означає "так". Вони навіщось прописують Червоному туберкульоз (як в українця з майора Пугачова) та ліплять з нього українського Мойсея (усі ці червоні дощі як кари єгипетські та червона земля просякнута кров'ю вифлеємських малюків), який виведе свій народ за табору, а з ним і всю Україну (Ісусика-Гурова традиційно вб'ють).

Скільки ще бідна Україна страждатиме від графоманів, типу Кокотюхи, і бездарних фільмів, як у Буадзе, невідомо. Скільки ще треба трешу, щоб з'явилося нормальне українське кіно також незрозуміло. Он, у Смажовського поляки формують свої міфи з марень та маячні, то чого українці не можуть довіряти свої фільми графоманам? 1+1 щось там рипнулось за бюджети таких фільмів у сюжеті "Кіновійна та сірі схеми", але чи надовго увесь цей кіпіш?

Тепер ви можете стежити за новинами Варіантів на Telegram-каналі.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.