Феномен Диво-жінки: за що публіка полюбила поганий фільм?

Ще у процесі перегляду фільм Диво-жінка став для мене справжньою загадкою. Я ніяк не міг збагнути, як ця стрічка, про яку західні медіа писали стільки дифірамбів, могла виявитися таким слабким трешом?

Начитавшись усіляких хвалебних оглядів у поважних виданнях, автори яких не скупилися на суперлятивні епітети типу "ковток свіжого повітря серед славетних супер-жевжиків" чи "героїня епохи пост-правди", я очікував чогось справді свіжого, дотепного, жвавого. Може й не такого вже прекрасного як останній Божевільний Макс, але, принаймні, точно не гіршого за Атомну блондинку.

Натомість, Диво-жінка виявилась зовсім не дивом, а нудною і пласкою історією, яку  не могли врятувати ні ясне личко акторки Гал Гадот, ні рясні, але прісні спецефекти. Концептуальний контекст вигаданого світ, в якому живе амазонка Діана, – сира каша з напівперетравлених давньогрецьких наративів, яка відлякує своєю випадковістю і примітивністю. Просто дичина якась, навіть дитина здатна придумати веселіше!

Сюжетна лінія – справжня дорога нудьги, на якій можна передбачити усе за кільканадцять ходів наперед. Вже у першій частині фільму неможливо не здогадатися, під якою маскою приховується головний негідник і тупа, невмотивована сліпота героїв спричиняє неабиякі страждання глядачеві.

Разючі режисерські промахи просто сліплять очі. Команду хороших людей, які допомагають Диво-жінці рятувати світ, зклепали із карикатурних мешканців умовної Британської імперії – рудий добряк-алкоснайпер у шотландському кілті (який він не знімає навіть у таємній місії), маленький носатий араб у папасі, мовчазний індіанець-кремезень у капелюсі. От справді, ніби малюночки зі шкільної читанки! Такий примітивний прийом а-ля "Вартова башня".

І вже гомеричний регіт викликає постать актора Девіда Тьюліса (третій сезон Фарго) у образі броньованого Ареса, бога війни. Поки він грав роль дивакуватого, але мутного англійського аристократа, все було нормально. Але заковувати цей вусатий типаж у сяючі обладунки і давати в руки меча – це як Борислав Брондуков у ролі Шерлока Холмса, або поштар Пєчкін у ролі короля Артура.

Красуня Гал Гадот, входить в образ богині-амазонки не інакше як картинно вип'ячуючи груди та відводячи лікті назад. Але те, що працює як картинка в коміксі, на екрані просто викликає блювоту своїм клоунським пафосом. Кінокритики захоплено називають це "свегом Диво-жінки", спускаючись на рівень підліткових слини. Камон, це свег?! Поза, придатна хіба що для взаємного обпльовування на розборках двієчниць-старшокласниць.

Діалоги створені спеціально для того, аби можна було надовго відлучатися в туалет поригати і нічого не пропустити. Скажитися на недоліки цього фільму можна ще довго і зі смаком.

Єдине пояснення, яке приходило в голову після перегляду – режисерку Петті Дженкінс навмисне підставили сценаристи-ретрогради, аби раз і назавжди відбити в публіки смак до феміністичних бойовиків. Втім, цю гіпотезу довелося відкинути, адже сценарист Аллан Гейнберг – відкритий гей та однозначний представник ліберальної спільноти.

Загалом, уся ситуація виглядала просто неймовірною – яким чином таке занудство змогло не тільки відбити витрачені кошти, а й набрати феноменальні касові збори ($400 мільйонів у прокаті США та майже $800 мільйонів в усьому світі)? Яким чином воно змогло підкорити не лише практично усіх маститих кінокритиків?

Повторне прочитання західних рев'юшок дещо прояснило ситуацію. Усе захоплення Диво-жінкою здебільшого визначається не оцінкою кінематографіної якості, а віншуванням феміністичних культурних смислів, які там вбачаються.

Дуже стримано, але кінокритики таки визнають очевидні ганджі стрічки – безпідставну затягнутість, логічні суперечності між цінностями та діями персонажів, безладність ключових спецефектних сцен. Вже за таке багато доволі цікавих фільмів отримало кінокритичне "фе". Але не в цьому випадку.

У цьому випадку головна героїня фільму моментально стала справжньою іконою для поп-феміністично налаштованих кіноглядачів. Навіть більше – Гал Гадот у ролі божественної амазонки вразила навіть тих жінок, які ніяким чином не зараховували себе до фем-спільноти, наприклад старезних бабусь.

"Це просто показує, що світ вже був готовий до бойовика із жінкою у головній ролі", – скромно підсумовує Гал Гадот.

Дивним чином, у Диво-жінці вбачають якусь альтернативу звичним бойовикам не лише через красиву і рішучу протагоністку. Критики знаходять там "теплоту, гумор та кохання", які, за їхніми словами, вже давно не відчувалися з кіноекранів. Хоча, виявити там щось окрім слини та шмарклів, несмішних, бо занадто прозорих жартів, і нудьги, мені особисто не вдалося.

Ось Діана, яка вперше потрапила у цивілізований світ після життя на чарівному острові серед амазонок, підбігає до жінки з дитиною і захоплено пищить – "О, дитинка!" Вау, тішаться критики – ця героїня не соромиться своїх почуттів! І так далі...

До ідеологічного меседжу Диво жінки теж є чимало питань, як і до кінематографічної якості.

Діану-амазонку навперебій називають новим типом героя, хоча це просто більш-менш вдалий гібрид, склеєний із основних поп-образів 1950-х років – коміксового супер-героя та журнальної пін-ап жінки. Диво-жінка не пропонує нових засобів та підходів до порятунку світу, вона просто поєднує найпривабливіші сторони ретро-шарму жіночих та чоловічих героїв середини минулого століття – проривна сила, щира зваба. Ефект, подібний до того, який вдалося отримати Денілу Крейгу під час перезапуску "бондіани".

Діана Принц ніяка не феміністка – вона найближча родичка нового Джеймса Бонда, тобто просто чергова бадьора форма для старого героя, втулена глядачам, як щось унікальне.

У порівнянні із тією ж самою Меррі Поппінс – Діана виглядає просто інфантильною дурепою, яка, взагалі, не розуміє, що відбувається.

Власне, можна здогадатися, що тим новим моментом, який так вразив сучасну публіку та змусив її повірити у прихід нової героїні, є характерна прямота, наївність та щирість персонажки Гал Гадот. Ці її якості вихваляються як "промінь світла у темному царстві пост-правди".

Тоді як на погляд збоку поціновувачі Диво-жінки виглядають прямим доказом того, що бажання наївності та щирості часто отупляє та змушує приймати за золото, те, що лише банально виблискує. І лише на руку цій самій пост-правді.

Дійсно, в наш тривожний вік відсутності чітких меж між усім, так хочеться уявити, що хтось володіє чарівним ласо, накинувши яке, можна змусити будь-кого говорити чисту правду. Що хтось має настільки чисте серце, що може забути про безпорадну рефлексію і мчати назустріч душевним поривам, які й виведуть на світло.

Схоже, що нібито просунута західна кінопубліка починає захворівати специфічною хворобою українских кіноглядачів, які піднесуть на гребінь хвилі будь-яке кінолайно лише за те, що там вкладені любі їм смисли у легкому для засвоєння вигляді.

Диво-жінка – це не симптом того, що фемінізм крокує планетою. Це симптом того, що фемінізм успішно перетравлюється системою та виригується у доступних і неправдивих формах.

Діана аж ніяк не переможиця пост-правди. Вона її золота маска, одна з найкращих.

Після перегляду Диво-жінки починаєш розуміти, що епоха пост-правди, власне побудована на згодовуванні нам ілюзії перемоги приємних, гарних та комфортних смислів. Як от у цьому фільмі. На створенні враження того, що все, за що ми боремося – вже нібито досягло перемоги, що все вже нібито все добре. Що твоя перемога може відбуватися у легких і комфортних формах.

"Бійтеся побачити своїх героїв у гарних бойовиках!" – каже героїня Гал Гадот. "Бійтеся побачити перемогу своєї правди на кіноекранах, сидячи у зручних кріслах, бо правда завжди криється у мисленні, а не уяві і так воно залишається і в епоху пост-правди".