Адріяна Лугова: Важко знайти межу між жорстокістю боротьби і людяністю революції

Якщо довго дивитись в безодню, то вона почне вдивлятись в тебе. Правило, яке вже перейшло на рівень кліше. Та якщо дивитись не у глибоку яму в землі, а у прірву, яка в людині, то де написано, з якою швидкістю тебе затягне всередину? І коли бачиш оту безодню всередині молодої, щирої, відкритої і завжди такої радісної та позитивної жінки, то в голові застигає: "Як вона це витримує? Як може щодня кидати туди проблеми, біль, сльози оточуючих, натомість діставати звідти рішення та підтримку для всіх, хто цього потребує?". Ось людина, яка розповість Вам про це.

25 вересня в Центрі ім. Митрополита Андрея Шептицького відбувся перший допрем'єрний показ документальної стрічки Recovery Room в Україні. Фільм розповідає про гуманітарну медичну місію канадських хірургів у Києві, яка тривала два роки. За цей час багато спеціалістів провели численні операції людям, які постраждали під час подій Революції Гідності та АТО.

На показі була присутня режисерка стрічки – Адріяна Лугова, представниця української діаспори в Канаді. Що надихнуло молоду жінку взятись за таку непросту роботу, де шукати межу між жорстокістю та людяністю і звідки черпати сили для нових проектів – цим Адріяна ділиться з нами.

Чому Ти почала займатись операторством та режисурою?

Мій батько – Юрій Луговий – професійний режисер та кінооператор, який знімає документальні стрічки. З нього все і почалось. У 2008 році він працював над фільмом Окрадена земля і запросив мене їхати разом з ним до України, спершу в якості простого асистента. Однак так сталось, що оператор поїхати не зміг, тому мені довелось стати на його місце. Це було надзвичайно важко, але водночас стало прекрасною школою операторської справи, адже саме тоді я найкраще засвоїла базові принципи зйомки.

А взагалі я спершу навчалась у Монреалі, в Concordia University, Communication Studies. Згодом вдосконалила все вивчене у Vancouver Film School. Моя основна спеціалізація – веб-дизайн. А фільмування – це, напевно, хобі, яке стало покликанням.

З чого розпочалась Твоя дорога фільмування?

Окрадена земля був першим фільмом, над яким ми працювали разом з батьком. Моїм першим власним проектом став фільм про дітей-сиріт в Україні. Його я зняла вісім років тому, тривалий час працювала над продовженням. У Торонто існує благодійний фонд "Help Us Help The Children", який, власне, і надихнув мене на створення цієї стрічки. Члени канадської діаспори приїжджають на Україну в якості волонтерів та працюють у інтернатах та дитячих таборах із сиротами. 

І коли я їхала в Україну, то думала, що буду працювати над цим фільмом. Думала, що піду на медичну місію на тиждень-два, а потім весь вільний час присвячу роботі над продовженням фільму Другий шанс. Я хотіла показати історію тих самих дітей, які вже виросли. Але сталось так, що тема України і ці медичні місії зараз стали для мене більш актуальними на той момент. Я хотіла, щоб світ зрозумів, що відбувається в Україні і щоб зміг допомогти. Я вирішила відкласти роботу над фільмом про дітей-сиріт на якийсь час: я знімала їх в 11, 17, 20 років, я бачила, як ці діти виростають. Цікаво буде показатижиття цих дітей, коли вонистануть дорослішими, і можна буде побачити, де вони зупинились, як змогли реалізувати себе.

Ти розповідала, що фільм RecoveryRoom почався з того, що тебе запросили туди як фотографа. Та до того Ти працювала над іншим проектом, успішним та популярним. Чому Ти вирішила залишити цю роботу?

Я працювала у Нью Йорку, в Advancing Human Rights. Я була керівником програм для України. Та графік був дуже завантажений, інколи справ було дуже багато. Робота була важливою і цікавою, але за якийсь час я відчула, що дуже хочу в Україну, прагнула бути на місці подій. Хотіла побачити мою сім'ю, дітей, з якими працювала, оскільки я їх дуже люблю. Одна річ допомагати дистанційно, але набагато важливіше бути самому присутнім, щоб хоча б обійняти когось у важку хвилину.

Що Ти відчула, коли Тобі буквально наступного дня після звільнення запропонували попрацювати із медичною місією?

Спершу був шок. Я ж тільки одній особі сказала, що йду з роботи. Ми знайомі з організації "Нове покоління" і ми раніше разом працювали з дітьми-сиротами. Коли почалась революція в Україні, ми всі згуртувались для допомоги. І саме  люди з "Нового покоління" долучились до організації медичної місії від Canada Ukraine Foudation. Їм потрібен був фотограф. Оскільки ми раніше вже працювали разом, то мене й покликали.

Робота в таких проектах важка не тільки тим, що забирає багато часу, а в першу чергу психологічно і морально. Тобі було страшно починати?

Та якось тоді про це не думала. Адже коли вирішуєш щось дуже швидко, то це наче ти заплющуєш очі і стрибаєш в повітря. Я взагалі не думала про психологічний аспект. Моє бажання допомогти було більшим, ніж страх. Настільки хотілось допомогти людям в Україні, що забула про інші чинники.

Що Тебе найбільше вразило під час роботи з місією?

Я дуже подружилась з вояками. Не думала, що зможу настільки з ними зблизитись. Під час інтерв'ю дуже важко тримати емоційну дистанцію. Вони тобі розповідають дуже важкі речі, і я не сподівалась, що це аж долями так сильно на мене вплине. Це не ті розмови, які забуваються. І так не лише зі мною сталось, бо й вся канадська команда дуже подружилась з українськими хірургами. Думаю, що це було дуже круто. Взагалі вражень дуже багато.

Над цим фільмом працювала, фактично, вся Твоя сім'я. Як вони сприйняли твою ідею створення цього фільму?

Як вже раніше я зазначала, мій батько – кінорежисер з великим досвідом, і я знала, що він може мені допомогти. Та і він сам бачив важливість цього проекту і того, що його потрібно якнайшвидше закінчити. Жартує, що боявся, що я не дам йому роботи, не долучу до створення цього фільму. Але це не так. Цей фільм ми зробили разом.

Ваш фільм здобув масу нагород на світових конкурсах документальних стрічок. У чому секрет успіху?

Багато нагород дали за музичне оформлення. Мій кузен в Києві, Роман Луговий, композитор, і він написав для нас всі треки. Сам фільм продуманий, оскільки дуже важко працювали над тим, що покажемо глядачам. Адже важко знайти межу між жорстокістю боротьби і людяністю революції. Саме цей момент часто ставав для нас з батьком причиною суперечок: він хотів показати шокуючу правду війни, а я прагнула передати людяність, емоції, підтримку. Потрібно відкрити світу те, наскільки ці люди, ці військові, сильні духом. Та врешті думаю, що ця тонка межа у фільмі збережена. Є моменти, коли хочеться плакати, а є – коли сміятися.

Як тобі працювалось із медиками, нариклад, спостерігати за операціями?

З медиками було круто, вони дуже надихали. Якби не вони, я б туди навіть не йшла. Навіть ті медики, які були за перекладачів (здебільшого студенти та інтерни), теж просто випромінювали ентузіазм до роботи. Саме завдяки їм я змогла піти в операційну. Була там дівчина Ксеня, яка одного разу сказала: "Ходи з нами в операційну! Не бійся, все буде добре!" І я їй повірила. Взагалі сама атмосфера була такою незвичайною, всі мали стільки енергії, стільком хотіли допомогти. І це мене надихало, показувало, що і я можу робити щось більше.

Ми всі працювали, як одна команда. Самому важко здійснити стільки, скільки можна зробити, об'єднавшись. Я дуже подружилась із самими медиками. Вони зрозуміли, що це були мої перші відвідини операційної. Деякі медсестри приходили, дивились на мене і казали: "Ой, Адріяно, ти трохи бліда. Може, вийдеш?" Саме тоді я усвідомила, наскільки це важко особисто для мене.

Що Ти винесла з цього проекту особисто для себе?

Напевне, це була найважча робота в моєму житті. Були моменти, коли хотіла все кинути, були моменти, коли думала, що не зможу цього зробити. Але я думаю, що зрозуміла, наскільки можу бути сильною, коли звертаюсь до когось за допомогою, коли не закриваюсь, коли бажання закінчити цей фільм є сильнішим від решти обставин. Також побачила, скільки навколо людей, які радо допоможуть та підтримають у будь-якій ситуації. А це дуже цінно.

Очевидно, що після такої важкої роботи потрібно відпочити. Як Ти реабілітовуєшся після цього трирічного стресу?

Мені важко зараз щось дивитись, чи читати про війну, постраждалих, загиблих. Надто важко, надто боляче. Я відчуваю, що  зробила хоч якийсь внесок у справу боротьби, Хочу тепер взяти паузу.

У будь-якій роботі трапляються якісь кумедні моменти. Що Тебе розвеселило під час співпраці з медиками?

Ці моменти є у фільмі: коли один із бійців був під анестезією, і лікарі його спитали, чи має якісь побажання, а він відповів, що хоче ніс, як у Аполлона. Або ситуація з Романом, у якого травма щелепи. Коли я спитала, що йому найбільше хочеться, то він відповів, що хоче з'їсти ковбаси і паски з Великодня. У такі моменти  це нагадувало мені і нам всім, що щастя у маленьких речах, які ми часто не помічаємо і сприймаємо як належне, Такі моменти є дуже людяними.

Які Твої враження від проекту? Ти задоволена роботою?

Так. Процес створення фільму був важким. На медичній місії є хірург, який оперує, виконує свою роботу. Є організатори, котрі займаються побутовими питаннями та вирішують поточні організаційні питання. У медперсоналу – медсестер, санітарок, – теж є справи. Всі вони можуть бачити результати своєї роботи майже відразу. А я, як оператор фільму, просто за цим всім спостерігаю. 

У деякі моменти я відчувала, що мій внесок є не настільки значущим, як внесок хірургів та організаторів місії. Лише після завершення проекту я могла відчути, що наче завершила свою особисту місію. Я задоволена цією роботою. Я рада, що більше людей у цілому світі зможуть краще побачити і зрозуміти ситуацію в Україні. Я теж рада, що змогла показати дружність між Канадою та Україною, а також титанічну роботу українських та канадських лікарів.

фото: Андріяна Лугова