5 жовтня 2017

Примус до гендеру – боротьба магії та модерності

Українсько-польська філософиня Дорота Зайвина контроверсійно та сміливо розставляє крапки над “і” у гендерних проблемах сучасності

Дорота Зайвина працює у Соціальному інституті Мартіна Бубера у містечку Свіднява під Любліном. Вона є полькою українського походження і часто буває в Україні, тож розбирається у контексті обидвох наших країн.

Але задля розмови ми зустрілися з нею на нейтральній території – в кафе поблизу пункту пропуску на українсько-польському кордоні Шегині-Медика. Адже, там ми і познайомилися – у черзі перевізників цигарок, коли я здійснював планову навалу на супермаркет Biedronka.

Текст інтерв’ю, на жаль, залишився неавторизованим, оскільки електронна адреса, яку подала Дорота, виявилась недійсною чи невірно вказаною. Тому, публікуємо розмову у односторонній редакції.

Фото: www.facebook.com/dorotazajwina

За статтю Ви є жінкою і виглядаєте як жінка чи дівчина – тобто, на вас гарна блузка спідничка, панчохи, туфлі на підборах, у вас довге волосся. Для вас це все важливо?

Почнемо з того, що гендер, попри свою умовність, є надзвичайно важливим соціокультурним "місцем сили". Це одна з базових "точок зборки" людини як культурної, а не природної істоти.

Традиціоналістськи налаштовані захисники гендерного поділу стверджують його природність і прирівнюють буття "хлопчиком" чи "дівчинкою" до володіння тими чи іншими статевими ознаками, наводячи біологічні приклади із життя тварин (мовляв, ось курка виглядає так, а півень – і ці відмінності прописані, якщо не на небі, то у генах). Однак, гендер тим і відрізняється від статі, від статевого диморфізму, що це суто культурний, а не біологічний рівень і спосіб проведення різниць.

Ця обставина дає декому підстави взагалі заперечувати значимість гендеру і заявляти, що це все нікому не потрібні ігри, накинуті нам вже віджилими і безглуздими традиціями. Багато хто, може і не висловлює таких радикальних думок, але з іронією дивиться на людей, які з особливим завзяттям плекають свій гендер – жінок, які старанно роблять із себе "красиву дівчинку", чи чоловіків, захоплених вибудовуванням своєї показної суворої "чоловічості". Тут я маю на увазі як цисгендерів так і трансгендерів.

Ви до них з іронією не ставитеся?

В жодному випадку. Адже, гендер – це один із способів "кимось бути" чи, точніше, "бути людиною". Людина культурна істота і їй мало факту біологічного існуванння. Їй потрібно також кимось бути на культурному рівні, мати якусь ідентичність. І, власне, у гендері ми цілком можемо будувати своє культурне людське буття, своє "я". Це нормально і нічим не гірше за інші способи "буття", такі як професійна ідентичність ("буття письменником", "буття митцем", "буття робітником"), субкультурна ("націоналіст", "крішнаїт", "гаррі-поттерівець")  чи традиційна ("християнин", "батько", "селянин").

Утвердження свого гендеру дає людині спосіб внутрішнього розвитку, культурного і людського вдосконалення. Практикувати гендер – це, практично, те ж саме, що, приміром, займатись ушу, малюванням, квітникарством чи колекціонуванням. У кожного свій підхід до вираження людськості. Комусь важливо навчитися добре писати, а комусь досягнути досконалості у мистецтві фемінності чи маскулінності.

Дуже близькою практикою до, наприклад, сучасних адептів стилю життя "я ж дівчинка" є інститут гейш у традиційній Японії. А це поважний культурний феномен, який давав багатьом жінкам нагоду створювати і підтримувати своє культурне "я". У кожного свої таланти і бути талановитою "феміною" – це теж достойно і доволі непросто.

Але ж має бути в чомусь проблема. Адже, тема гендеру доволі суперечлива та болюча сьогодні.

Звісно. "Буття хлопчиком/чоловіком" чи "дівчинкою/жінкою" – це давні традиційні практики, ми успадкували їх з минулого. Довгий час вони були важливою частиною життєвого укладу наших предків. Сьогодні, коли цей уклад вже доволі сильно розмився і частково розклався під впливом практик модерності, гендерні різниці залишилися таким собі ідеалізованим притулком втраченої "нормальності". Суспільна свідомість у Польщі та Україні й далі покладає на них завдання магічного структурування дійсності, окреслення "верху" і "низу". Тобто, і далі вимагає від своїх членів суворого дотримання цих практик, які вважає необхідною нормою "правильного", адекватного життя.

Проблема в тому, що наша дійсність значно змінилася і сьогодні таке суспільне явище як "примушування до гендеру" втратило свій принциповий сенс і є, швидше, атавізмом. Сучасне суспільство вже базується не на магії, а на демократії і може дозволити собі більш гнучку політику ідентичностей і, зокрема, гендеру. В наш час відмова від традиційних ідентичностей вже не означає приходу хаосу та аномії. Тоді як окремі представники суспільства ще досі вважають чітку бінарну гендерність життєво важливою нормою, без дотримання якої суспільству загрожує розпад і символічна деградація.

Такі погляди мають свою логіку, але ця логіка, вочевидь, є вже застарілою і неадекватною. Більше того, саме така логіка нині і є тією щілиною у соціальній повсякденності, крізь яку в наше суспільство проникають ті негативні явища хаосу, насилля і деградації, від яких вона прагне нас захистити.

Тому, сьогодні багато людей борються проти "примушення до гендеру", оскільки вони виходять з цілком законної думки, що наше суспільство працює за іншими законами ніж колись і базується, чи, точніше, має базуватися в ідеалі, на принципах свободи вибору.

Але багато людей так не вважає.

Власне, тут є дуже важливий момент. Гендерні війни є симптомом того, що насправді ми живемо в певному перехідному періоді між традиційним суспільством і модерним. Симптомом того, що перехід між ними не відбувся – і, судячи з усього вже і не відбудеться. Усвідомлення цього – і є ознакою нашої найновішої сучасності.

Тобто, ситуація, на жаль, набагато складніша, ніж думають ті, хто бореться за свободу гендерного вибору. Адже, уявлення про те, що ми живемо – чи можемо жити – у суспільстві умовних ідентичностей, вільних від зовнішнього соціального насильства, теж не зовсім адекватні реальності, як і уявлення традиціоналістів, які ще досі живуть у "правильному" світі, згармонійованому із космосом у християнському його варіанті.

Переконаність людей у тому, що вони можуть самі вільно обирати свій підхід до гендеру, що вони абсолютно незалежні у своєму виборі, вже теж, на жаль, є, скажімо так, застарілою, оскільки базується на дискурсі повністю модернізованого гармонійного соціуму, який, як можна вже розуміти, є таким же ж ідеальним як і дискурс "прихильників традиційних цінностей".

Реальність полягає в тому, що ми живемо в подвійному суспільстві, роздвоєному між двома основними типами конституювання суспільності. І оскільки ні та, ні інша частина соціуму не погодиться прийняти протилежну їм візію "суспільного блага", ніякої гармонії та свободи один від одного нам поки що не бачити. Адже, ця роздвоєність існує одночасно і одномісцево. А якогось "Нового світу", куди одна сторона може втекти від іншої і заснувати свою колонію "ідеального суспільства", перед нами немає. І я говорю не про поточну політичну ситуацію в Польщі, а про більш глибші речі.

Тобто, як? Ви ведете до того, що боротися за свободу гендеру не потрібно?

Категорично ні, це ще зовсім не той висновок, до якого я намагаюся підвести. Адже, суть ситуації тут полягає не лише у протиставленні двох паралельних поглядів на суспільство. А й у тому, що одні члени соціуму застосовують насилля у стосунку до інших. Як ми знаємо, "традиціоналісти" значно жорстікіші у своїх намаганнях підлаштувати спільний простір насамперед під свої ідеологічні потреби, аніж їхні супротивники. Ми не можемо ігнорувати той факт, що прихильників свободи гендерного вибору піддають значному тиску та прямому насильству.

Цей факт є принциповішим за будь-які візії, оскільки будь-яке – чи традиційне чи модерне суспільство – може існувати лише на підставі певної колективної угоди. Того, що американці називають Big deal, а ми можемо назвати загальним консенсусом.

Жодна нормальна людина не погодиться на такий консенсус, коли певним членам суспільства дозволено її бити та переслідувати за свої погляди. Це антисоціально і тому неприпустимо.

Власне, на цьому і базувався, наприклад, дисидентський рух у Радянському Союзі. Тому, якщо ми не хочемо жити у подібній країні узаконеного насильства, на такий консенсус погоджуватися не можна в жодному разі.

І цю проблему не можна спихати на тих людей, які піддаються соціальним чи фізичним гонінням. Не можна наказувати їм заткнутися та не провокувати своїх противників. Адже, це означає не просто добивати тих, хто і так є жертвою. Це також означає, що ми тоді будуємо суспільство лише для обраних, для "правильних", а не для всіх.

Наголошу – переслідування "неправильних" членів громади в тих “традиційних” моделях суспільства, на які орієнтуються прихильники суворо регламентованої гендерності, базувалися на логіці магічного виключення небезпечних елементів, які загрожували існуючій "космічній" структурі спільноти.

Тому, сьогодні схильність до таких дій, які мають насамперед "магічний" характер, не можна не вважати за забобон. Хоч як адепти цих дій не намагаються знайти для себе якихось раціональних виправдань – "боротьба зі шкідливою пропагандою", "боротьба за повноцінне виховання дітей" і т.д. Однак, це все лише раціоналізація забобонів типу страху перед чорною кішкою чи врекливим оком незнайомої брюнетки.

На жаль, такі ірраціональні залишки давніх магічних кодів стають суттєвими елементами побудови сучасної ідентичності "традиціоналістів". І спонукають їх з таким же ж завзяттям пресувати своїх противників, з яким ті добиваються індивідуальних свобод для себе.

Вище ви сказали, що суспільна ситуація сьогодні "набагато складніша, ніж думають ті, хто бореться за свободу гендерного вибору". Ви хочете сказати, що навіть боротьбу за свободу не можна вважати адекватною реакцією на ті виклики, що стоять перед нами? А що ж тоді назвати адекватним?

Єдиною адеватною реакцією, на мою думку, сьогодні може бути прагнення не до перемоги якоїсь однієї ідеальної візії, а до нормального і гідного консенсусу. Нормального, тобто, без репресування одних членів іншими. Але і з усвідомленням певних рамок індивідуальних свобод. Це останнє речення, звичайно, звучить доволі неоднозначно. Тому, постараюся його пояснити.

Маю на увазі, що ми не живемо і не можемо жити в автономних пеналах, де б діяла повна свобода самовираження. Це так само антисоціально як і нестримувана жага до приниження і побиття своїх односпільнотників за їхню іншість.

Якщо ми говоримо про мету зберегти існуюче суспільство і зробити його кращим, чеснішим і справедливішим, а не роз’єднаним, клаптиковим і деградованим, то чи можемо ми закладати в його основу принцип беззастережної автономності?

Тут є один цікавий момент – взаємне копіювання методів боротьби обидвома сторонами цих війн.

"Традиціоналісти" парадоксальним чином свої претензії основують на тому ж принципі свободи та автономності від інших, вказуючи, що от у них така от "ідентичність, що не сприймає іншість" і нічого з цим вже не зробиш. Тобто, вони, мовляв, прагнуть такої ж свободи для свого "традиційного" чи "католицького" самовираження, як і ті, хто борються за свободу антигендерної ідентичності.

Відмінність між ними, звичайно є – одні виборюють право на насильство, а інші – право на мирне співжиття. Однак, вже зрозуміло, що оце саме мирне співжиття на принципі автономності та незалежності не збудуєш. Потрібно ще щось, якийсь принцип, який би виражав цінність миру та злагоди, а не паралельності та незалежності, давав розуміння того, що насильство – це зло. Принципи паралельності та незалежності на таке не здатні. Це речі зі сфери теоретичної фізики, а не соціальності. Переносити їх у соціум – це застарілий ідеалізм зразка 19 ст.

Тоді як опоненти "традиціоналістів", не вдаючись, як правило, до прямого насильства у відповідь, натомість теж налаштовані на виключення та приниження своїх "дрімучих" супротивників (хоч лише і символічному форматі). Тобто теж на війну. Війну святу, за право на свободу, але війну. І відмову від фізичного неофіційного насильства прихильники модерного суспільства доповнюють якнайширшим застосуванням насильства символічного, яке і є їхньою головною зброєю, часом не менш дошкульною.

Ну, але ж не можуть припинити війну, ті, хто її не починав і ті, хто є головними жертвами. Якщо "модерністи" зі свого захочуть бути мирними та лагідними, то це не означає, що "традиціоналісти" раптом теж чудесним чином зміняться, переналаштуються на злагоду і перестануть гнобити тих, хто відрізняється від їхніх шаблонів.

Зараз ніхто не має якоїсь універсальної відповіді на ці питання. Але, мені здається, важливою тут є мета, яку перед собою ставлять учасники сучасних ідентичнісних протистоянь.

Що це за мета? Консенсус? Чи війна до останнього заради своїх ідеальних візій?

Можна не припиняти боротьбу за свою безпеку і право на гідне життя, але припинити символічне цькування та іншування у відповідь. Можна припинити чіплятись за спокусу реалізувати ідеальні візії модернізму 20 століття і постаратись зрозуміти, яка реальна ситуація нас оточує.

Тут потрібно вирішити – що нам важливіше? Мені здається злагода є більш цінною і гідною, аніж автономна і повністю вільна ідентичність, з якою потім опиняєшся у своїй автономній, але порожнечі.

І звичайно, повторюся, головне, щоб ця злагода не була здобута ціною позбавлення гідності та безпеки окремих членів спільноти. Такі речі не можна здавати, навіть заради консенсусу.

Отже, маємо дві застарілі моделі суспільства, які однак, продовжують бути матеріалом для будування сучасних ідентичностей – "традиційне" та "модерне"? Ви вважаєте, що модерна соціальність теж є неадекватною фікцією?

Не так різко, але так. Ми не можемо будувати суспільство без ідеалів, але це ідеали не зовсім адекватні сучасній ситуації. Вони не здатні творити суспільство. Хоча, вони теж несуть в собі дуже цінний для нас усіх урок – необхідність поваги до індивідуальності. Але вже неважливо, якою мірою ми його засвоїли – пора вже творити, склеювати суспільство з того, що є зараз і так як можливо зараз, а не розмивати його далі, бо далі вже постають дуже небезпечні речі.

А вибудовувати свої незалежні ідентичності – можливо, занадто непрактичне і дороге задоволення як на сьогодні. 

Яким буде це наступне склеєне суспільство? Магічним чи раціональним?

Не знаю. Цілком можливо, що одночасно магічно-раціональним (сміється)

Автор: Андрій Бондаренко