Мольфарський wi-fi для журналістів

Мольфарський wi-fi для журналістів

Андріана Стахів,  12 вересня 2012

Журналісти із декількох областей України вирішили спробувати своїх сил у акції «Екстремальна редакція» – піднятися на гору Явірник (1017 м) на Закарпатті та оперативно попрацювати прямо на місці за допомогою ноутбуків та Інтернету.

Піднімалися на Яворник, як називають гору місцеві, із села Руський Мочар, розташованого біля підніжжя гори, спостерігаючи один із варіантів використання дитячої праці – дівчинку років 4-5, яка штовхає перед собою велику тачку слідом за мамою і бабцею. Допомагав їй хіба пес, та й той із більшим задоволенням пішов їсти печиво з рук мандрівників.

Сам шлях на гору насправді не складний – займає приблизно півтори години швидким міським темпом ходи, оскільки різкого підйому немає і заблукати ніде, бо дорога тільки одна. Але швидкий рух часто зупиняють різні елементи навколишнього середовища. Як от ожина, наприклад, у якій журналісти застрягали, наче ведмеді в меді.

А ще зарослі хмелю, берези із найнесподіванішими вигинами стовбурів, трохи дощу і вже сонячна вершина. Поряд із останньою розповзлись галявинки, рясно насичені різною живністю, зокрема, кониками стрибунцями дуже хіпстерського спрямування – як не рожевоголові у зелено-кавових штанах, то салатового кольору-вирви-око.  

Далі за планом після стрибунців та вершини – метрів 900 і туристичний притулок, що існує ще з 30-х років минулого століття. Це найстаріше пристанище для мандрівників у Карпатах, яке, окрім цього, має ще одну особливість – на території тягне Інтернет – CDMA від МТС. Тут команда зупинилася для роботи й відпочинку.

Закарпатський мольфар дядя Міша, який вже 29 років підтримує туристичний притулок у постійній гостьовій готовності, пригощав стомлених з дороги екстремальників бограчем власного приготування та розповідав про особливості життя далеко від гамору міста. Тут, де можна затемна ходити з гасовою лямпою, рахувати зірки та блукати Чумацьким Шляхом, лежачи на дерев’яній лавці.

Електрика вмикається тільки за особливої необхідності від генератора на пальному, найближчі сусіди біля підніжжя гори, на підвіконні дерев’яної колиби ожинове варення, а ходити по воду 40 хвилин горбами в один бік.

Тим більш дивно сидіти у такому місці із технікою та закидати знимки з місця одразу ж для загального огляду чи дивитись он-лайн трансляцію бою Кличка – контрасти, які плавно перейшли у вечірнє вогнище та пізніше сон на дерев’яних ліжниках із саморобними матрацами, які розмістились на двох поверхах колиби.

Зранку виявилось, що пан Михайло вміє готувати й смачний банош і знає ще одну дорогу з гори. Дорога значно крутіша, виглядає так, наче вимита потоками води, йти нею догори було б дещо складніше, хоча й вважається коротшою. Можна й ще швидше, якщо приземлитись на власну точку для сидіння і просто з’їхати.

А далі на автобус і додому через циганське село із купою дітей, які махають руками услід, та старшими, що без поспіху простують з одного кінця населеного пункту до іншого. Туди справді вартує повернутися ще раз – як прогулянка у інший світ.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.