Пандуси для галочки та білочки

Львів'яни та львів'янки у візках можуть на пальцях руки полічити  доступні для них місця у Львові. Саме маломобільні групи населення найбільше відчувають труднощі у пересуванні європейським містом Лева.

Вікторія в інвалідній колясці з дванадцяти років (після автокатастрофи). Зараз їй двадцять, але з того часу, через травму хребта, вона змушена щодня долати смугу перешкод як тільки виходить за межі квартири.

Називати своє прізвище дівчина відмовилася, але розповіла, як рухається вулицями: "Я намагаюся жити звичайним життям і навіть ходити на пари, але добиратися на навчання не так легко, як здається. Коли ти їдеш вулицею на візку, то без сторонньої допомоги не обійтися, постійно доводиться когось просити виручати.

Але знайти людей, які допоможуть занести по сходах або просто підштовхнути дуже важко, погоджуються одиниці, тому що усі постійно поспішають. Найгірше – це звісно байдужість людей, тому доводиться давати собі раду у тих місцях, де є пандуси, з'їзди та ліфт. На жаль, в нашому місті всі ці речі, які призначені для пересування людей з обмеженими можливостями, зроблені і роблять "для галочки", тому я намагаюся не виїжджати за межі дому сама" – каже вона.

За її словами у місцях, де є з'їзди з тротуару часто забивають стовпчики, які неможливо об'їхати, а пандуси у підземні переходи або просто на сходах розташовані під дуже крутим спуском, і не завжди відповідають ширині візка, тому заїхати на них двома колесами дуже важко, відтак користуватися ними здебільшого неможливо. Навіть бордюр на тротуарі часом стає для людини з інвалідністю непереборною перешкодою, не кажучи вже про сходинки біля входу в звичайний супермаркет, під'їзд чи аптеку.

Але відсутність пандусів не єдина проблема для таких як Вікторія, інколи їй важко просто перейти дорогу: "На наших пішохідних переходах і здорова людина не завжди встигає перейти за ті лічені секунди, а мені, на візку, треба встигнути ще з'їхати акуратно і виїхати. А на багатьох з'їздах це не так просто, але добре якщо вони взагалі передбачені, тому що у центрі міста їх ще можна зустріти, а от у інших районах міста – не завжди".

Подібне стосується і мам з дитячими візками. Еміліяна Гордон – молода мама, для якої щоденна прогулянка перетворюється у виснажливу смугу подолання бар'єрів з дитячим візком.

"Якщо людина ніколи не ходила містом з дитячим візком, то вона ніколи не звертає увагу на елементарні речі: високі бордюри, вузькі тротуари, непристосовані для візків, постійне неправильне паркування машин, через які неможливо проїхати, інколи чотири колеса коляски не вміщаються на цьому клаптику тротуару, і доводиться обходити машини через газон, бруд, бордюри, або й через проїжджу частину.

У деякі магазини не заїхати – вузькі двері. До аптек теж важко потрапити через сходи і вузькі проходи. В громадський транспорт з візком можна зайти лише у великі низькопідлогові автобуси, але вони є не на кожному маршруті. Та що там казати, у нас навіть в будинку пандусів немає, і доводиться сходами тягнути візок декілька разів на день", – обурюється Еміліяна.

Таких прикладів можна наводити безліч, і у всіх мам та маломобільних людей вони будуть однакові, але багато про це мовчать, або просто не мають кому сказати. Потрібно ретельно проаналізувати доступність до усіх закладів харчування, торгових центрів, медичних та освітніх установ. В Україні є достатньо законів та норм, які захищають права людей з обмеженими можливостями і вимагають, щоб усі громадські та публічні місця були доступні для "візочників".

У Конституції України зазначено, що усі люди є рівні в правах і повинні мати однаковий доступ до громадських споруд.  Доступність громадських будівель передбачає Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від березня 1991 року.  У 2009 році Україна ратифікувала конвенцію ООН про права людей з інвалідністю, у якій також є стаття про доступність. Але усі ці норми намагаються дотримувати при будівлі нових житлових будинків та супермаркетів, а як зробити доступними не новозбудовані заклади, музеї, театри, кінотеатри, кав'ярні, продуктові магазини та й зрештою радянські хрущовки?

Насправді, ця доступність потрібна усім, всі ці пандуси і заїзди не тільки для людей на візках, адже у будь-кого може бути візок з дитиною, важка сумка, або вивихнута нога. У Львові існує проблема незручних і можна сказати екстремальних пандусів. Саме тому, крім встановлення похилих доріжок, необхідний контроль за дотриманням нормативів і стандартів у створенні безбар'єрного середовища. 

Оксана Кіяновська – перший заступник голови Львівської обласної асоціації інвалідів, каже, що окрім відсутності пандусів існує багато інших проблем: "Важливим аспектом є доступ до інформації. Було б добре, якби всіх людей з інвалідністю, які цього потребують, можна було забезпечити персональними комп'ютерами.  Для цього повинна бути створена державна програма.  Адже тоді б у них з'явилася можливість доступу до потрібних даних з якими вони б могли шукати роботу, вчитися і спілкуватися".

Також, вона додала, що для того аби життя людей з обмеженими можливостями було комфортним, потрібно не забувати про роль людського фактору. У багатьох випадках до інвалідів зневажливе ставлення, а це в свою чергу говорить про рівень культури суспільства.

Керівник Львівського обласного відділення Українського фонду "Реабілітація інвалідів" Ярослав Грибальський каже: "Коли в мене запитують, скільки пандусів потрібно місту, я сміюся. Це те саме, що перерахувати зірки на небі. У дев'яності в мене ще були ілюзії, що це все легко змінити, а зараз я розумію, який це великий обсяг роботи".

За його словами усі старі будинки майже не можливо зробити доступними для людей на візках, тому що вони були побудовані тоді, коли про це ніхто навіть не думав. Також він запевняє, що міська влада намагається спростити людям з інвалідністю пересування вулицями, контролюють розташування пандусів і спеціальних з'їздів, а також на кожен маршрут громадського транспорту стараються спланувати автобуси, в які можна заїхати візком.

Якщо ж до людей з обмеженими можливостями некоректне ставлення у будь-яких громадських закладах чи транспорті, або ж проблеми з доступністю до них, то потрібно скаржитись їх безпосередньому начальству.

На сайті головного управління статистики у Львівській області йдеться про те, що з кожної тисячі львів'ян – 66 з інвалідністю. Але через те, що ми не бачимо їх на вулиці, у це досить важко повірити. Бо лише одиниці готові щодня проходити нездоланні бар'єри, сходи та високі бордюри, а інші ж стараються не виходити з дому, щоб не почувати себе на вулиці безпорадними.

Тому потрібно не тільки звертати увагу на проблеми здорових людей, а й облаштувати місто, враховуючи потреби всіх груп населення. Бо як то кажуть, ситий голодного не зрозуміє.