Українці з Ковентрі

Історія сучасної української діаспори Великої Британії сягає періоду Другої Світової та повоєнних років: спочатку німецька окупація, що спонукала багатьох українців шукати пристановище у світі, втікаючи від згарища війни, а згодом й сталінські репресії та вимушені депортації галичан.

Тоді значна частина українців залишилась жити на Британських островах, де сформувала міцні осередки, довкола яких протягом тривалого часу далеко від Батьківщини гуртувалася задля збереження національної самобутності та ідентичності й зміцнювали позиції і вплив світового українства.

Сьогодні існує думка, що роль української діаспори в світі частково зменшується: старше покоління відходить, а нове асимілюється, оскільки має вже іншу ментальність. Деякі із новоприбулих мігрантів залишаться і будуватимуть життя у Великобританії, а інші планують заробити і згодом повернуться до України. Втім, є частина нової генерації закордонних українців, для яких національні та політичні питання нашої держави є важливими.

Щоб привідкрити завісу життя української громади Об'єднаного королівства, ми поспілкувалися із Данилом Барським – представником третього покоління іммігрантів Англії. Його бабусі й дідусі – це українці, яких доля після війни в той чи інший спосіб закинула на туманний Альбіон.

"Обидва мої дідусі – Омелян та Степан – були солдатами в УПА, – розповідає наш співрозмовник. – Кожен із них приєднався до армії у віці 17 років і не повертався додому в Україну аж до проголошення Незалежності. Дідо Степан брав участь у Другій Світовій війні та опинився в Ріміні (Італія) у таборі військовополонених, як і багато інших українців. З Ріміні діда Степана доставили у Велику Британію. Діда Омеляна чекав подібний шлях, але з Австрії, куди він потрапив після війни. Спочатку обидва працювали на фермах в різних місцях країни, допоки не оселилися в своїх містах – Лестер та Ковентрі. У моїх бабусь була дещо інша історія. Бабусю Катерину виселила з дому польська влада в рамках операції Вісла. Вона провела своє дитинство у Польщі, перш ніж переїхати до Великої Британії у 50-х роках. Моя бабуся Наталія виросла в українській громаді, але в сучасній Боснії. На жаль, вона теж пережила війну під час свого перебування там, тому зрештою переїхала до Великої Британії, шукати кращого життя для себе".

Через українські громади у Об'єднаному королівстві, які розвивалися, бабусі й дідусі нашого героя зустрілися один з одним, оселилися і заснували сім'ї – сім'ю Лахман (Степан і Катерина) та сім'ю Барськх (Омелян і Наталія). Усі вони працювали на основних робочих місцях на заводах, зазвичай, важкою працею протягом довгих годин. Завдяки великій кількість іммігрантів, що прийшли з ними, адаптація не була надто складною, проте вони зазнали безліч знущань та образ від жителів Великої Британії, які вважали їх "чужинцями та кривавими іммігрантами".

"Вони були палкими націоналістами, – продовжує Данило, – вірили у спільну справу, за яку боролись, а почуття гордості за свою культуру та спадщину лише зміцнювалося важким життям, яке вони пережили".

Багато інших українців, які жили схожим чином до теперішнього дня, вірили у ті ж принципи. Вмотивовані єдністю почуття національної гордості та бажанням підтримувати традиції та культуру, вони вкладали власні гроші в церкви, соціальні клуби, започаткували хорові та танцювальні ансамблі, філії СУМу та Пласту й багато інших форумів, завдяки чому український спадок традицій жив. Але не всі українці, які переїхали до Великої Британії, залишились залученими до української громади, бо багато з них одружилися з неукраїнськими сім'ями. Таким чином, українська громада тут стала набагато меншою, але все ще існує велика кількість людей, які намагаються це відродити.

Родина нашого співрозмовника є саме такою. Хлопець змалечку відчував, що приналежний до України, адже виховувався в українському дусі. "Моєю рідною мовою була українська, англійську я вивчив лише після відвідування англійської школи та перегляду телевізора. Рідні зробили все, аби наповнити мене гордістю за українське, яке стосувалось мене безпосередньо і досі залишається значущою частиною мого життя. Пригадую, як у вихідні я відвідував українську школу, щонеділі ми ходили до української церкви, а кожен вечір п'ятниці був присвячений відвідинам уроків українського танцю та культури. Я завжди відчував, що живу двома окремими життями, які крокують поруч – українським та англійським. Я дуже пишаюся тим, що я українець, але й не менш пишаюся тим, що є британцем, і вдячний за ті можливості, які ця країна дала моїй родині".

До України хлопець вперше приїхав у 2008 році, коли йому було 18 років, а містом, через яке почалося його знайомство з країною, став Львів. "У Львові панує просто фантастична атмосфера, – ділиться він. – Існує ідеальна суміш історії, культури та бажання бути прогресивним і йти у ногу з часом. За місто також можна відчувати національну гордість, це те, що в мені плекала сім'я".

Зважаючи на те, що наша діаспора у Великій Британії не є надто великою, порівняно з іншими, вона також поступається за своїми потугами впливу у світі. Проте майже кожне велике місто, за словами хлопця, є домом для певної української громади, у яких існує безмірне почуття національного самоусвідомлення.

"Українські громади дещо відроджуються з приходом нових іммігрантів з України, які повільно, але безсумнівно залучаються та стають їхніми життєво важливими членами. Українське співтовариство завжди прагнуло до інтеграції та участі у широкій британській спільноті. Це ніколи не викликало сумніву".

У рамках спільноти Данило також бере активну участь – співає в українському чоловічому хорі, є частиною українського рок-гурту, прислужує в українській церкві дяком, працює в українській "Домівці", бігаючи за барною стійкою, а також є лідером СУМу в своєму рідному містечку Ковентрі.

"Я займаюся цим, перш за все, тому що мені це справді подобається, до того ж я відчуваю поштовх всередині себе зберегти нашу спільноту і розвивати те, що будували наші попередники. Як згадувалося раніше, я виховувався в українській громаді та з дитинства був залучений до таких речей. Дитиною я ходив до церкви із сім'єю і продовжую це робити зараз. Я взявся співати у церкві, коли попередній дяк помер і не було нікого іншого, хто б міг замінити його. Тоді я і відчув справжню насолоду від цього процесу. Хор також дає можливість поєднатись з друзями, а також шанс взяти участь у конкурсах та фестивалях".

Рок-гурт, у якому грає Данило, називається Cov Kozaks – четверо його учасників виросли разом у Ковентрі, а ще двоє – українці з інших міст Великобританії. Свій творчий шлях колектив розпочав у ролі музикантів для танцювального ансамблю в Ковентрі. Вони йшли до музики разом, створювали ідеї, намагаючись об'єднати традиційні українські народні пісні з сучасним звучанням, включаючи рок, панк і ска.

"Ми активно працювали лише рік, але він був дуже насичений – впродовж цього часу ми зіграли багато концертів та зібрали прихильників у Великобританії. Перш за все, на концертах ми граємо нашу музику, бо отримуємо насолоду від цього і хочемо поділитися із публікою власною творчістю. Але також прагнемо, щоб люди знайомились із українською музикою, тому деколи поєднуємо українську лірику з популярними англійськими піснями, аби слухачі могли знайти у цьому щось своє".

На моє запитання щодо ситуації із українською музичною спільнотою, яка розділилась на тих, хто зайняв позицію патріота і припинив гастролювати до Російської Федерації і тих, хто продовжують це робити, він відповідає:
"Музика – це мистецтво, і вона є вільним вираженням сутності того, хто її створює. Однак, це також може бути потужним способом передачі певних послань і переконань. Будучи українцем, який не погоджується з агресією Російської Федерації, я б також не їздив у їхню країну давати концерти. Я вірю, що єдиний спосіб перемогти такого тирана полягає у згуртуванні і сильному вираженні незгоди. Музиканти, якщо вони українці, які вірять у справжню свободу України, повинні використовувати свій статус, щоб пропагувати свободу держави проти своїх агресорів".

Українська діаспора у Великій Британії також продовжує рішуче підтримувати Україну у війні на Сході, надаючи речі, необхідні для фронту, подарунки, щоб допомогти потерпілим, вдовам та сиротам, а також організовує різноманітні заходити для підтримки.

"З початку війни СУМ запрошує дітей, які втратили батьків у війні, аби ті приєдналися до літніх таборів, що проводяться в нашій Оселі "Тарасівка". Їхню подорож та проживання ми оплачуємо. Вони можуть проводити деякий час з дітьми з британської української громади, насолоджуватися літом і намагатися погасити біль втрати".

Серед самих британців, більшість усвідомлює, що проблеми, з якими стикається Україна сьогодні, спричинені Росією. Втім, за словами Данила, англійське суспільство дотримується думки про те, що бойові дії зосереджені не лише на Сході – війна поглинула усю країну. Існує також певний рівень недовіри людей в діаспорі, викликаний подіями та діями людей та влади в Україні: корупція, протистояння у стінах парламенту тощо.

Спотворений погляд на життя та ситуацію в Україні мають також і люди, що живуть у діаспорі, це часто не дає змоги бути по справжньому корисним та дієвим: "Є дуже патріотичні люди, але цілком вони не розуміють ситуацію та спосіб життя в Україні. Ми в діаспорі можемо намагатись підтримувати вас, але я думаю, що важко прямо вплинути на те, що відбувається. В Україні є дуже глибокі проблеми, які потрібно вирішити, перш ніж країна зможе справді відновити себе і вийти на новий рівень державотворення".

авторка: Олександра Присташ

фото: CovKozaks