Українська Іспанія: Пречарівний світ танцю "Кривчечанки"

Коли в Мадриді та його околицях кажуть: Зразковий дитячий ансамбль танцю "Кричевчанка", то, як правило, мають на увазі українську суботню школу "Світанок" в місті Алькала-де-Енарес, при якій цей колектив створено, і де він займається. Одначе, не впевнена, що якщо сказати в зворотньому порядку, то всі знатимуть, де розташований навчальний заклад, та й про назву ще перепитуватимуть.

Нехай не в образу буде сказано освітянам, проте так склалося, що танцюристи з алкалівського "Світанку" в переважної більшості заробітчанської родини не лишень на слуху, але й на виду в силу тієї обставини, що здобули популярність і визнання своїм артистично-сценічним реноме, планка якого поволі піднімається все вище і вище, відтоді, коли в 2009 році ансамбль започатковано.

Вважаю, що це вже не просто колектив, а це – марка, фірма, ім'я, якщо хочете, яке добре відоме не лише поблизу іспанської столиці, але і в Барселоні, Льорет-де-Марі, Гранаді, Мурсії, Міхасі, Гвадалахарі, Азукеці, Фуенхіролі (в останній "Кричевчанка" концертувала буквально нещодавно, а саме на початку поточного місяця). Про примадридський регіон – годі й балакати.

А чому така чудернацька, як на перший погляд, назва? А тому, що керівник колективу Олександр Ситніков – напрочуд вдячний учень, хто за здобуті знання та майстерність вирішив відплатити сторицею своєму улюбленому вчителеві в особливий спосіб. Вирішив – зробив. І це зайвий доказ того, що його думки та слова не розходяться з ділом. Власне, ансамбль названо в честь заслуженого діяча мистецтв України Михайла Кричевця – довголітнього керівника народного ансамблю танцю "Мрія" зі Львова. І не біда, що деколи Сашка дістають кпинами через таку назву, часто-густо під час виступів неправильно оголошують (хоча в зоні столиці це трапляється зараз вряди-годи), він знає своє. І добре чинить.

Зрештою, ця ознайомлююча коротка передмова нехай послугує увертюрою до наступної розповіді про концерт, який відбувся в неділю, 20 травня, в культурному центрі "Пако де Лусія", що в місті Алькала-де-Енарес – теперішній колисці і танцювального колективу, про який іде мова, і школи, при якій він діє, і чи не найзнаменитішому з-поміж іспанців Мігелеві де Сервантесу Сааведрі, оскільки саме тут він побачив світ Божий.

Звісно, майже кожен виступ є своєрідним підсумком роботи за певний проміжок часу. Хоча, в цьому плані, копітка робота відходить в бік, адже перед глядачем повинен постати його величність танець – у всій красі, життєрадісності, неабиякому артистизмі, хисті, вправності, буянні яскравих костюмів, суперової музики тощо. Цей момент можна прирівняти до айсберга, в якого надводна частина – концерт, виступ, тобто апофеоз. Коли ми бачимо по-справжньому неперевершене дійство, яке виливається в танцях, піснях, віршованих монтажах тощо.

А є, як ви знаєте, частина, яка ховається під водою. Вона непомітна для неозброєного ока, страшенно важка в плані підготовки та доведення до кінцевого продукту – концертного номера – проте без неї, ну, ніяк не обійтися. Власне про цю складову дозволю собі кілька слів більше. Пригадую, як в 2001 чи 2003 роках зазирнула за куліси, потрапивши на передконцертну репетицію на сцені Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського, яка відбувалася в "Teatro de Madrid".

Генеральний директор-художній керівник колективу, голова Всеукраїнської хореографічної спілки, президент Міжнародного фестивалю-конкурсу дитячих колективів народного танцю, член-засновник Академії мистецтв України, народний артист України, професор, Герой України Мирослав Вантух кілька разів підряд зупиняв підопічних, намагаючись добитися відточеності кожного руху, злагодженості в кожній лінії. У його голосі звучали стальні нотки: "Це – не коло. Це – яйце. А я прошу зробити таки коло!"

І я бачила доволі невдоволені обличчя його підопічних, які обливалися градом поту, а самі танцюристи ледь пересували ноги по сцені, одначе змушені були виконувати вказівки маестро Мирослава. І лишень починалася музика, як втома і незадоволення моментально випаровувалися, і включалося буквально друге дихання, що давало змогу побачити танець у всій його красі. Не забудьмо, що це – все ж репетиція, а не саме заключне дійство, коли вся доконцертна підготовка подвоїться або ж потроїться, переростаючи у величний фінал, яким стане кожен танець.

Щось подібне можна спостерігати і під час, так би мовити, трудових буднів "Кричевчанки". І сюди мені також пощастило свій прецікавий ніс устромити. Тому вже й не дивувалася нічому, коли Олександр Сергійович (не плутати з Пушкіним!) Ситніков скрупульозно, одначе стримано, домагався від своїх вихованців точного-преточного виконання його настанов. А серед цих вказівок і вимог, для прикладу, можна було почути явно не танцювальну лексику. Яку? Будь ласочка.

– Так, шановні, шліфуємо кожен рух, доводимо його до блиску, а потім ще й поліруємо (ніби можна в танці довести до ідеалу те, чого домагається керівник алкалівських танцівників? Адже у цьому виді мистецтва, як зрештою і в інших, досягти еталона, тобто щоб, як мовиться, комар носа не підточив, – не-мож-ли-во!!! – примітка авторки). Піднімаємо ногу на дев'яносто градусів, тягнемо носочок, випрямляємо спинки! А усмішка де поділася? Чому личка, неначе в мумій?

Одначе потрібно зауважити, що не до роботів звертається Олександр, перед ним – живі люди, до того ж ще дуже і дуже юного віку. І фізична праця, яку можна назвати титанічною, навіть більше того: гаруванням, ішаченням, повсякчас стоїть невидимою тінню-привидом за святом, що артисти дарують глядачам. Тому ой, як нелегко дається кожному з учасників ансамблю ця надважка копітка робота.

Знову ж таки, з цього приводу до моєї кебети приходять слова вже цитованого керманича ансамблю імені Вірського Мирослава Вантуха, який ділився зі мною наступним: "По-перше, посмію стверджувати, що праця танцюриста – на кшталт шахтарської. Якось журналісти запитали: "Скажіть, будь ласка, як ви досягаєте такого успіху?" Я відповів також запитаннями: "Коли ви йдете на роботу, в нас уже горить світло? Горить. А коли ви повертаєтеся після трудового дня, в нас ще горить? Горить". Це значить, що артист повинен працювати і вчитися усе своє свідоме життя. Якщо він не працює один день, то це – ще нічого. Якщо два дні, то це вже відчутно для нього. Якщо три-чотири, то це вже зауважить глядач. Це – дуже важка праця, яка вимагає і хисту, і наполегливості, і любові, перш за все. Працюючи в такому колективі, треба відчувати свій обов’язок перед глядачами, перед своєю державою. Ми не можемо сховатися за фонограму, як деякі естрадні співаки. Раз записалися і кільканадцять років лиш рота відкривають. Нам кожен день треба гарувати до десятого поту. Тобто наше мистецтво – не фальшиве. Воно передає стан душі. Бо рух – це ще не танець. Навіть комбінація, викладена з певних рухів, – не танець. І малюнок – також не танок. А танець з'являється лише тоді, коли кожен рух артиста дихає життям, образом, характером. Глядач повинен бачити, що артисти на сцені, ніби позбавлені земного тяжіння. А за всім цим стоїть праця, праця і ще раз праця. Безумовно, благородна праця".

Пригадую Аркадія Райкіна, який в одному зі своїх монологів казав, що якби причепити до ноги балерини динамо-машину, то вона б давала струм у віддалені райони. А ще хтось стверджував, що найважча фізична праця – це праця балерини. Виявляється, що фахівці підрахували, що за певний проміжок часу артист балету (вважай, просто танцюрист) затрачає вісім тисяч калорій. За три хвилини темпу в образі та характері люди гублять кілограми. А скільки нервів іде? Деколи артисти виходять на сцену і в них руки-ноги дрижать.

Переживають неймовірно, не дивлячись на колосальну практику. М. Вантух вважає, що якщо танцюрист звик до публіки і виходить не хвилюючись, то артист у ньому вже помер. Або якщо він задоволений собою і твердить, що досяг найвищого рівня. Хорошому меж немає. Це – аксіома. І до цього треба прагнути. А задоволення приходить само собою. Ці роздуми ще раз підтверджують ту відому істину, що танець, незважаючи на кінцевий блискучий і яскравий результат, досягається потом, слізьми, неймовірним навантаженням на власне тіло, примусом і постійними репетиціями.

А якщо зважити, що вихованцям Сашка від п’яти до двадцяти років, а це вік, коли інші ще бавляться, відсипаються і таке інше, то їм варто, мабуть, не більше й не менше, пам’ятник ставити. Звичайно, цього ніхто робити не збирається, але віддати належне, безумовно, вартує. Адже є за що! Зайве підтвердження цьому – останній концерт "Кричевчанки" в місті Алкала-де-Енарес, яке стало для неї вже рідною. Парадокс? Український ансамбль, в якому займається понад 50 осіб різного віку, – українців, зауважте.

Але рідним для них все більше й більше стає іспанський населений пункт. На жаль, такі реалії нашого заробітчанського життя, і проти них не попреш. А концерт цього разу можна більше трактувати як звітний, до якого долучилися не лише номери танцюристів, але й учнів суботньої школи "Світанок", зокрема. Вже в традицію входить проведення підсумкового огляду художньої самодіяльності за рік о цій весняній порі, коли наближаються іспити, випускні бали, а потім вакації. Це – і апогей всієї річної діяльності, та, водночас, лакмусовий папірець, який віддзеркалює те, чого підопічні вчителів і музичних керівників досягли як у навчальному, так і в мистецькому плані.

Тим паче, не задовольнити бажання батьків, бабусь і дідусів, сестричок і братчиків побачити та почути своїх улюбленців – просто ніяк не можна.Цього разу, щоб показати досягнення перед якнайширшим загалом, вирішили концертну програму влаштувати не у власних стінах, а чи не в найкращому культурному центрі Алкали "Paco de Lucia". І поєднати танці "Кричевчанки" з виступами "світанкових" читців, співаків, вокальних ансамблів, приурочивши їх до Дня матері, яке завше святкується в другу неділю травня. І не біда, що його перенесли на дещо пізніший час, адже перебуваємо ми не в себе вдома.

А що ж сам концерт? Безумовно, він став новою яскравою сторінкою в творчій біографії. Словами важко передати те захоплення, ті напрочуд високі емоції, які переповнювали, чи не всіх без винятку, глядачів, котрі завітали на це святкове торжество. Як урешті-решт важко й мені описати ті гарні номери, які було винесено на суд глядача. То ж нехай по-доброму позаздрять тим, хто став свідком цього видовища, ті, хто не побував на ньому. А мені залишається бодай своїми словами передати те, що відбувалося протягом майже двох з половиною годин на сцені.

Молоді танцівники виконували не лише такі колоритні українські народні танці, як "Тропотянка", "Гуцулка", "Коломийки", "Гопак", але й зачарували сучасними композиціями, які вже здобули визнання не тільки в Алкалі, але й на інших сценах: "Квіти України", "Рідному Кобзареві", "Карпатська сюїта", "Дівочі мрії". Заворожує, безперечно, усіх і жартівлива "Українська кадриль", як і не залишають байдужими танцювальні шедеври інших народів: "Чокерлія", "На полях сомбреро".

А якщо додати ще й участь у спільних з "Кричевчанкою" номерах дуже відомих у мистецькому світі Мадрида й околиць солістки та художнього керівника співочого гурту "Українські передзвони" Вікторії Гарванко та Лариси Сенів, то, самі можете здогадатися, що успіх концерту було запрограмовано завчасу.

Усіх неможливо назвати серед кращих виконавців у складі танцювального колективу. Проте най, най, най… можна дозволити собі виділити. Це, передусім, солісти ансамблю Руслана Скала, Євгенія Грекул, Роксоляна Романюк, Олександр Ярошенко, Артур Коник. Власне, вони – основа, фундамент, підвалина, на якій стоїть, базується, розвивається "Кричевчанка". Троє перших з них стали вже навіть педагогами-репетиторами, які навчають підростаюче покоління. І в цьому полягає невмирущість традиції, передаваність її від одних до інших. А відповідно "не вмре, не загине" наша українськість. У цьому я переконана на всі 120 відсотків.

Попри це не залишилися поза увагою виступи школярів "Світанку", починаючи від найменшеньких дошкільняток і завершуючи їхніми старшими приятелями. Пісні "Ти одна-єдина моя мама" (5-6 класи), "Мама й тато" (третьо- та четвертокласники), про бабусю (1-2 класи), "Червона калина" (Д. Панасюк), віршовано-пісенний монтаж "Чия мама краща" (дошкільна група), блок присвячений Іванові Франкові, уривок з нев'янучої п'єси Івана Котляревського "Наталка Полтавка" (у виконанні старшокласників) та інші знайшли прихильний відгомін в глядацької аудиторії.

Гучні оплески, що інколи переростали в бурхливі, вигуки "Молодці!", "Браво!", підхоплення з місць після номерів, як на мій погляд, гідно підсумували надзвичайно позитивні емоції глядачів, яким, очевидно, прийшовся до вподоби цей неординарний захід. Сподіваюся, що надалі глядачі стануть свідками не лише подібних класних концертів, але й набагато кращих, змістовніших як у виконанні Зразкового дитячого ансамблю танцю "Кричевчанка", так і учнів української суботньої школи "Світанок" в цілому. Творчих успіхів їм і звершень.