Старайся не трусити попіл

Післяобідній час останнього вихідного дня. Ошатний залізничний вокзал Тернополя завдяки великій кількості людей на пероні нагадує туристичний центр десь в одному з міст Європи.

Людей в такий день і час особливо багато. До прибуття електропоїзда Тернопіль – Львів залишається 15 хвилин.

Скупчення натовпу біля потрібної мені колії зростає. В певний момент стає зрозуміло, що всі вони: бабусі, дідусі, студенти з домашніми пиріжками та кукурудзяними паличками збираються втрамбуватися в один електропотяг. Лунає довгоочікуваний гудок-сповіщення про його наближення і це відразу стає сигналом до зростання напруження у повітрі та зменшення місця на самому пероні. Жіночки з навколишніх сіл з острахом підбирають свої габаритні сумки в клітинку в очікуванні протистояння зі студентами, які готуються до миттєвої атаки на вагони. Поїзд нарешті прибуває і зупиняється на пероні посадки. Зі скрипом розчиняються двері і перед тими, хто очікує на посадку, постають перелякані подорожні. Вони ще три години тому так само змагалися за місця в вагонах. Тільки у Львові.

Раптово виникає переляк, що антикварний електропоїзд не витримає такого напруження і просто розсиплеться на друзки. Хоча, схоже, останнє більше нікого не хвилює. З вагонів виходять останні щасливі, вже колишні пасажири. В цю ж мить у всіх, хто мріяв доїхати до Львова, з'являється однакова місія – вижити. Синці по всьому тілу від штовханини, як мінімум, вже кожен собі забезпечив, а в голові лише одна думка: як довести до гуртожитку мамині закрутки. Адже як тільки потяг прибуває до кінцевої станції, то очі всіх людей виказують тільки єдине життєве кредо: бачу ціль – не бачу перешкод.

Лавина людей вломилась до тамбуру, закрутки цілі, можна видихати. Десь на іншому кінці вагона точиться дискусія між двома галасливими бабусями за останнє вільне місце на лавочці. На проходах спостерігається мікс людей із валізами, клунками та наплічниками. Хтось розповідає життєві історії про сина-внука-чоловіка-сусіда-знайомого. Інші підтакують вусатому чоловікові (або групі людей), обізнаних на всіх помилках та прорахунках політиків, президента чи військових. В сусідньому вагоні пасажирів розважають роми-музиканти та позитивно налаштовані люди поважного віку.

Єдине, чого хочеться всім і про що всі мовчать – так це трішки осінньої свіжості та прохолоди. Але це бажання за межами реальності, тому що вікна брудні та не відчиняються. Зате вони добре пропускають вітер крізь щілини. Починаються шурхотіння і нова хвиля штовханини. Це, мабуть, контролери почали перевіряти квитки. До Львова залишається їхати понад дві години.

Щоразу сценарій подорожі електропоїздом Львів – Тернопіль однаковий: дискомфорт і страждання, бруд і неприємний запах, відсутність сервісу і безпеки, зокрема, вогнегасників та молотків для аварійного биття скла. І, звісно, поваги до людей.