Кульпарківський Вагнер

Опера Ріхарда Вагнера "Лоенґрін" на сцені Львівського Національного Академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької.

Автор одної із перших рецензій на постановку опери Ріхарда Вагнера "Лоенґрін" у львівській опері Денис Гугрин риторично запитує що це: український прорив чи фіаско? Варіанти сходили на прем'єру і можуть відверто написати, що це: одночасно і прорив, і провал.

Варто віддати належне колишньому керівникові Львівського Національного Академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької Тадею Едеру, який зумів зберегти в непростий період  його творчий колектив та чимало років підтримував театр на гідному рівні. Достатньому, щоб практично незмінний з року в рік репертуар відвідували переважно польські туристи, за рахунок яких й виживала львівська Опера у той період.

Прихід Василя Вовкуна вирвав львівську оперу із застою. Прем'єра за прем'єрою, репертуар оновлюється за рахунок світових шедеврів, як от "Дон Жуан" Моцарта, "Манру" Падеревського, балетів Стравінського, нарешті "Лоенґрін" Вагнера. Молоді виконавці під керівництвом Вовкуна здійснюють постановки, про які лише мріють їхні колеги з більш відомих колективів. До Львова запрошують світових зірок. Минулорічний фестиваль Соломії Крушельницької дав можливість львівському глядачеві порівняти рівень львівської Опери з найкращими театрами України та Польщі. І, скажімо чесно, що сьогодні постановки львів'ян в багато в чому випереджають і київську, і одеську Опери. Тому це й справді прорив львівської Опери, за яким цікаво спостерігати. Львівська опера стала нині лідеркою оперного мистецтва в нашій країні. І це приємно.

А тепер варто пояснити чому "Лоенґрін" Вагнера став швидше провалом, аніж проривом, попри те, що чотири години пролітають цілком непомітно для глядача. Сталося це, передусім, через те, що Вовкун аж занадто високо підняв творчий рівень Опери. Відтак оцінювати львівського Вагнера варто винятково під кутом зору сучасних світових, а не місцевих трендів. І тому, на жаль, такий підхід не на користь львів'ян. 

Як і в "Дон Жуані" львівська Опера на чолі з німецьким режисером-постановником Міхаелем Штурмом відходить від класичної трактування "Лоенґріна". Наприклад, дія "Дон Жуана" переміщувалася в сучасний світ інформаційних технологій, де мобільні телефони і телефонна будка відігравали роль комунікаторів між реальним та потойбічним світом. Цю ідею, до речі, Вовкун запозичив з "Дон Жуана", який презентували на Хельсінкському фестивалі в 2013 році.

Дія "Лоенґріна", натомість, відбувається у кімнаті-клітці для божевільних, яка існує поза будь-яким часом. Відповідно, треба розуміти, що  всі дійові особи – божевільні. Звісно, що таке трактування "Лоенґріна" має право на життя (львівські мистці та мисткині завжди бачать усе по-своєму, і, власне, чому б не поставити цю оперу десь на чарівній Кульпарківщині), але декорації на сцені львівської Опери та персонажі клітки чомусь ніяк не асоціювалися з вагнерівськими персонажами, а постійно викликали  інші алюзії. Чи то відеокліпної стилістики Pink Floyd, чи то естетики нещодавніх голлівудських екранізацій керролівської Аліси. Декорації львівського "Лоенґріна" запозичували з декількох інсценізацій. Частково, з постановки у Байройті  у 2018 році.

Іншимими джерелами інсценізації опери "Мертвий дім" (Z mrtvého domu) чеського композитора Леоша Яначека за мотивами прози Ф. Достоєвського.

Найбільше запитань було до дизайну костюмів Маттіаса Енгельманна та трактування образів головних персонажів та хористів. Зачіски хористок та головних жіночих персонажів запозичили з малюнків Тенніеля до "Аліси у країні чар" Льюїса Керрола.

Мундири на чоловіках-хористах – зі вже згадуваної опери "Мертвий дім" Яначека.

Короля Генріха Птахолова змальовали з Рудольфа Ганса Альберта Мосгаммера – відомого німецького дизайнера одягу. Хоча його рожевий прикид десь дещо далекий від канонів стилю навіть психлікарні.

Вбрання жінок – однотипні, як і зачіски, але з ремінцями і в тім елементі вгадуються еротичні еківоки, що так притаманні всім останнім постановкам львівської Опери.

Нарешті Лоенґрін в образі П'єро, персонажа французького ярмаркового театру, який, власне, й поводиться на сцені, наче П'єро, а не як Лоенґрін. І від цього відчуття не рятує навіть якісний, сповнений трагізму спів запрошеної зірки Нуттхапорна Тамматі, який приємно виділявся на тлі інших виконавців. Все, що відбувалося на сцені, було справжнім божевіллям. Дійство під музику та слова з опери Вагнера. Дійство динамічне, гротескне. Однак якщо забрати музику, то ніхто навіть не здогадається, що це був "Лоенґрін" Вагнера – романтична опера, яка базується на середньовічних сагах про лицарів Грааля, герої якої уособлюють боротьбу Добра і Зла, а головний сенс полягає в трагедії генія, який намагається зійти до простих людей, жити з ними спільним життям, але в результаті розуміє, що це  неможливо. Цю драму так і не вдалося відшукати та відчути в львівській постановці. І саме тут таки варто віддати належне диригентові Мирону Юсиповичу, який зробив неможливе, адже оркестр Опери звучав того разу майже добре.

Чому так сталося і чи вдасться якось виправити недоліки в майбутніх виставах "Лоенґріна"? Насамперед до того спричинилася сценографія Маттіса Енгельманна, тут варто погодитися з іншими критиками, достатньо однотипна та нецікава. На сцені протягом чотирьох годин не лише майже нічого не змінюється, але й персонажі мають занадто мало можливостей для прояву своїх емоцій. Це більше нагадує концертне виконання опери, коли солісти всі чотири години стоять перед рампою та виконують свої арії. Схоже, що львівські виконавці поки не спроможні гуртом подужати цю вагнеріану. Їх погано чути і не лише через те, що мати поглинають звук. А виконання німецькою мовою поки що важко назвати коником їхньої співочої творчості. Недоліки декорацій та сценографії, а також незручні костюми, стали причиною того, що солісти та хористи максимально зосереджені на неприродних рухах, а також на тому, щоб не загубити деталі костюмів: перуку, маску, корону чи шолом.

Всі ці недоліки в подальшому можна легко виправити, аби лиш було бажання та натхнення. Лише б одного хотілося побажати творчому колективу львівської Опери на чолі з Василем Вовкуном. Власне того, щоб вони в погоні за сучасними формами не забувати про творчі задуми композиторів та всіляко, з усіх сил, опиралися спокусі перетворити справжнє мистецтво на поп-індустрію. І тоді львівську Оперу охоче відвідуватимуть не лише польські туристи, але й український глядач.