Зміст статті

10 червня 2019

Микола Коміссаров: Переселенці-донеччани тепер стають сумськими, київськими, криворізькими

Розмова з викладачем Донецького Юридичного Інституту Миколою Коміссаровим.

Микола Коміссаров, доцент Донецького Юридичного Інституту (м. Кривий Ріг), який виїхав з сім'єю з Донецька наприкінці 2014 року.

Перші декілька посилань, що з'являються в Гуглі на запит "Микола Коміссаров", це статті про Вашу "Антихабарницьку присягу". У ній Ви зобов'язали себе не брати собі дарунків, не стати батьком студентів-невігласів. Отож, як на таку оригінальну заяву відреагували в університеті?

Я розкажу дещо розлогіше. З одного боку, це був жарт. Сам розумієш, Гра престолів актуальна завжди, до того ж я тоді ще був з бородою. З іншого боку, маю принципову позицію: якщо ти вчиш когось, то маєш робити це максимально чесно і якісно. Так і народилась та клятва (вона досі на сторінці Миколи Леонідовича). Якщо помітив, пост закінчується закликом до моїх колег: "Якщо ви підтримуєте таку ініціативу, то підтримуйте поширенням". У підсумку її поширив лише один мій колега.

Чому так?

Не знаю. Напевне, така історія вимагає рішучості як мінімум, правильно? Так відкрито заявити, що ти не береш хабарі в країні, де це питання набуло політичного характеру, особливо важко. Більшості викладачів складно відкрито про це сказати, особливо, коли є реальна можливість взяти цей хабар. Колега, який поширив посилання, на руку не бере, принаймні, мені так здається. До речі, скоро сесія. Думаю, повторю такого роду пост, якраз останні частини Гри престолів. Буде актуально.

З лютого 2015 року Ви постійно мешкаєте в Кривому Розі? Яким був цей переїзд з Донецька і з якими труднощами довелося зустрітися під час переїзду?

Як і будь-який інший переїзд, бентежним. Перші декілька місяців допомагала мати дружини, яка возила речі з непідконтрольних територій. Колись навіть жартували, що вона працювала в режимі контрабандиста. Зрозуміло, що домашню бібліотеку не перевезли, але усе необхідне саме тоді, то так. Щодо Кривого Рогу, то переїхали ми сюди за університетом. Якби ДЮІ переїхав у Полтаву, то б жили у Полтаві.

Які враження від міста?

Місто прийняло нас доволі тепло. Ми не відчули проблем з держслужбами, а надалі міськрада співпрацює з нами в громадських починаннях, як наприклад Громадський бюджет. Кривий Ріг і Донецьк доволі схожі між собою. Обидва індустріальні міста, подібні архітектура, менталітет тощо. Типові міста центра-сходу України. Прилаштуватися без проблем, тим більше, що тут мешкає моя сестра у якої ми спочатку жили. А далі вже орендували квартиру, син пішов у школу, а ми з дружиною повернулись до роботи. Все стало на свої місця.

Микола Коміссаров (фото: Фб Миколи Коміссарова)

Що для Вас означає бути громадянином зі статусом ВПО?

Як я вже писав у ФБ, що для мене це тема певного роду донорство. Я розглядаю демографічну ситуацію з громадянами зі статусом ВПО як процес взаємодифузії, коли стираються межі регіонів і кожен переселенець може стати як реципієнтом, так і донором. Проте, звісно ж, кожна ситуація особлива. Хтось переїхав суто з прагматичних цілей, оскільки розуміє ціну спокою і миру в інших регіонах України. Інша ж частина переїхала також і з ідеологічних розбіжностей з тим, що відбувається на Сході через внутрішнє несприйняття. Кожен переселенець, кожен українець під час таких подіях стає універсальним. Переселенці-донеччани тепер стають сумськими, київськими, криворізькими. Незалежно від регіону ступінь входження в нову громаду в кожного різна. Я знаю приклади як вдалого досвіду моїх знайомих, так і не зовсім. Існують приклади  переселенців, яких у будь-якому випадку звинувачують у всіх бідах останніх років, не дають орендувати житла чи не приймають на роботу. ВПО – це наче маркер, ярлик з яким кожному з нас доведеться жити.

В інтерв'ю криворізькому Пульсу 2016 року Ви сказали, що ще доведеться розібратися в феномені Донбасу та тому, що там сталось. З того моменту минуло майже три з половиною роки. Особисто для себе, Ви вже зробили якісь висновки?

Я був свідком тих подій і точно можу сказати, що люди не йшли на референдум під дулами автоматів. Зрозуміло, що на той час у містах було доволі багато озброєних, згадати лише день, коли школу моєї доньки під час екзамену захопили люди, скажімо так, кавказької зовнішності. Я не заперечую тези, що хтось можливо і пішов голосувати з остраху. Разом з тим, я пам'ятаю будинок, в якому ми жили, а шестипід'їзна п'ятиповерхівка, то чи не усі пішли на виборчі дільниці свідомо, не зі страху до озброєних. Донеччани тоді мали туманну надію того, що після кардинальних змін все відразу стане набагато кращим. Саме тому люди побігли на референдум. Люди голосували емоційно і такі емоції їм заклали в голови заздалегідь. Більшість телевізорів була підключена до пакету "Триколор" і це відіграло свою роль. Результати "референдуму" були і навколо нас. Після палких дискусій з сусідами щодо тогочасних подій стало зрозуміло, що відкриту проукраїнську позицію мають три квартири, близько сімдесяти – проросійську, а про інших можна лише здогадуватися.

Немало експертів наголошують, що такий "феномен Донбасу" був доволі передбачуваним. Ви погоджуєтесь?

Так. Те, що називають ДНР було відомим ще з 2008 року на рівні якоїсь громадської організації. Окрім того, про що може йти мова, якщо за Януковича головою СБУ був громадянин Росії? Нащо ж комусь на Донеччині допрацьовувати? Такі кадрові призначення (і не тільки) демонструють наявність довготривалої, спланованої операції. І Донбас все ж особливий, автономний регіон. Який би не був президент, яка б не була центральна влада, а Донецьк завше мав своїх місцевих царів. Важливу роль також зіграв міф про те, "Донбас кормит Украину". Але хіба ж це правда?

Як склалася доля ваших друзів в 14-15 роках? З багатьма підтримуєте зв'язок?

З тими, хто залишився в Донецьку, я практично не підтримую. Чому? Важко сказати. По-перше, я не підтримую все, що там відбувається, і вважаю, що ті, хто напроти вже зробили свій вибір. Не скажу, погані вони чи добрі. У кожного своя історія і не моя справа їх засуджувати. Спілкування з ними зараз перебуває на рівні привітань з днем народження. Я знаю, що багато хто з них читає мій фейсбук, але на цьому наше спілкування практично обмежується. Активного спілкування вже давно не існує. Що ж до тих, хто переїхав сюди, то з ними працюємо, все добре.

Микола Коміссаров з дружиною (фото: Фб Миколи Коміссарова)

Ще кандидат Володимир Зеленський заявляв, що одним з перших кроків на посту (і одним з важливих кроків для повернення Донбасу) стане "потужна інформаційна війна". На Вашу думку це діятиме?

Хто знає, що він має на увазі. Зеленський як кандидат не надав нам чіткої картини майбутніх дій. Питання інформаційної війни доволі різностороннє. Взяти до прикладу наших родичів, які залишилися на окупованих територіях. Вони мають супутникове телебачення, в будь-який момент можуть увімкнути будь-який український канал. Тобто сказати, що там вже такий інформаційний вакуум не можна. Як на мене, то стереотип про те, що люди там не зовсім розуміють того, що довкола відбувається є доволі гіперболізованою темою. Живемо ми не в пустелі, нас оточує інформація. Інша справа, що за п'ять років там створили атмосфера російськості: російські товари, рубльова зона тощо. Народ там втратив відчуття української самоідентифікації і навряд чи нові умовні три телеканали якось кардинально змінять цю ситуацію.

Хіба така інформаційна війна це щось нове?

Аж ніяк. Інфовійна триває п'ять років, але результатами її автори похизуватись не можуть. Наразі маємо ситуацію, де україномовний контент сприймають 22 області, російськомовний – три непідконтрольні. Яніна Соколова, до прикладу, яка позиціонує себе журналісткою української антипропаганди, проводила дослідження своєї аудиторії. Виявилось, що переважна більшість – це мешканці підконтрольних територій, які, плюс-мінус, тих же поглядів й притримуються. Така картина не тільки в неї. Гадаю, що не особливо відрізняються і інші проукраїнські журналісти/транслятори.

Якщо я правильно розумію, то 2014 року Ви були проти соціальних мереж як таких. Минуло майже п'ять років і на вашій сторінці сотні дописів, особливо останнім часом щодо політичних подій. З чим пов'язана така активність?

Ми якраз повертаємось до теми ВПО. Звісно, колись було велике бажання видалитись з соціальних мереж, адже останні створили суспільство одного кліку, яке лише поглинає інформацію від когось та самостійно її не продукує. Але згодом я вирішив цьому протидіяти, поставив задачу публічно висловлювати свої думки, те, що накипіло. Зокрема, моя остання активність пов'язана з виборами президента. Я відчуваю схожість ситуації в Донецьку 2014 року і зараз в Україні (бажання кардинальних непродуманих змін – прим. автора), я не можу мовчати. Промайнула навіть така думка, що в 2014 році я замало говорив і тепер намагаюсь уникнути гіркої помилки. А соціальні мережі – це інструмент, яким я користуюсь задля привернення уваги більшої кількості людей. І хоча зусилля щодо виборів певним чином виявились намарне, оскільки багато хто з дописувачів таки проголосували за Зеленського, але я не думаю, що на цьому слід закінчувати. У дописах я бачу виконання ролі викладача. Вона полягає не суто у прагматичному викладанні за прикладом Стародавньої Греції, де вчителями нерідко ставали захоплені раби. Задача також і в тому, щоб донести свої світоглядні думки, адже учні/студенти – це продукт дискусії з викладачами. Існує ж аналогія між "А судді хто?" і "А викладачі хто?"

Микола Коміссаров з дружиною (фото: Фб Миколи Коміссарова)

Офіційна сторінка Миколи Коміссарова у ФБ, як і Ютуб канал, не раз наповнювались матеріалами сімейних подорожей як Україною, так і Європою. Яка з поїздок Вам запам'яталась найбільше?

Якби не переїзд до Кривого Рогу, то з подорожами було б складніше. По-перше, Кривий Ріг вигідніше розташований географічно, ніж Донецьк. Саме через це нам і вдалося відвідати топ туристичних місць України (вже тричі підряд зимові свята у Львові, Хотин, Умань, Ужгород). Останній євротріп в цілому вразив і це кращий відпочинок останніх років. Тут в нагоді і став бажаний безвіз, бо планували поїздку ще з моменту отримання закордонних паспортів. Загалом відвідали 8 країн і за цей період відчули одночасно купу етносів, культур, архітектурних рішень. Навіть переїхати Альпи з боку Баварії в Італію і це вже колосальна різниця. Українцям потрібна така комунікація, її нам не вистачає. І спойлер, наступна поїздка буде в США.

Впродовж подорожей і спілкування з місцевими Вам довелось відчути різницю ментальності, строкатість українського суспільства чи це також гіперболізована тема?

Строкатість, звісно, присутня, але я це сприймаю набагато простіше. Станом на 2014 рік в ДЮІ навчались діти абсолютно з усієї України: від Львова до Луганська, від Чернігова до Севастополя. В університеті це відчувалось, бо хоча в навчальному процесі вони й поводили себе в рамках процедури, але поза його межами вже виявлялися свої, так би мовити, регіональні особливості. Україна – величезна строката країна, але погоджусь, що тема ця таки перебільшена. Багато хто відносить Маріуполь до Донбасу (за ментальністю), хоча я б так не сказав, бо там інше розуміння громади. Питання не в тому звідки людина. Питання в тому: яке поєднання і ціннісної бази, і освітньої, і багато чого іншого.

Як на Вашу думку впливає на українську строкатість досвід історій громадян-переселенців?

Я не просто так порівнював цей досвід з переливанням крові. Мій головний висновок з початку життя в Кривому Розі у тому, що ми не різні, ми всі схожі. Я спілкувався з чоловіками, які пройшли АТО і в нас схожа ціннісна база та не існує вигаданих кимось бар’єрів спілкування. Можливо, Мінстецю варто й розкручувати та просувати історії переселенців. Можливо, що такі історії й нададуть нового дихання цьому мертвому міністерству.

Ви неодноразово підтримували закону про українську мову та питання переходу на українську з гаслом "Зміни мовний фрейм". Що для Вас означає україномовний фрейм?

З багатьма знайомими я мав дискусії на цю тему. Я мешкав у Донецьку в абсолютно російськомовному середовищі, мене не чіпляла тема мови і я перейшов на російську доволі швидко завдяки знанням зі школи. Через багато років я знову розмовляю українською, здебільшого через те, що події останніх років спричинені захистом російськомовних з боку Росії. Події 2014 і стали поворотною точкою в цьому питанні. З того часу я розумію, що мова – це питання ідентичності. Тому я й підтримую ініціативу «Мова на часі» та вважаю, що закон про мову актуальний вже років 25. Мова – це таки зброя, особливо у війні з країною, яка ставить це питання за головне. Якби ми змогли подолати цю проблему раніше, то подолали б немало негараздів нашої історії. Поширення української є не руйнівним процесом, а якраз навпаки, і квоти в цьому випадку таки працюють. Якщо вже Время и Стекло чи Настя Каменських випускають пісні українською, то це щось таки й значить. Вони зробили крок на зустріч  становленню нашої мови, як це робить Океан Ельзи чи Kazka. У цьому й полягає головна задача під час поширенні мови – зробити її крутою і в якісному виконанні.

Чи часто з дружиною Ви думаєте про майбутнє? Які будуєте плани?

Не буду лукавити про те, що у багатьох ВПО з'являються думки про те, щоб змінити не лише регіон, але й країну. На жаль, не все залежить від нас, і визначальним фактором тут є розгортання подій в найближчі 5-10 років та закінчення війни. Навіть після перемоги нас лякає можливий момент повернення до Донецька. За ці роки в тамтешніх українців теж сформувався свій світогляд: не український і не російський, а якийсь свій. Також це ще питання безпеки, оскільки й досі ще читаю в новини про здетоновані міни посеред лісу чи поля.

Ми з Вами проговорили дві крайнощі: або закордон, або Донецьк. А якщо ситуація буде такою як зараз, законсервованою?

Консервування й триватиме. Ми залишатимемось в Кривому Розі, де непогано розвиваємося, і де ми прив'язані до навчального закладу. Керівництво розглядає варіанти повернення: спочатку в Маріуполь, а далі – як вже буде. Побачемо. Якби мене запитали в 2013-ому, то я б детально описав плани на найближчі п'ять років. А зараз, певне, не можна так забігати наперед.


автор: Антон Клименко