Поетичний календар. Микола Вінграновський

Поетичний календар. Микола Вінграновський

олександр ковальчук,  7 листопада 2012

76 річниця від дня народження українського поета, письменника, актора, сценариста і режисера Миколи Вінграновського.

Поезії Миколи Вінграновського у проекті "Поетичний календар" сайту Варіанти читають: поетеса, перекладачка і літературознавиця Галина Крук, головний редактор та директор "Львівської газети" Ігор Гулик, поетеса, літературознавець і головний редактор "Видавництва Старого Лева" Мар'яна Савка, радіоведуча, конферансьє Львівської обласної філармонії Софія Іванова, виконавчий директор МО "Дзига" Юля Хомчин, літературознавець Данило Ільницький.

Галина Крук (Елегія "Відпахла липа, білим цвітом злита")

Ігор Гулик ("Ходімте в сад. Я покажу вам сад")

Мар'яна Савка ("Тринадцять руж під вікнами цвіло")

Мар'яна Савка ("Ви, як стежка, кохана")

Софія Іванова ("Іде кіт через лід")

Юля Хомчин ("Ви чуєте? Ви чуєте – він спить")

Данило Ільницький "Я тій сльозі сказав: не йди"

+ матеріал підготовлений студенткою ЛНУ ім. І. Франка Ніною Поліщук.

«Дніпророджений» Микола Вінграновський

Втіха в мене одна і та, що моє художнє слово, яке я веду ось уже впродовж тридцяти років, в певній мірі оживляє нашу до смерті порубану літературу і зігріває ту частину українського люду, яка ще вціліла своєю свідомістю і дає собі звіт в тім, до якого народу вона належить.

Микола Вінграновський

Колись саме з цього авторського неологізму – «дніпророджений» – почалося моє знайомство з українським письменником і поетом Миколою Вінграновським. Завжди приваблювали і приваблюють досі нові слова, сповнені світовідчуттями та метафорами.

Хтось сказав: «Якщо такого слова немає в українській мові, значить його ще не придумали».

Дотепер М. Вінграновського я сприймала як поета, що «придумував» нові слова, через які можна краще описати і відчути світ. Але це було «ДОтепер», зараз же М. Вінграновський – це мій «доспівувач Довженка», своєрідний сольний беквокал; це мій «недопроголошений» депутат у нашу майже українську Верховну Раду, мандрівний «Степовий Сварог».

Мій Вінграновський – це людина, спогади про якого спонукали і спонукають писати літературні портрети, подорожні нариси, кіноповісті, так звані «книги про поета».

Отже, сьогодні спробуємо долучитися до І. Дзюби, М. Слабошпицького, А. Кульчицького, О. Забужко, Р. Дідули та багатьох інших і написати свої не спогади, а враження-ознайомлення від життєрадісної і мистецько надихаючої особистості Поета.

«Доспівувач Довженка»

Знайомство молодого студента-провінціала з видатним на той час кінорежисером Олександром Довженком, мабуть, стало доленосним. Адже тоді, у 50-х роках минулого століття, М. Вінграновський навчався у Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого, звідки його забрав у Москву на навчання до Всесоюзного державного інституту кінематографії О. Довженко. Забрав, бо розгледів талант – майбутній кінорежисер напам'ять прочитав розділ «Гонта в Умані» з «Гайдамак» Т. Шевченка.

Так, ще студентом зіграв головну роль у фільмі за сценарієм О. Довженка «Повість полум'яних літ» (1961). У тому ж році повернувся в Україну, де згодом запланував зробити серію документальних фільмів про історію України на основі своєї книжки «14 столиць України».
Навіть були зняті перші три фільми «Чигирин – столиця Богдана Хмельницького», «Батурин – столиця гетьмана Івана Мазепи», «Галич – столиця князя Данила Галицького» (1994-1995). Для створення фільму «Гетьман Сагайдачний» було заснована «Фонд 14 столиць України». Тільки-от встиг режисер «випустити» тільки чотири кінострічки з цього циклу.

Натомість, М. Вінграновський екранізував відомий «Щоденник» свого вчителя – «Довженко. Щоденник. 1941-1945 роки» (1993). Був режисером і сценаристом робіт: «Дочка Стратіона» (1954), «Берег надії» (1967), «Дума про Британку» (1970), «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Климко» (1984).

«Недопроголошений» депутат у ВР

Ще зовсім нещодавно Львів, як і більша частина України, полегшено зітхнув од довгоочікуваного кінця передвиборчої кампанії, щоправда, ще не зітхнув так полегшено від оприлюднення результатів. Та зараз не про це. У ....році Микола Вінграновський висунув свою кандидатуру в депутати ВР УРСР. Цікаво те, що саме тоді писав він у своїй програмі, і наскільки це відповідає чи ні теперішній дійсності:

«Національна культура нашого народу розтоптана, і в цьому плані погублений і він. Народ думає лише про одне: про харчі, одежу й житло. Обкладений атомними станціями, хімією, гнилими й отруєними морями, висушеними ріками і порожніми лісами, про що ж йому, бідному і нещасному, думати ще? На дибі безкінечного політичного страху він зрікся своєї мови. Він став ненавидіти себе за себе, що він народ український, народ-українець. Можна за це дорікнути йому і слабодухістю, і ганьбою, і ще якимось страшнішим і презирлівішим словом, та я знаю, що мій народ в цьому не винен. Тим більше, що я не маю на це морального права. Опинився б на місці мого народу будь-який інший, я впевнений, що з ним зробили б те саме.
Так от єдине, що вирішив для себе: поки моє перо, а воно єдина моя надія й опора, ¬– я буду стояти за ту культуру, що вже відійшла за горизонт і яка ще трохи жевріє у нашій інтелігенції, аби не пропасти зовсім. Ця моя місія – постійна і не залежить від виборчих кампаній».

Окрім того, «недопроголошений» депутат спромігся (чи не єдиний? – питаю себе) подивитися у вічі правді й констатувати: «Хочу сказати, що в жодній суверенній країні світу такої ненависті до своєї національної ідеї, як в нас в Україні, немає. Яка ще країна може дозволити собі так паплюжити свою власну історію, а, отже, паплюжити себе, як Україна? А це вже пряма дорога до виродження і деградації».

Чи й донині непроминальними (тобто ті, яких не можна «оминути») залишаються слова Поета: «Сьогодні суверенність нашого народу – це суверенність кирзових чобіт, ватяних куфайок, знекровлених рік і земель, отруєного повітря, суверенність капітальних черг і суверенність Чорнобиля»?

Мандрівний «Степовий Сварог»

І Микола Лазарук, що написав подорожній нарис «Микола Вінграновський: Степовий Сварог...», і Роман Дідула, який створив кіноповість (ескіз) «Геній Вінграновського», захоплені неабиякою любов'ю Поета до мандрівок, а разом із тим дивуються радісно дитинним світовідчуттям Миколи Степановича.

«Поет не просто вмів говорити з природою – він досяг більшого: у Вінграновського через Вінграновського заговорила сама Природа, – писав Р. Дідула, згадуючи подорож з М. Вінграновським до його батьків у Закарпаття. – Нам Микола повертає природу в душу, насичує нас невситимою ніжною любов'ю до всього живого світу».

Проте найбільше з усіх спогадів мене вразив нарис «Трохи про Миколу» Олександри Білинкевич-Вінграновської – другої дружини письменника, дружини-берегині і письменника, і спогадів про нього.

Варто тільки прочитати декілька слів, щоб зрозуміти атмосферу родини Вінграновських: «Особлива радість у нашому домі була тоді, коли Миколі працювалося. (...) А, власне, працював він постійно: жартував, що працює і тоді, коли спить, і тоді, коли найменше можна запідозрити, що продумує, вибудовує те, що має з'явитися потім. (...) Умів тішитися як мало хто. Тішився голосно, не ховав своєї радості. Весь і завжди був налаштований тільки на позитив, і звідси абсолютна відсутність цікавості до побутових дрібниць, ускладнених між людських відносин. Не вмів бачити чиюсь нещирість, корисливість, підступність». Яка ще дружина письменника, не кажучи вже про дружину звичайного робітника (до прикладу), ТАК писала про свого чоловіка? При тому, що навряд чи можна казати про «сімейну ідилію» Вінграновських.

Не один дослідник чи просто цікавий до чужих «кістяків у шафі» намагався з єхидною посмішкою звернути увагу на майже «франкову» рису Вінграновського – властивість закохуватися щоразу у нових жінок.

Ми не воліємо ворушити тих «шафових кістяків», проте, як говорив поет і його дружина, левову частку його ніби інтимної лірики не слід сприймати як дзеркало його інтимного життя. До прикладу, ніби інтимний вірш «Її ім'я..» присвячений насправді Україні. Хоча, звичайно ж, був і вірш «Вона була задумлива, як сад...», який поет включав до кожної збірки, починаючи від жмутку «Атомні прелюдії».

«Щодо автобіографічності у творчості Вінграновського, – писала у спогаді дружина Олександра. – У шкільних і студентських зошитах багато присвят конкретним жінкам, і це, як сам казав, було «правильно». Потім, уже ближче до сорока, від таких присвят відмовився, і, як завжди, не пояснював чому. Віддавав належне конкретному поштовху, але й дивувався, як можна не розуміти, що Поезія – стан його власної душі, яку може «понести» так, що невідомо, за кого чи за що вона зачепиться через рядок».

Так, не можемо не згадати про Тамару Михайлівну Бикову – монтажера-режисера кіностудії ім. О. Довженка, жінку, без якої, як казав сам поет, він би «пропав». До речі, про її часті візити до помешкання Вінграновських ми дізнаємося з того ж спогаду дружини «Трохи про Миколу»: «Я поволі звикала бачити її у нас і згодом сприймала як члена великої Миколиної рідні». Допитливі люди спробували колись шпигнути пані Олександру (Лесю – так її називав чоловік) болючим запитанням: «Хто є Тамара Миколі і тобі?». На що Леся непохитно і розсудливо відповіла: «Це жінка, яка любила і любить Миколу, нікого в світі не має, крім Миколи, і має єдину потребу бачитися з ним і робити щось для нього».

Влітку 2003 року Лесі і Миколі Вінграновським довелося разом поховати пані Тамару, оскільки вони були її єдиною родиною.

А 2004 року помер Микола Степанович Вінграновський, зник і «Степовий Сварог».

Дещо зі спогадів

Іван Дзюба: «Українське слово постає в ньому шляхетним і вишуканим, летким і перевтільним, гнучким і улягливим, всією своєю природою спочутливим до найтонших нюансів думи і чуття. І водночас при всій легкоплинності, натхненній грайності слова – воно в нього буває грізне, суворе і лапідальне і завжди ненапружено точне. Поетична фраза в нього вищою мірою елегантна, пружна й необтяжена і водночас раз у раз афористична. Вражають вже не просто лексичні, морфологічні, синтаксичні дива української мови, а її безмежна «слухняність» поетовому голосові, покірність кожному відтінкові думки і почуття, найніжнішому леготові душі».

Микола Лазурук: «У далекі шістдесяті минулого століття благодатним вихором увірвався в українську літературу і крізь усе життя проніс дух українства, вписавши у національну скарбницю безцінним даром Любов'ю освячене Слово».

Роман Дідула: «У поезії Вінграновського від сили думки репають слова, а філігранна техніка подивувала б увесь світ, якби світ знав нашого великого Поета». «Вінграновський з козацькою розвагою розхитав імперію зла – ось яка велика правда його вчинку. Ось, де українська душа проявила себе найглибше, найяскравіше – словом!»

Оксана Забужко: «...Микола Вінграновський – митець засадничо, за визначенням, «нетрибунний», ба навіть, як засвідчили наступні десятиліття, «антитрибунний». Поет винятково делікатного, флейтового тембру (попри всю позірну «контрабасовість» автора як читця власних творів!) і винятково крихкого й тендітного, як візерунок метеликових крилець, що от-от розсиплеться від близького подиху, мовного дизайну: хто інший ризикнув би змонтувати строфу, з дитинно-невимушеною легкістю, нанизуючи через кому речі геть-то неспівмірні...»

Трохи формального

Микола Степанович Вінграновський – Поет, прозаїк, сценарист, кіноактор та кінорежисер, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка та Премії фундації Антоничів, заслужений діяч мистецтв України. Народився 7 листопада 1936 року в м. Первомайську на майже «дніпрородженій» Миколаївщині.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.