Зміст статті

27 серпня 2019

Сергій Кримський. Філософ, учитель, жартівник

Спомин про українського філософа Сергія Борисовича Кримського.

Спогади, спомини та жарти про українського філософа Сергія Кримського.


Історія – це не те, що проходить, а те, що залишається (С. Кримський)


..і прокидаючись уночі з усвідомленням того, яка ти погана людина, ти шукаєш виправдання собі, і не знаходячи його собі, знаходиш його іншим людям (О. Герцен)

За тиждень до 89-ї річниці від дня народження видатного українського філософа Сергія Борисовича Кримського (1930-2010) завершувалася виставка Центру сучасного мистецтва "Білий Світ" під назвою "Парадний портрет" у рамках Kyiv Art Week. Однією з експонованих робіт був портрет Сергія Кримського за авторством Петра Бевзи.

власність Петра Бевзи

Там мені й вдалося поспілкуватися з близькими друзями філософа: художником Петром Бевзою та професором Володимиром Горбатенком.

Сергій Кримський

Володимир Горбатенко: Як і колись, ми після твоєї виставки, Петре, хоча тепер уже й віртуально, але маємо щастя зустрітися з Кримським. Я добре пам'ятаю, як я вперше привів його у твою майстерню. Ми гуляли Хрещатиком і я кажу: "Ходімо до мого друга-художника, це недалеко". І він погодився. Твоя майстерня, мабуть, була єдиним цікавим місцем Києва, якого він не знав до того.

Петро Бевза: Так, я пам'ятаю. Це були дуже цікаві розмови. Він любив говорити про мистецтво. Науковець, який зробив помітний внесок у розробку логіки наукового дослідження і культурологічного підходу до з'ясування філософських проблем із величезним захопленням поринав у світ мистецтва. І як же цікаво було спостерігати за його мандрами там. І, звісно, намагатися встигати за його роздумами, блискавичними екскурсами в різні епохи і стилі. Одним із найяскравіших моментів була вечірня бесіда на веранді. Для розмови Сергій Борисович тоді запросив нас на дачу свого друга, композитора Валентина Сильвестрова, у Клавдієве, що на Київщині. На порозі нас відносно привітно зустріли собаки.

Кримський збирав їх з усіх усюд і підгодовував. Удома в нього жили 4 собаки і 7 котів. Сергій Борисович радісно прийняв нас і запросив до розмови на терасу. Навколо собаки повсідалися так, що їх силует (а сиділи ми до глупої ночі) утворював форму амфітеатру, де на сцені відбувалася моновистава – видиво, гідне тисяч розбитих доріг, сотень обнюхувань і обгавкувань зграями кудлатих зайд і численних смердючих електричок. Розмова точилася на веранді, тому через світло з будинку від Кримського з його жвавою жестикуляцією падала тінь на природу. У цьому місці довкола не було ні душі – скрізь пустка. І кожен наступний рух "підкорював" частину її простору.

П. Б.: Одна з ключових тем, яка цікавила Кримського як філософа і яку ми часто обговорювали, була "Людина".

Сергій Кримський: "Ви знаєте, я недаремно говорю про людину. Бо зараз і в політиці, і в культурі, і в практиці, і в релігійній діяльності склалось неадекватне розуміння того, що таке людина. Ми продовжуємо оцю тему ХІХ століття: "Людина – Homo sapiens, людина розумна". Ніхто не довів, що людина – Homo sapiens, це по-перше. А по-друге, розуміність – це не атрибутивна ознака людини, а хіба позитивна. Тобто людина нерозумна – це нелюдина? Наприклад, божевільна людина чи просто людина неосвічена – це не люди? Людина – це просто суб'єкт чи реципієнт, як зараз кажуть, Божого покликання. Вона має свою долю, свою таїну, сором, свободу. От що таке людина, а не просто людина розумна".

П. Б.: При цьому, розповідаючи про людину, він нагадував:

С. К.: "Треба пам'ятати, що людина – це завжди проект стати людиною. І реалізація цього проекту – довгий, може, найдовший шлях у житті людини до самої себе, до своєї Богом освяченої глибини. Шлях до самої себе – це шлях формування внутрішньої, духовної людини, тієї людини, яка врешті-решт йде до Бога. Місія людини – перевершити саму себе, досягти того рівня, коли особистість стає помноженою на все людство".

П. Б.: Незважаючи на те, що це все були бесіди високого рівня, високої духовної енергії, Кримський дуже не любив пафос у них і постійно збивав його якимись анекдотами чи історіями. Бо що таке "пафос"? Це – надбудова, корона. Він постійно руйнував цю корону, починаючи розповідати, наприклад, про обідране пальто.

В. Г.: Так, я пам'ятаю, я чув цю історію. 70-ті роки: Кримський і ще двоє його колег, усі троє – вже професори, сповнені творчої і життєвої енергії науковці. Вони десь гуляли втрьох і раптом побачили симпатичну дівчину в старенькому пальті. Один із них, як людина, що пережила важкі роки, мовив: "Несправедливо, така гарна дівчина і в обідраному пальто!" Відтак, вони її повели в Центральний універмаг і купили їй пальто. І хоча всі троє потім переповідали по різному цю історію, але її реальність – безсумнівна. Вчені пригадували кожен різний колір пальто. Сергій Борисович запам'ятав, що воно було "в ялинку". Тобто насправді людяність, на якій так часто наголошував Кримський, виявляється у простих вчинках. Він часто наголошував: якщо ви не бачите у людині нічого доброго, то це ваша проблема, бо ви не змогли навіть зазирнути поза межі маски співрозмовника. При цьому він говорив:

С. К.: "Людина – істота егоїстична за своєю природою. Усе, що вона говорить чи робить, вона чинить із глибини самої себе, своїх думок та інтересів. Вона не може виплигнути за межі самої себе. Єдиний спосіб вийти за межі самого себе – кохання. Кохання – це пошук абсолютного центру поза межами самого себе. Це єдиний спосіб подолати власний егоїзм, вийшовши за межі в думках й інтересах".

В. Г.: А відразу після цього додавав:

С. К.: "Хочу вам у зв'язку з цим розповісти один анекдотичний історичний випадок. Стендаль відвідував салон, де розвивався серйозний роман між молодим чоловіком і дівчиною. Як завжди в таких випадках, заважає суспільство, тому що воно не вибачає істинних почуттів; натомість адюльтер, романчик, флірт – легко вибачає. Але як тільки виникає істинне почуття, то всі стають ворогами. Так от, звели наклеп на цю молоду людину перед його пані. Вона відмовляє йому "від дому". В аристократичному суспільстві — це верх скандалу. І от, Стендаль був вражений, як у цій критичній ситуації відповідає молода людина. Він їй каже: "Досі, мадемуазель, я у вашій особі любив жінку, розум якої змагався з її красою. Тепер, мадемуазель, я вважаю вас направду красунею".

В. Г.: Кримського могли посадити у в'язницю за радянських часів. Планувалися репресії проти Мирослава Поповича, його та Івана Драча. З Інституту філософії АН УРСР, де працював Сергій Борисович, тоді якраз посадили кількох хлопців (я ще застав тих, хто сиділи, зокрема, Василя Лісового і Володимира Жмира). Зрештою, посадити не посадили, але наклали "вето" на присвоєння звання "професор", яке він отримав лише у 1987 році, після 30 років наукової діяльності. На той час він уже 11 років був доктором філософських наук та автором багатьох визначальних наукових праць. Але він ніколи не концентрувався на званнях і титулах, а про будь-які прояви зла говорив:

С. К.: "Бог допустив зло, щоб ми мали можливість робити вибір. І вся історія людства – це історія вибору. І все наше життя, кожного з нас, є вирішенням проблеми, що таке добро і що таке зло. Також як і людська історія. Якщо ви прочитаєте Біблію, то побачите, що там повно людей, які не послухались Бога. Богу ближчі люди, що прийшли до Нього через боротьбу, через перевагу над самим собою, навіть через сумнів!"

П. Б.: Я пам'ятаю запис їхньої розмови з Поповичем, де Мирослав Володимирович запитує: "Яким чином духовність виступає як регулятор чи нормативна сила людської особистості?", а Кримський йому відповідає: "Я згоден, що це дійсно важіль, дуже істотна ланка. Але в духовності є дуже важливий аспект. Духовність у найширшому розумінні – це заклик зверху зробити те, що не відбувається природним шляхом. Тобто здійснити якусь надприродну мету. Заклик, який потребує індивідуальної розшифровки".

Він багато говорив про особистість. Надавав їй великого значення. До речі, частково через те, що він займався філософською антропологією – галуззю філософії, що вивчає людину. Його праці і вислови в цій галузі філософського знання досі є актуальними. Але переважно через те, що він розповідав і писав про речі, які завжди були, є і будуть актуальні для людини. Саме тому в його працях і роздумах можна знайти як багато відповідей, та і багато запитань.

С. К.: "Особистість – це морально самокерована система, і далеко не кожна людина розвиває її належним чином. Бути особистістю – це означає бути господарем самому собі, бути незалежним від контексту швидкозмінної ситуації".

У контексті релігії це звучало так:

С. К.: "Якщо людина створена за образом і подобою Божою, то образ у людині уже заданий, а от подобу треба знайти. І що найважливіше – людина абсолютно вільна розпорядитися своєю природою: вона може зробити себе подобою Божою, а може не зробити. Принцип моральності такий: я маю відчувати в собі частину зла, проти якого я борюсь, а в опоненті частину добра, за яке я борюсь. Історію треба розуміти як маніфестацію духу. У результаті цього виникає толерантність".

В. Г.: З Кримським я частенько Києвом гуляв. І він мені під час цих прогулянок давав дуже слушні життєві поради. Причому ніколи не нав'язував нічого, але коли я питав, підказував. Так, я довго мучився з планом дисертації. А Кримський махнув рукою, та й каже: "Та що Ви мучитесь. Завважте, що дисертація – це не наука. Ви захистіть її публічно, а вже потім займайтесь наукою на свій власний розсуд. Бо формальні вимоги й різноголосся думок старших колег все одно не дадуть Вам написати те, що ви хочете".

Сергій Борисович взагалі був великий жартівник. Я пам'ятаю історію, з якої сміявся весь інститут філософії. Мені його колега з інституту розказував, як вони якось з відомої причини затрималися на роботі й добряче посиділи за чаркою. Одного з них дружина страшенно ревнувала. І коли вона подзвонила в кабінет, чоловік серйозним голосом сказав: "У нас заседание". І тут Кримський несподівано прихилившись до трубки природнім жіночим голосом простогнав: "Милый, подожди, я еще не одета". Скандал був на весь інститут, дружина аж до директора ходила. А той ходив за нею і клявся: "Да это же дурак Крымский так пошутил". А вона йому: "Да какой там еще Крымский? Там женщина была".

П. Б.: Його знамениті екскурсії Києвом – це ж, насправді, шалений маршрут. А відчуття було таке, наче ми летимо. Він знаходив людину, якій розповідав якісь конкретні моменти, потім переходив на іншу тему і вже знаходив іншу людину. Але при цьому всі навколо зачудовано його слухали.

фото: day.kyiv.ua

С. К.: "Культура – це виробництво людей. Засіб виходу людства з катастрофи. Культура – завжди вихід із кризових ситуацій. Культура – це взагалі такі плавальні рухи, які ми робимо, щоб виплисти на поверхню. ХХІ століття буде століттям духовності, або його не буде. Зараз немає дефіциту ідей, є дефіцит людських якостей. Розвиток людства вперся у людські якості".

В. Г.: Коли Кримський щось розповідав, він захоплювався і, здавалося, сам не знав, що в наступну мить розкаже. Його образ у моїй свідомості асоціюється з образом Сократа. Гарно писав, але багато любив говорити, і в розмовах був іноді набагато цікавіший, ніж у тому, що писав. Зате й у тому, що він написав, ми кожного разу віднаходимо щось нове. А розмова з Кримським – це магія. У перенесенні думок на папір мислитель шукав логіку, а тут часто її не було, але завше була якась несподівано знайдена ідея. І це виникало на твоїх очах. І часто воно було несподіванкою для самого оповідача.

П. Б.: Кожен співбесідник викликав у нього певні емоції і він орієнтувався десь так: "От Богдан – йому треба такий тип інформації, от Петро – йому треба інший, от Інна – ну, вона жінка, їй нічого не треба". До жінок у нього було цікаве ставлення. Коли якась жінка заходила у приміщення, він неодмінно вставав. Чужим жінкам зазвичай не заперечував, бо був надто делікатним. А от своїй дружині міг досить різко заперечити. Якось Кримський запросив нас у гості. Вони з дружиною ретельно підготувалися: чарки були виставлені найкращі, стіл був накритий щедро. І Кримський щось почав активно говорити, та коли Інна Омелянівна теж захотіла взяти участь у розмові, намагаючись вставити доречне слово (бо ж вона теж дуже розумна була, викладала в консерваторії), він заледве не загрозливим тоном вигукнув: "А ти, Інно, мовчи!" Ми вже чекали, що вона образиться, а вона лиш тепло посміхнулася, знаючи його імпульсивний, вибуховий характер.

С. К.: "Як відомо, грішним світ роблять люди. Кант стверджує, що чиста совість – це вигадка диявола. Тому що ми живемо в грішному світі і на кожному кроці вимушені робити якісь компроміси. І думати при цьому, що в тебе чиста совість – це забувати про те, що ми живемо в грішному світі. Християнство виробило віртуозну техніку визнання власної провини, признання власної гріховності. Отож, людина – гріховна".

В. Г.: Йому подобались художники і композитори своєю розкутістю. Якось у бесіді зі мною констатував: "Ми все-таки залежні від середовища. Я от був у спілці композиторів, то вони так розкуто говорять там про все. От ми б так ніколи не сказали. Одного разу ми дивилися  новини по телевізору й обговорювали Горбачова, а хтось із композиторів різко зауважив: "Та що це в нього з головою – наче  кастрюлею по голові вдарило". Я б так не сказав, бо в нас є стримуючий внутрішній цензор, оскільки ми все-таки люди державні, працюємо в науковому середовищі й думаємо, перш ніж сказати. Вони ж спочатку кажуть, а потім думають". Спонтанність думки і дії в художників і композиторів йому імпонувала. Дуже вдумливо роздивлявся картини, говорив, що вони розсувають стіни, іноді щось пояснював, але робив це надзвичайно делікатно, особливо в присутності художника. Пам'ятаю, його зауваження після перегляду Петрової картини "Міст": "Цей міст метафізичний, але небезпечний, з нього можна й не повернутися".

П. Б.: Кримський зазначав, що "філософія знайомить нас із вічністю". Вічність входить у наше життя, "а життя, у яке вона не входить, – позбавлене сенсу". При цьому наводив слова Сковороди, який казав: "Ненавиджу життя, в яке не входить вічність". А коли я спитав його думку про пам'ятник Сковороді на Контрактовій площі, то він дещо роздратовано відповів: "Це радянська інтерпретація Сковороди: босий, близький до народу. Ви завважте, що у нього в торбині флейта зі слонової кістки, інкрустована золотом". Кримський дуже не любив вульгаризацію культури і рішуче з тим боровся, так само, як і з пафосом у висловлюваннях.

В. Г.: Пам'ятаю урочистість віншування Сергія Борисовича у день його 80-річного ювілею. Це відбувалося у великій залі засідань Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України. Усі зібралися, щоб вшанувати великого мислителя нашого часу. Коли я вручав йому Пам'ятний знак від нашого інституту, то Сергій Борисович мені дуже зрадів: йому було приємно мене бачити, бо я був для нього не лише співробітником дружнього Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, а й людиною, з якою він разом поринав у інший світ – світ образотворчого мистецтва.

У той світ, яким він так любив мандрувати з нами. І от він на якусь мить він забув, що навколо повен зал, люди і я вручаю йому нагороду офіційно. Якось він весь ожив, затримав мене за руку біля трибуни і замріяно каже: "Ми до Петра підемо. Посидимо, коньяку вип'ємо". А всі дивляться так уважно й дещо здивовано. Мовляв: "Хто це?" Та, знаючи нестандартну поведінку Кримського почали посміхатися, розуміючи, що він вчергове захопився. Потім ми сиділи поряд в кабінеті Поповича, і він ще раз нагадав мені: "Через тиждень зустрінемось, підемо до Петра в майстерню". А через тиждень його не стало. Хоча насправді для нас він лишається живим, таким, яким ми його разом пізнали. І от він знову на твоїй виставці, такий як завше, зі своїми неповторними срібними кучерями – вдивляється у безмір синього неба.

С. К.: "Ми ніколи не знаємо, коли ми зустрінемо Бога, але точно знаємо, де: у колі людського спілкування, у колі людяності".

власність Петра Бевзи


фото: з архіву Петра Бевзи і Володимира Горбатенка

У підготовці цього матеріалу використано публікації газет День і Дзеркало тижня, фрагменти передачі "Прямостояння", фрагменти відеозаписів лекцій Сергія Кримського, спогади професора Володимира Горбатенка і художника Петра Бевзи.


автор: Богдан Бевза