Віль Фургало і його соціальна фотографія

Історія про те, як вже після смерті львівського фотографа його творчість об'єднала тисячі людей в соціальній мережі Facebook (та поза нею), а також спроба пояснити цей феномен.

Про Віля Фургало (1934-2007) зазвичай говорять як про "легенду львівського мистецького андеґраунду" 70-90 років минулого століття або про "першого львівського фотошопера" і "львівського Брассаї". Віль Фургало в радянському Львові був тим фотографом, який практично без обмежень документував на фотоплівку життя львівської творчої тусівки 70-90-х років минулого століття.

Насправді про Віля Фургало відомо обмаль. І поміж того, що відомо, важко зрозуміли, що правда, а що – вигадка. Андрій Поляков стверджує, що справжнє ім'я та прізвище Віля Фургало – Василь Попов. Фотограф сам вигадав своє творче псевдо. Охочим дізнатись походження псевдо, він оповідав, що Віля походить від "вільний", а іншим жартома казав, що це абревіатура від "Володимир Ілліч Ленін" і так назвав його батько на честь вождя світового пролетаріату. Фургало – це прізвище дружини Василя Попова – Ірен Фургала. Однак коли, як і де він з нею одружився – невідомо.

Василь Попов народився 22 березня 1934 року в робітничій сім’ї у Горлівці Донецької області. Його батько був свідомим комуністом. За службовим скеруванням у 1939 році він разом з дружиною і сином переїхав до Львова. Сергій Герасимов, знайомий Василя Попова, розповідав, що в роки війни Василь ріс вже без батьків. 

"Віля згадував, як у Перемишлі 22 червня 1941 він востаннє бачив батьків, коли вони втікали від вибухів німецьких бомб. Підчас німецької окупації жив у притулкув Перемишлі, звідки неодноразово втікав. До Львова Фургало повернувся у 1944 вже після приходу Радянської армії і був безпритульним, мешкав в зруйнованій кам’яниці на початку вул. Коперніка. В післявоєнний час було досить нелегко і виживати доводилося крадіжками та спілкуванням з криміналітетом", - згадує Сергій Герасимов.

Проте, як вдалось розшукати Варіантам, у паспорті Віля Фургало було записано: "Фургала Вільгельм Владимирович, проживав на вулиці Виговського 31А/79, дата народження  1934 - 22 березня".

Інша інформація про життя фотографа також фрагментарна і практично без дат. Ніхто не знає, де він навчався, мешкав, чим займався і де працював аж до початку 70-х років, коли приблизно у віці 38 років Василь Попов захопився фотографією. Саме тоді він став відвідувати клуб аматорів фотографії "Семафор", який працював у львівському РОКСі. І, вочевидь, тоді ж з'явилось і його творче псевдо.

"Займатися фотографіями Віля почав відколи став відвідувати фотоклуб "Семафор". Тут він мав змогу побачити роботи кращих львівських фотографів того часу. Фотоклуб "Семафор" і спілкування з фотографами вплинули на Віля як на фотомитця, і дали йому потужний поштовх для того, щоб творити щось своє, незвичне, епатажне. Віль експериментував з різними техніками під час фотодруку світлин, зокрема, з кристалами солі. На жаль, до нас дійшло небагато його авторських робіт, адже час і умови зберігання знищили його фотороботи назавжди" – розповідає його знайомий Андрій Поляков.

Клуб "Семафор" був поважною установою серед фотографів Львова. Його членами і відвідувачами були як аматори, так і професійні фотографи, наприклад, Ілля Левін, Михайло Французов, Володимир Дубас тощо. Зі спогадів членів клубу, участь в засіданнях клубу дисциплінувала, на них можна було дізнатись про останні новинки фотомистецтва в СРСР та закордоном, а також взяти участь у фотовиставках, якими львівські фотографи обмінювались зі своїми колегами в Одесі, Запоріжжі, Харкові тощо. Роботи Фургало також виставлялись за межами Львова, переважно в Прибалтиці, де він отримував нагороди та грамоти. Саме в клубі Фургало мав можливість познайомитись з відомими фотомитцями, як от, наприклад, з Романом Бараном, слава якого у ті роки лунала на весь Радянський Союз і далеко поза його межами. Десь в 70-80-х роках Фургало, ймовірно, що працював тривалий час фотографом у Львівському історичному музеї.

"Був штатним фотографом в Історичному музеї. Знімав працівників музею, різні збори-засідання, помпезні відкриття нових експозицій та інший офіціоз. Йому не подобалася та робота" – стверджує Вікторія Якобчук

Робота в Історичному музеї однак закінчилась через крадіжку обладнання у фотолабораторії. Підозра впала на Фургало. А незадовго перед тим подружжя Фургало звинуватили у виготовленні порнографії, хоча насправді це були звичайні художні фотосесії вдома.

Після такого скандалу на початку 80-х років годі й було мріяти отримати офіційну роботу фотографа в Радянському Союзі. Тому Фургало влаштувався вантажником в кафе "Червона шапочка", що на тодішньому проспекті Свободи у Львові. Андрій Поляков розповів, що Фургало якось виявив нестачу дефіцитних продуктів і поділився своїми висновками з керівництвом закладу.

"Ці люди не на жарт перелякались: за такі речі ОБХСС могло звільнити їх з посад, а то і посадити. Вілю запропонували два варіанти: або він про все це мовчатиме, або не житиме довго. Він отримав відкуп-гонорар за своє мовчання і зрештою звільнився звідти назавжди. На отриманні таким несподіваним чином гроші він накупив багато фотоплівок (зокрема, й дорогі на той час німецькі ORWO – кольорові слайдові плівки), купу фотохімікатів і все інше. Фотографував направо і наліво в своє задоволення, друкував фото й роздавав усім підряд" – зазначає він.

Чому саме плівку і фотохімікати, може запитати читач? Бо в той час на полицях радянських магазинів вже не було ходових товарів, а от плівка для фотоапаратів навіть в роки тотального дефіциту не була товаром широкого попиту у населення. Фотографування в доцифрову добу було недешевим задоволенням, марудною, хоча і творчою, справою. В другій половині 80-х і 90-х роках, в період розвалу СРСР і на початках незалежної України, можна було вже не боятись отримати статтю за дармоїдство. Фургало нарешті зміг повністю віддатись заняттю фотографією. У цьому Вілю допомогла його дружина.

"Ірен Фургала була справжньою львівською панянкою. Вона розумілася на мистецтві та підтримувала фотографа. Працювала художником-оформлювачем у Ляльковому театрі, і мала ключі від підсобного приміщення – невеликої майстерні поруч з театром. Ця майстерня стала маленькою студією Віля. Він завісив стіни цієї кімнати десятками своїх фотографій і влаштовував тут фотосесії. Дружина допомагала Вілю проводити зйомки і  фотосесії, а також допомагала з освітленням" – розповів Андрій Поляков.

Ця майстерня знаходилась на вулиці Гавришкевича, 10, фактично під коридором брами, на так званому нульовому поверсі. В 90-х і на початку 2000-х років Фургало запрошував до неї своїх знайомих на перегляд слайдів.

"Вони були кольорові та невинні. Просто портрети. І супроводжував коментарями. Про те, як вирішив знимкувати ту чи іншу пані" – розповів один із учасників таких переглядів.

Отак завдяки збігу обставин, зокрема, й трагічного характеру, Віль Фургало отримав можливість зафіксувати 80-90-ті роки у Львові на фотоплівку практично без обмежень у витратних матеріалах.

Героями фотографій Віля Фургало були діти, жінки, гіпі та представники творчого андеграунду Львова. Позаяк, всі вони тусувалися переважно у центрі Львова,  на вулиці Вірменській, в Святому саду на Лисенка чи збирались в перших львівських творчих клубах (Дзиґа, Лялька та Вавілон), то і географія фото Фургало, на відміну від його біографії, є чітко окресленою – центр Львова.Його сучасники стверджують, що він володів різними фототехніками і прагнув робити мистецькі фотороботи.

"Віль Фургало робив фантастичні речі, які у фотошопі не кожен зробить, бо для цього треба мати велику фантазію. Він це робив у кінці 70-х– на початку 80-х років, коли у Львові існували фотоклуби, на які він хотів начхати, бо був індивідуалістом" – зазначає фотограф Юрій Шипунов, який познайомився з Фургало у той період.

Андрій Поляков згадує, що на одному з переглядів слайдів Фургало на великому екрані у клубі "Семафор": "після того, як Віль продемонстрував декілька своїх робіт, глядачі у залі повскакували зі своїх місць і почали підходити якнайближче до екрану. Настільки сильне враження справили його слайди. Вони мали незнаний на той час об'ємний ефект (схожий на 3D). Досягалось це скрупульозною працею з обробки плівки з точністю аналогічною роботі майстрів-годинникарів".

Якщо порівняти творчі фотороботи Фургало з роботами його сучасників, наприклад, фотографами так званої Харківської школи, то доведеться визнати, що володіння різними техніками обробки фото є важливою, але далеко не головною умовою творчого успіху. Художнім фотографіям Фургало, серед іншого, бракувало знання композиції, таємниць освітлення, продуманості сюжетів. Все це він компенсував квазібагатозначністю. Ці недоліки особливо відчутні у фото Фургало 90-х років, періоду, коли в нього було багато чорно-білої фотоплівки. То що ж тоді становить цінність цих фото для нас і чому саме про них ми сьогодні говоримо?

Фургало й справді робив в доцифрову епоху те, що сьогодні може собі дозволити кожен власник смартфона: він фотографував все і всіх. Фіксував на фотоплівку людей, своїх сучасників. Всіх без різниці були вони зірками, чи просто симпатичними перехожими.  Моменти і ситуації з їхнього життя. Не урочисті, а повсякденні й такі, які б не спало б на думку знімати на плівку професійному фотографу. Тоді це здавалось непотребом, марно витраченою плівкою, а фото Фургало могли претендувати в ті роки, в кращому випадку, на те, щоб прикрасити сторінку сімейного альбому.

Доробок Фургало презентували лише раз, у 1999 році. Завдяки Ірен Віль зробив міні-перформанс у внутрішньому дворику будинку, де знаходилась його майстерня. Але змінились часи, і, головне, технології  фото та комунікацій. Класична фотографія канула, а цифрова – зробила захоплення фото масовим та доступним. І з'ясувалось, що оцифровані фото Фургало, які виклав у Facebook його друг, стали розповіддю сучасною мовою про епоху, яка минула. Їхня стилістика зрозуміла кожному. І неважливо, хто на них потрапив, Вакарчук, Іващишин, Олісевич (чи інші культові нині персонажі), або ж невідомі для більшості дівчата та чоловіки.

На них можна дивитись годинами, перебирати, вертатись, згадувати, сперечатись, адже вони в репортажному стилі передають атмосферу життя Львова 70-90-х років. Фотографії Віля Фургало завдяки цифровим технологіям сьогодні відіграють важливу соціальну функцію. Вони об'єднають тисячі людей у всьому світі, стали невід'ємною частиною візуально історії Львова і зберігають пам'ять для наступних поколінь про життя та постаті нашого міста таким, яким воно запам'яталось тим, хто був молодим в 90-ті роки минулого століття. Велика заслуга в цьому Андрія Полякова, який відсканував тисячі фотознимків Фургало і виклав їх в проекті "Незабутні 90-ті роки".

Андрій Поляков розповів про зародження цього проекту і поділився своїми враженнями від нього.

"Спочатку я хотів віднайти фотоплівки, які колись фотографував власноруч у Ляльці", а потім віддав на проявлення і друк Вілю. Також хотілося згадати ті часи, коли біля Дзиґи був затишний дворик музею, який стараннями Віля Фургало та Влодка Кауфмана перетворився на фотогалерею під відкритим небом. Влітку 2017 році я знайшов спільну мову з фотографом Ігорем Нікітіним, якого знав чимало років. У нього зберігався практично весь фотоархів Віля і я розпочав сканувати його фотоплівки. Нікітін, до речі, жив неподалік від Фургало і вони мало не щодня проводили час разом. Ігор напрочуд акуратний та педантичний щодо всього процесу фотографування.

Він проявляв свої та його фотоплівки, зберігав та архівував величезну кількість негативів, кольорових слайдів та надрукованих фотографій. І коли Вілі не стало, то саме Ігор Нікітін та його друг Дмитро Уманський зібрали докупи тисячі фотоплівок, які були розкидані квартирі Віля Фургало, бережно спакували це багатство у валізи і перевезли на горище до Ігора Нікітіна, де вони й зберігалися десять років. Віль і Нікітін познайомились десь на початку 80-х, саме відтоді на фотоплівках Віля у кадрі з'являється Ігор Нікітін. Вони часто тусувались разом і більшість фото, де у кадрі присутній Віля, це робота рук Ігора Нікітіна.

Отож, перші світлини я виклав на своїй особистій сторінці у Facebook. Згодом, у травні 2018 року, започаткував проект "Незабутні 90-рр". У дитинстві моїм хобі було колекціонування поштових марок різних країн. Марки потрібно було розкладати у альбоми за тематикою, роком випуску, цінністю. Я б ніколи не подумав що минуть роки, а ці навички мені знадобляться у випадку зі світлинами. На момент створення сторінки "Незабутні 90-рр" я відсканував понад 3000 фотографій і кольорових слайдів. На жовтень 2019 відскановано вже понад 10 тисяч світлин (приблизно 70 відсотків архіву Віля).

Назва сторінки була пов'язана з тим, що більшість матеріалу відноситься до періоду 1990-2000 років. Але згодом почали траплятися фотоплівки 80-х і середини 70-х років. Проект "Незабутні 90-ті рр" присвячений творчості Фургало. Тут можна знайти роботи і з середини 70-років і до 2000 років. Тут десятки львів'ян впізнають себе та своїх знайомих на старих чорно-білих знімках. У кожної світлини є своя історія. Тому переглядаючи їх, люди згадують яскраві моменти життя, молодість, друзів і обов'язково після них з’являється ностальгія. Ці світлини викликають різні емоції як радість і сміх, так і тугу, і сльози.

Як написав один з учасників групи "Це те, що хочеться переглядати знову і знову. Це як знайшов на горищі старий фотоальбом і не можеш відірватися".  Сторінку проекту також відвідують львів'яни і жителі інших міст, яких  немає  на цих світлинах. Але дивлячись на них вони згадують себе і свої молоді роки. Один з дописувачів залишив такий коментар: "Натрапив на сторінку випадково, і зайшов на хвилинку, а залип на кілька годин. Неймовірні фото. Сам з Франківська, шкодую що в нас не було такого Віля".

Цей проект об’єднав сотні людей, які заходять на цю сторінку і переглядають світлини, шукаючи своє обличчя серед таких близьких і знайомих облич, обговорюють свої юні, незабутні роки, діляться спогадами, пишуть "ах, як хочеться повернутися в ті роки" і просто дякують Вілю за такий подарунок" – зазначає він.