Зміст статті

5 грудня 2019

Мирослава Лубкович. Народжена у студії

Розмова з директоркою Львівського радіо Мирославою Лубкович.

Львівське радіо: від радянської клітки до сучасності – переродження львівського Фенікса.

Вже майже 90 років Львівське радіо творить історію України. Директорка радіо Мирослава Лубкович як ніхто знає про виклики, кризи, піднесення та історію Львівського радіо. Мирослава – корінна львів'янка, ненавидить несправедливість, любить людей і не уявляє життя без радіо. Вона не здається і вірить у те, що все можливо, головне – це хотіти, діяти і ні за яких умов не здаватися.

Мирослава Лубкович

Слідами історії

Колись радіо у Львові було за Польщі у 1930-1939 роках. Для мене було дуже важливим те, як тоді виборювали українську мову. В часи полонізації, мовлення було 13 годин на добу. Працівники нашого радіо добивалися, щоб українська мова і пісня звучали 5 хвилин на день, похвилинно виборювали. Як важко було боротися за рідну мову колись, а зараз тим більше важливо не мовчати про це, коли в нас суцільна русифікація.

Я дякую Богу за те, що вдалося зберегти це приміщення на вулиці Княза Романа, де творилася історія України. У цьому приміщенні сам дух український, національний. Львівське радіо – це не лише історія самого радіо, але й цілої України. Мало хто знає, що у 1941 році з 30 червня до 2 липня діяла радіостанція "Львівська радіовисильня ім. Полководця Євгена Коновальця". Саме тут велася трансляція під час проголошення Акту відновлення Української держави з балкону "Просвіти". Проіснувала радіостанція лише три дні, оскільки 2 липня повернулися німці та арештували усіх працівників. Вивезли їх у концтабори, а голос радіо – диктора Юліана Савицького –  розстріляли. Він був голосом радіо за часів національно-визвольної боротьби. За це і розплатився життям. І таких фактів у нас дуже багато, про це можна розповідати годинами.

Коли відбулося знищення місцевих телерадіокомпаній, то я ходила до депутатів. Перед Великоднем був Великий покаянний канон Андрея Критського і я йшла з вірою, з відкритим серцем, душею. На сесії Львівської міської ради я нагадала тоді депутатам лише кілька моментів і переконала їх нашою музичною історією. Розказала їм про Крушельницьку, Барвінского, Івасюка. І сказала що вони – це остання інстанція, бо я вийду і вже нікуди не піду. Вже не мала сил і не мала куди йти. Тоді мені дали перше слово і майже всі одноголосно проголосували за радіо.

Львівське радіо, вул. Князя Романа, 6

Півні врятували Францію, а Львівське радіо – рояль

Цей рояль – це історія нашого радіо. Скільки всього він бачив. На ньому Володимир Івасюк вперше виконав "Баладу про мальви". А у 1947 році Соломія Крушельницька записала останній концерт та виконувала обробки народних пісень Віктора Матюка. Це історичне фортепіано. На ньому грав Василь Барвінський, Роман Савицький, Анатолій Кос-Анатольський, Ігор Білозір, Микола Колесса тощо.

Цікаві історії є про Василя і Романа. Наприклад, Василь Барвінський – це перший ректор нашої львівської консерваторії. Перед тим як відправити його на 10 років заслання у Сибір, на подвір'ї консерваторії палили його твори, уявляєте? Ще й змусили підписати папір, що ніби він дає згоду і не проти. А пізніше влада прийшла на радіо і хотіла розмагнітити всі його плівки. На щастя, колишні працівники музичної редакції (Ольга Пініжко, Марта Кінасевич, Олена Онуфрів та Ольга Бахтеєва) зберегли ті записи.

А Роман Савицький – це учень Василя Барвінського. Він закінчував нашу консерваторію і отримав стипендію від Андрея Шептицького на навчання у Празькій консерваторії. Пізніше писав, що ходив на Святоюрську гору "звітувати своєму патрону про навчання". Також Роман був музичним директором Львівського радіо. До речі, у 1944 році, коли була масова еміграція, то Роман Савицький виїхав у США, де створив 11 шкіл української музики та музикознавства. Цей рояль має дуже багату, унікальну історію.

історичний рояль

Друге дихання Львівського радіо

Я завжди хотіла, щоб люди знали про історію радіо і мріяла зробити музей, але ніяк не доходили руки. Ми то частоти вибивали собі, то програми наповнювали, нові проекти придумували, але паралельно вивчали історію, збирали різні матеріали. Зараз музеєм займаються відомі та знані в колах Львова і закордом також, молоді, талановиті й креативні люди – Андрій Лінік та Богдан Шумилович. Вони працюють в архівах спільно, у тандемі. Богдан більше працює над внутрішнім наповненням, а Андрій розробляє загальну концепцію. Експонати деякі вже маємо (приймачі, репортери, репродуктори), а решту нам ще привезуть. Багато друзів допомагають із створенням, вже обіцяли нам і столик стародавній передати та ще багато різних давніх й цікавих речей.

До речі, якось у книжці читала про історію польського радіо. Знайшла там фотографію 1934 року, де були Щепко і Тонько – правдиві батяри. І я як побачила, що ми маємо той столик, який є на тому фото, то я передати не можу як цьому зраділа. Це, до речі, був запис 50 випуску радіопрограми "Весела львівська хвиля", де вперше грала пісня "Тільки у Львові" і всі батярські пісні.

Але ми хочемо, щоб це був не просто музей-виставка, а був інтерактивний музей. Щоб могли прийти діти, які ніколи не бачили приймача, щоб могли його покрутили, послухати, поклацати щось, записати себе в мікрофон і почути, побачити як голос створюється на радіо. Якраз Андрій Лінік з Богданом Шумиловичем й придумали унікальну річ, якої точно нема в Україні. Це має бути перший музей, де розповідатимуть історія звуку.

Перший етап – ми зробимо презентацію (5 грудня о 15.00), куди покличемо усіх для ознайомлення із загальною концепцією музею. Ми вже маємо багато ідей, говорили із музейниками, істориками, радилися із громадськістю. Частину матеріалів вже маємо – це архіви, записи, журнали, диктори тощо. А друга частина – вже сучасніша. Це інсталяції з історіями людей, які творили радіо, тому що це є унікальні особистості.

Я собі уявляю ці розповіді як окремі голоси: прийшла дитина, ввімкнула монітор, де можна побачити і почути голос Крушельницької чи Івасюка і так далі. Така візуалізована  історія. І це не так складно, основне – хотіти. Як ми вже взялися за це, то зробимо. Зараз плануємо шукати меценатів, бо наш бюджет не дозволяє такого. Я думаю, що нам обов'язково вдасться, але на це потрібен час і потрібні кошти. Треба шукати меценатів, які б любили Україну та її історію не лише до глибини душі, а й до глибини кишені. А потім може звернемося до львів'ян, можливо хтось має подібні старожитності.

Ми паралельно робимо багато усього. Це було б може і не цікаво, якби ми запланували конкретну дату відкриття. Крім того, що ми зробили ремонт та світло, запустили подкаст-студію та інтернет-радіо на 24 години, то ми зараз ще готуємо різдвяне радіо на грудень-січень. Десь через тиждень хочемо вже вийти в ефір. Багато є ідей, працюємо над ними.

частина матеріалів та експонатів для майбутнього музею

Молодіжний медіахаб і радіогараж

На п'ятому поверсі плануємо зробити медіахаб для молоді, щоб можна було попрацювати, щоб був і комп'ютер, і робоче місце, і простір для спілкування. Зараз ми вийшли в інтернет-радіо – 24 години музичного наповнення з креативними заставками. Дуже багато друзів і волонтерів, які хочуть долучитися і допомогти. Наша студія і техніка – це звучання завтрашнього дня. Думаємо, що у найближчі кілька років ми будемо попереду і впевнено йдемо до цього.

Буде дуже цікаво, оскільки плануємо зробити відкритий простір. Хочемо зробити медіацентр чи івент-студію, щоб різні зустрічі проводити, лекції, лекторії, обговорення, допрем'єрні покази фільмів і потім транслювати все це одразу в ефір. Ще плануємо на першому поверсі зробити радіогараж – відкритий культурно-мистецько-виставковий центр. Двіжуха така буде, щоб можна було робити виставки молодих художників чи робити презентації цікавих ансамблів.Колись казали, що театру не буде, а буде одне телебачення. Все відносно. Кожен має свого слухача. Людина їде в авто і хоче FM слухати, а є і ті, хто щось мудре, цікаве хочуть почути, якусь інформацію, історію, щось з культури.

Народжена у студії

Я радійником була ще з часів практики. Була на львівському радіо, на тернопільському обласному радіо, потім мене запросили на роботу в тернопільський обласний телерадіокомітет. Але я повернулась і працювала тут, у Львові. Ніколи не хотіла і не планувала змінити професію. Ще в студентські роки зрозуміла що радіо – це моє. Я і в газеті працювала, і на телебаченні була коментатором, але радіо, банально це чи не банально, це не просто покликання, а ціле моє життя. Я жила, живу і буду цим жити. Гадаю, що саме ця любов і те, що хотілося так вберегти історію для майбутніх поколінь, додала мені сил, коли по всій Україні відбулось знищення обласних телерадіокоманій, а лишився єдиний Львів.

Мирослава Лубкович та Левко Лук'яненко

Радійна кухня і форс-мажори

Пригадую, як я була на практиці у тернопільському радіо, на 4 курсі. Я долучалась до усього, бо знаєте, як студентці було усе цікаво спробувати, все хотіла знати, за все бралася. Був якийсь період, коли усі йшли у відпустку, але ж частина має лишитися, бо хто буде працювати. Мали робити концерти на замовлення і Лідія Глухівська (заступниця музичної редакції) каже: "Мирославо, може б ти ще концерти могла зробити?" Я кажу їй, що ніколи концертів не вела. Вона відповідає, що все покаже, бо інакше у відпустку не пустять.

І я мусила робити концерт до Дня Перемоги. Пішла у військкомат, де й виписала учасників війни з різних фронтів і районів Тернопільської області, кого треба привітати. Робила концерт, вночі писала, пісні підбирала, змонтувала і концерт нарешті прозвучав. Наступного дня всі йдемо на летучку, і я, як сьогодні пам'ятаю: "Мирославо, тебе хоче бачити генеральний директор Лопата Василь Герасимович". Ну, думаю, зараз прийду і будуть мене хвалити, що от я студентка зробила такий хороший концерт. Іду ж до директора, а він каже: "Мирославо, ти знаєш, що ти наробила?" Кажу, що концерт зробила. А він мені: "Ти знаєш, що сталося? Тут телефони розриваються. Ти привітала чоловіка, а його десь тиждень тому поховали. Як ти це робила?" Помер ветеран. Я ж йому і кажу, що так і так робила, у них нічого не викреслено. Добре, що він з розумінням поставився, але з того часу я вирішила собі, і практикантам згодом казала, що треба перевіряти інформацію. Ти відповідаєш за те, що повідомляєш. Мені в студентській голові не вкладалося, що той ветеран міг померти, тим більше, якщо це не зазначила організація, яка мала б за цим слідкувати.

Отаку мала приключку. Завжди розказую практикантам, які до нас приходять, бо це є наука. Нестандартних ситуацій було багато, більше ніж треба. Колись мав прийти до нас начальник управління соціального захисту і начальник управління пенсійного фонду, оскільки багато людей скаржилося на них. Це мав бути прямий ефір. Львівське радіо одне з перших в Україні запровадило телефонні дзвінки в прямому ефірі. І ці начальники не прийшли. Побоялися, бо знали, що ми телефонні дзвінки не фільтрували. Тоді я сіла в програму і розказала ситуацію, сама відповідала на дзвінки. Краще б ті керівники прийшли, оскільки вони такого наслухались в прямому ефірі, що краще б самі відповідали на ті питання. Це було десь до 40 хвилин ефіру, люди виговорилися, часу було більше ніж достатньо. Це була дуже нестандартна ситуація. Ми могли замінити програму або щось придумати, але то був незвичний і досить цікавий формат.

Мирослава Лубкович

Морально найважчим був ефір під час Скнилівської трагедії. Як зараз пам'ятаю. Це був вихідний день і я була у своєї мами вдома. Почула цю інформацію, зорганізувалась із нашим диктором Богданом Коником та головою телерадіокомпанії, і ми вийшли в ефір. Мали певні відрізки мовлення, але тоді перекрили Київ з дозволу, звичайно, і кілька годин були у ефірі. Коли люди телефонували, то ми передавали інформацію про зниклих, дізнавалися чи була там певна людина, родичі телефонували і знайомі. Було дуже важко і складно. Єдиний позитивний момент тоді був, що зателефонував дідусь у студію. До нього у гості внучка приїхали і він ридав, бо немає десь тої дитини. Вона пішла зі знайомими гуляти і питав, чи ми не чули, чи не знаємо де вона може бути. За кілька годин ефіру знову телефонує той дідусь, він просто говорити не міг, і каже, що радіо почули знайомі, до яких пішла онучка. Дякувати Богу, дитина пішла у гості, а не на летовище і лишилась жива.

Згадала зараз ще цікавий ефір. Було це десь в 1990-х роках. У нас була комерційна редакція і вона передавала оголошення про збір коштів молодій дівчині для пересадки печінки. Я собі поцікавилася і дізналась, хто дав оголошення і звідки. З'ясувалось, що це родина Заблоцьких. Вони самі хірурги і у них хвора донька Ірина. Вона з чоловіком поїхали десь у Францію, де у неї сталась печінкова кома. З Божою поміччю ми зібрали їй ті кошти. Але вразило мене те, що тоді пенсія була невеличка, може 10-12 карбованців, і написала одна жіночка, що "я віддаю усе що маю, щоб це допомогло Ірині". Писала нам унікальні листи. Я досі навіть їх зберігаю.

Одним словом, кошти зібрали, Ірину врятували. І вона не просто вижила, не просто стала щасливою дружиною, а ще й щасливою мамою, бо народила синочка. Тоді це був перший випадок в історії Франції, щоб після такої операції жінка змогла народити і це була українка. Пізніше була програма про цю ситуацію з Іриною. Перша частина, коли я батьків записала і як вони зверталися до людей, щоб їм допомогли. Але я запам'ятала більше програму, коли прийшов батько вже після Іриної операції. Він прийшов, просто брав нас на руки, обіймав тут усіх, цілував у приймальні і плакав, що ми врятували його дитину. І потім вже, коли Ірина повернулася в Україну на кілька днів, оскільки живе там у Франції, то ми записали програму, яка називалась "Я повернулась до вас, люди". Звук і емоції – це було щось неймовірне. Отака душевна програма згадалась.

Мирослава Лубкович

Я на радіо займалась боротьбою з несправедливістю і людськими  проблемами. Було таке, що ховала мікрофони, пробиралася якось за допомогою робітників на закритий для сторонніх осіб завод електроніки. Мені люди пронесли репортер і я пройшла вахту (хоч казали, що дізнаються і не пустять), записала ті неподобства, на які скаржилися люди. Потім ховала касету, аби її використати і прийшла на радіо, бо мала робити програму. Я тоді головному редакторові зізналася в усьому, а він каже: "Мирославо, йди додому, а якщо ти розшифровуватимеш, то закрийся і тихо роби це, бо мають прийти з КДБ і питати як ти туди потрапила". І ми з ним змовилися, визначили що я буду відповідати. Програма називалась "Робітниче життя" і виходила у четвер, а редактор дав її в середу, день перед тим, не побоявся. Отаке різне ставалось. Багато такого було, що я чудасію робила.

Смерть заради відродження

Найважчий період моєї кар'єри стало нищення радіо. Але ніколи не можна здаватися, ніколи. Це було дуже важко, здавалося, що це вже повна безвихідь, а бачте як, можна зробити все. Мені, до речі, отець Павло Дроздяк з собору Святого Юра якось казав: "Мені прийшла така думка про цю ситуацію зі знищенням радіо. Дивіться, Ісус Христос для того, щоб у людини стало кращим життя, повинен був померти. Може так і радіо треба було вмерти, щоб стати краще". Після тих подій, відродилося не лише радіо, а ще скільки всього створюється. Ми тільки думали, говорили і мріяли про все це, а тут вже діємо. Навіть приміщення зберегли для інтерактивного музею львівського радіо, де всі ці історії розповідатимуть. Всім треба знати про це, бо все знищили, але ми оберігаємо і відроджуємо. Основне – це той дух від людей, який був, є і буде. Зараз ми єдині в Україні.

команда Львівського радіо

Про особисте

У радіомовленні, я вам чесно скажу, хочеться, щоб журналісти не опускалися до того, що видно яку політичну силу вони відстоюють. На превеликий жаль, таке є і мені це дуже неприємно. Не можна так робити ніколи. Ще так відверто когось принижувати. Яка б це політична сила не була, не можна отак воювати. Нас колись Володимир Здоровега вчив, що якщо є критична ситуація, то мінімум три джерела треба перевіряти, а як така ситуація з політикою чи ще чимось, то мінімум дві позиції має бути. Чи не вчать цьому зараз, чи то від журналістів залежить, але це дуже неприємно. Час пройде, а ти зіпсуєш своє ім'я, не можна так робити. Певно це моє таке особисте і болюче.

Немає гірше, як не хочу

Майбутнім журналістам, студентам, я би, перш за все, сказала, що треба хотіти розвиватися. Немає гірше, як не хочу. Треба хотіти і робити все з любов'ю і бажанням. Також варто, щоб траплялися люди на твоєму шляху, які б хотіли допомогти і підказати. Наша студія колись була кузнею кадрів. Зараз на радіо, на каналах дуже багато наших практикантів і працівників. Ми завжди раді усім допомагати і підказувати. Треба робити, а не чекати поки дадуть. Це не журналістика, якщо тобі дали якесь завдання виконати від А до Я і все. Ти як журналіст повинен зробити ще двадцять А і тридцять Я. Братися за все, цікавитися, розуміти і дізнаватися нове. Але перш за все, треба бути людиною і любити людей в журналістиці. Яку б тему ти не взяв, треба завжди знати, що людина – це найвища цінність. Не забувайте про це і все буде добре.


фото: Фб Львівського радіо


авторка: Яна Русіна