Коронавірус і ми

Депутат Львівської міської ради Юрій Кужелюк (Громадянська позиція) про коронавірус та карантин в Україні.

Вірус в Україні розповсюджується. Кількість госпіталізованих росте. Навіть наш міністр змушений відкласти закупівлю захисних костюмів у Китаї, надсилати анафему медичній реформі та заговорити про загрозу другої хвилі та критичну наповненість лікарень.

Але про владу не будемо, про неї не говорив лише лінивий. Тут все зрозуміло. Врешті, що хотіли, те й маємо. Міністр медицини, який і дня не працював у медицині, міністр освіти – ректор-плагіатор, міністр оборони – пенсіонер. Результати будуть очікувані. Давайте трохи про нас, оскільки скільки б ми не нарікали на владу, китайців чи зубожіння, але біда приходить до кожного індивідуально. І розплачуватись за все приходиться самому. Отож згадаймо події тримісячної давності.

Звичайно ж місцеві депутати грудьми стають на захист підопічних територій та переможно рапортують: "Добилися, захистили, не пустили, виборці запам'ятайте мене, ім'ярек". На всі аргументи опам'ятатися – крик і улюлюкання активістів. Апофеоз – Нові Санжари. До речі, у Шклі, де відмовились прийняти краян з Китаю, зараз 29 інфікованих і 33 підозри, а у Нових Санжарах, де їх таки розмістили – жодного інфікованого чи жодної підозри.

Цікаво, правда ж, панове захисники? Минуло трохи часу. І що ж, коли біда дійсно прийшла? З одного боку, зростає кількість заражених, госпіталізованих та померлих. Перевтомлені медики та заповнені лікарні. З іншого – натовпи людей на кордонах, ігнорування маскового режиму, компанії, дискотеки, шашлики тощо. І причина дуже й дуже поважна – ми втомилися від карантину. Наче хвороба на це все зважатиме.

Втомилися і все, і тупнемо ногою. Взагалі дивно. Ще рік тому ми всі дуже втомилися від війни, особливо ті, хто сам не воював та не допомагав фронту, а від армії відмазувався. Тому треба, щоб війна просто щезла і все. Завтра зранку. Пройшов рік, зведення з фронту не щезли, але втома від війни непомітно перетворилася на втому від карантину. Проте чомусь вірус не щезає, а набирає оберти. Чому він не щезає, адже ми втомилися?

Цікаво від чого ми ще втомимося через якийсь час? І коли нарешті прийде до кожного прозріння, що від твоєї втоми ні природа, ні навколишня ситуація не зміниться, і що світу начхати, вибачте на слові, на твою втому, і постраждаєш лише сам? І нічого потім буде плакати, що знов прийшли москалі чи помер хтось з твоїх близьких. І взагалі, якщо поглянути на ці три місяці, то чи не соромно нам має бути за те, що витворяли та говорили тоді? І чи не варто нарешті перестати бути вічно втомленим та зневіреним. А навчитись жити в цьому байдужому та жорстокому, але таки доброму світі.