Зміст статті

21 серпня 2020Софія Король

Львів Самбука

Львів у романі Ростислава Самбука "Ювелір з вулиці Капуцинів".

Ростислав Самбук – вправний майстер пригодницького жанру в українській радянській літературі другої половини минулого століття. Завдяки його творчості український пригодницький роман отримав авторитет поміж його сучасників. Львів для Самбука був містом, де він розпочав свою літературну творчість, і саме у Львові розгортаються сюжети його відомих детективних творів.

Самбук народився у 1923 році в селищі Копаткевичі Гомельської області в родині вчителів. Згодом переїхав в Київ, де й закінчив місцеву школу. Його юність припала на розпал Другої світової війни. В перші місяці війни Самбук потрапляє в епіцентр подій, де ледь залишається живим. Він мріяв про виняткову кар'єру журналіста, але у вісімнадцять років став інвалідом ІІ-групи. Проте не впадав у відчай, а продовжив прагнути до своєї мети. Ростислав Самбук вступив в Об'єднаний український університет в Кзил-Орді та успішно закінчив курс журналістики в Тарту.

Після звільнення Львова Самбук повернувся в Україну, спочатку в Ужгород, а згодом й у Львів. На той час ситуація в Західній Україні була неспокійною, як і на фронті. Самбук працював в редакції газети "Вільна Україна", а потім переїхав в Київ, працювати редактором у видавництві "Радянська Україна". Всі ці роки він приятелював з Володимиром Яворівським. Самбук лише у сорок наважиться спробувати свої сили у літературній діяльності. Його письменницька творчість розпочнеться з повісті "Двобій", яку він написав разом з З. Мурзіним. Її годі шукати у бібліотеках Львова. За словами покійного Вітольда Мілоша в основі її сюжету була відома справа львівської "трикотажки".

А вже через два роки, у 1966 році,  виходить роман "Ювелір з вулиці Капуцинів". Вибір жанру твору для радянського журналіста Самбука був неймовірно об'єктивним та логічним. Оскільки пригодницька, детективна література дає змогу говорити з читачами про серйозні, гострополітичні та актуальні теми, як того й вимагала радянська пропаганда. В українській літературі інтерес до детективу виник у 20-ті роки (Майк Йогансен, Юрій Смолич тощо. Пізніше, у 30-ті роки, цей жанр помітно змінився та перейнявся пафосом хворобливої "шпигуноманії". Дослідники поділяють детективну літературу на сім напрямків:

1. Власне детективний (кримінальний) роман або повість

2. Міліцейський роман

3. Фантастично-кримінальний роман

4. Шпигунський роман

5. Політичний роман

6. Революційні повісті/романи та історичні детективи

7. Воєнно-пригодницька література

фото: toloka.to

Творчість Ростислава Самбука припала саме на розвиток шпигунських романів. Шпигунський роман – це літературний жанр, який тематично зв'язує протагоніста зі шпіонажем, структурно – близький до авантюрного з мотивами подорожі, поєдинків та тривожних переживань щодо того, що трапиться з головними героями. Насправді тоталітарний режим не дуже любив детективи та шпигунські романи, і тому справжній розквіт цього жанру настав лише після смерті Сталіна. Самбук входив до плеяди тих письменників, які надовго захопили увагу покупців книжкових магазинів та читачів публічних бібліотек. Впродовж 20 століття шпигунський роман значно змінювався: від авантюрного до психологічного, від героїчного до негероїчного.

Події роману "Ювелір з вулиці Капуцинів" розгортаються власне у Львові під час Другої світової війни. Польська дослідниця Катажина Котинська відзначала, що автор чудово впорався із завданням чітко показати класову боротьбу та моральну, патріотичну, організаційну вищість "справжньої радянської людини".

"Роман розповідає про баталії ідейних молодих людей, які жертвують власним комфортом, піддаються загрозі життю та прикладають максимум зусиль, аби протистояти фашистському гніту. У творі відбувається боротьба двох світів, де стикаються прості люди, що воюють аби їхня територія була вільна від окупантів та буржуазних нахабних німців. Хоч у «Ювелірі з вулиці Капуцинів» прямо не сказано про тотожність українського народу з радянською ідеологією, однак це можна простежити через імена, побут тих чи інших героїв, книжки, які вони читають та місцевість, де вони живуть. До того ж Самбук стилізує мову персонажів за зразком галицького варіанту української мови. Негативні герої натомість – усі як один чудово навчені, приготовані, досвідчені. На стику цих двох світів іще більше увиразнюється ідея неминучої перемоги комунізму", – писала вона.

Загалом "міське середовище Львова було для радянської літератури цікавою і привабливою декорацією. Вузькі бруковані вулички, численні провулки, стрімкі дахи старих будинків, черепиця, що вислизає з-під ніг, похмурі горища, довгі балкони та віконечка у двір – усе це створює густу, напружену атмосферу та допомагає будувати сюжети захопливих гонитв і втеч", – підсумовує Катажина Котинська

Наприклад, в "Ювелірі": "Заремба вискочив на балкон, що огинав будинок, пробіг кілька метрів і шугнув у двері, що вели в мансарду. На майданчику крутих сходів – віконце. Обережно відчинив його, ледве проліз через вузький отвір і спустився на дах сусіднього будинку. Старий будинок – таких у місті сотні – збудований років двісті тому в готичному стилі: вузькі стрілчасті вікна, високий, крутий черепичний дах. Черепиця від часу й дощів поросла мохом, стала слизькою, де-не-де потріскалась. Заремба прикинув: єдиний шлях – повзти по гребеню".

З огляду на те, що вагому частину свого життя Самбук прожив у Львові, відповідно у його творчості можна простежити на скільки точно автор подає географічний опис місцевості. Отож пропонуємо віртуальну прогулянку  місцинах, де підпільно виконували свої дії радянські розвідники та інші диверсанти. Перші цитати з вказівкою на локації оповідають про те, як лідер радянської молоді ледь не потрапив в обійми німецьких шпигунів. Пройдімося тим шляхом, що і головний герой.

"Перш ніж вийти на привокзальний майдан, Євген Степанович потинявся трохи по перону. Здається, вусатого ніде не було. Та коли нарешті пірнув у юрбу, що чекала на трамвай, знов побачив його за кілька метрів".

"Біля ратуші Заремба раптово підвівся, вискочив мало не на ходу. Побачив – вусатий стрибає теж. Євген Степанович швидко завернув за ріг, зайшов до магазину і відразу вийшов через інші двері. Завертаючи за ріг, зиркнув скоса – і побачив агента за кілька кроків. Значить, кепсько знає місто, боїться загубити. "Отже, тепер ми примусимо тебе понервувати…"

"Катруся перейшла вулицю, постояла біля вітрини магазину і, побачивши, що повновидий вийшов з редакції та попрямував уздовж скверу, пішла за ним. Разом сіли у трамвай, що йшов до Крутого замка. Вийшли на останній зупинці. Пасажирів було мало – майданчик біля входу в парк відразу спорожнів. Повновидий, насунувши на чоло капелюха, завернув у провулок".

Історія Крутого, чи як ще місцеві його називають, Високого замку сягає ще з сивої давнини. За архівними документами та науковою літературою Високий замок у Львові виник в часи Галицько-Волинської держави. Замок, збудували під керівництвом Короля Русі Лева Даниловича, потім – польського короля Казимира III на Замковій горі у Львові. Із середини 19 століття Замкова гора стає парком. Її обсадили деревами та облаштували проходи, а також вибудували штучну печеру (декоративний грот), про що свідчить поміщена на ній дата – 15 серпня 1841 року. 24 грудня 1957 року створили Львівську обласну телерадіокомпанію, що була однією з перших обласних телерадіокомпаній в УРСР та охоплювала територію всієї Західної України. Тоді ж відкрили й телевежу на Замковій горі. Це суцільнометалева просторова ґратована телевізійна вежа, висота якої з антенами становить 192 метри (570 м над рівнем моря).

Впродовж віків Високий замок і до сьогодні залишається визначною пам'яткою як для мешканців Львова, так і для туристів. Адже з вершини замку відкривається красива панорама на усе місто.

"Після брудного барака оця кімната з полірованими меблями і з простеньким килимком на підлозі здалася незвичайною. Петрові не вірилось, що подібна квартира може існувати в такі часи за три кілометри від центру міста, від Цитаделі, де й досі гниють полонені… А тут ще й кактус на підвіконні! Виходить, життя не припинилось".

У центрі Львова в роки війни було декілька в'язниць, про деякі з них ми розповідали у попередній статті про Івана Керницького.  Львівська цитадель – фортифікаційна споруда у Галицькому районі Львова. Зведення цитаделі велося у 1850-1856 роках. Ходять чутки, що сам Франц Йосиф – великий цісар Австро-Угорщини доклав свою імператорську руку до будівництва комплексу. Цитадель складається з чотирьох веж-бастіонів і триповерхової будівлі казарми. Під час Другої світової війни у цитаделі був концентраційний табір для військовополонених Stalag 328. Одночасно з цим тут були й військові казарми. Після децентралізації табору на більшості території залишились лише військові казарми. У повоєнні часи в Цитаделі розмістили частини Прикордонного військового округу. В одній з башт зробили склад хімічної зброї.

За часів Незалежності усі споруди комплексу перейшли у приватну власність. Найбільший V-подібний корпус перейшов у користування колишнього "Електрон Банку", який створили у 1991 році. Згодом у корпусі казарм історію продовжив "Volksbank" (квадратні башти теж орендуються). У башті №1 розташоване книгосховище бібліотеки імені Василя Стефаника, башту №2 ("Вежа смерті"), що на Калічій горі, переобладнали під готель-ресторан "Citadel Inn", башта №3 перебуває у напівзруйнованому стані, башту №4 відреставрували, але вона стоїть пусткою із 2007 року. Тривалий час комплекс мав статус пам'ятки місцевого значення. Постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2012 року місце концентраційного табору Шталаг-32» внесли до реєстру нерухомих пам'яток історії, архітектури, містобудування національного значення.

"Лікар визначив легкий струс мозку й заборонив Марії вставати з ліжка. Якось воно вже так сталося, що Модест Сливинський усі клопоти про хвору взяв на себе. Подзвонив у друкарню, з'їздив на чорний ринок і повернувся на Джерельну, де мешкала Марія Харчук, із скромними припасами – трохи масла й білого хліба, півкілограма цукру, чай і кільце ковбаси. Побачивши, як хвора розкрила очі, похвалив сам себе. Головне – не переграти. Він міг би засипати це маленьке помешкання різними делікатесами, фруктами й цитринами, але й те, що приніс, вимагало пояснення: масло й ковбаса багатьом могли лише наснитися".

Джерельна в середині 19 століття вже була повноцінною львівською вулицею. Свою назву отримала завдяки джерелам, які тут існували і які використовувались у кількох купальнях та лазнях. Джерельну ніколи не  перейменовували.

"Докладно теж продумав. На вулиці Капуцинів, у центрі міста, є пристойне приміщення з великою підсобкою. Там можна розташувати магазин. Торгувати не лише ювелірними товарами – у нас для цього пороху не вистачить, – а й різним мотлохом. Створити щось на зразок комісійного магазину. Думаю, я з цим упораюсь".

У Львові ніколи не існувало вулиці Капуцинів, однак все вказує на те, що це могла бути теперішня вулиця Короленка. Адже перша її відома назва – Францисканська. Названа на честь монастиря францисканців, яку збудували капуцини, що знаходиться на цій вулиці. Тому можна припустити, що Самбук описував саме цю вулицю.

"Виходить, річ серйозна… Завтра він чекатиме на тебе у надійному місці. Вулиця Пекарська, 24, сьома квартира. Подзвониш чотири рази. Запитаєш: "Тут продають рояль Беккер? Відповідь: "Не Беккер, а Шредер".

Цитата, яка зацікавила всю редакцію, оскільки будинок цей досі існує та й квартира така є. Хотіли випробувати цей шифр, але, на жаль, двері ніхто так і не відчинив. Мабуть, поїхали на закупівлю роялів Шредер.

"Біля виходу з парку на Катрусю подивились два старомодні, погано одягнені фотографи, та дівчина не звернула уваги на їхні благальні погляди. Пішла Сикстуською вулицею: тут мешкав Петро, і дівчина мала надію випадково побачити його".

У 40-х роках така звична для львів'ян й популярна для туристів вулиця Дорошенка, мала назву Сикстуська. Названа на честь Еразма Сикста, доктора медицини, відомої постаті середньовічного Львова, його фільварок був біля костелу Святої Марії Магдалени. Ось такою була ця вулиця на початку 20 століття.

фото: lwowskie.fotopolska.eu

"Вночі на розі вулиць Підвальної і Ратушної зупинились два легкові автомобілі. Шість есесівців у цивільному одязі рушили до чотириповерхового будинку на Ратушній. Обережно постукали у вікно до двірнички. Коли за дверми пролунали кроки, високий унтерштурмфюрер наказав півголосом: – Відчиніть! Гестапо!"

Львів – це красиве, атмосферне місто, яке захоплює в полон одразу й не відпускає. Після кілька місяців життя тут, складно потім покинути чи забути Львів. Красиві вулички, будинки, які просякнуті історією та гостинні люди – усе це закохує в місто. Ростислав Самбук також любив Львів, його відданість місту можна простежити у думках, які він вклав в уста головній героїні.

"Катруся любила своє місто. Їй подобалось старе, збудоване кілька сторіч тому, й нове – ця мішанина, зрештою, і визначала обличчя міста. Старовинний монастир п'ятнадцятого віку, будинки з вузесенькими вікнами, а поруч сучасна площа з великими клумбами і газонами… Ратуша з баштою – і новий будинок з світлими дзеркальними вікнами… Вузесенька вуличка, вимощена, певно, ще цеховими майстрами, і асфальтований, проспект, обсаджений каштанами… Все тут рідне і все знайоме: в цій гімназії вона вчилась, а тут жила її подруга… Це її місто, тому вона й поспішає на Ратушну, щоб мати змогу знову вільно блукати улюбленими вулицями й не бачити оцих нахабних пик, оцих зелених мундирів".

Автор: Софія Король