Зміст статті

2 червня 2021

Мова, кіно, дубляж, свати і бабло

Громадський діяч Юрій Кужелюк про актуальні події тижня в Україні.

Вкотре підкидається мовне питання. У сфері кіно. Жахлива проблема – потрібно демонструвати в українській державі кінофільми українською мовою. 

Дивишся на реакцію Патураєва щодо результатів невдалого голосування і згадуєш слова В. Висоцького (на рідній тепер для Патураєва мові): "Он то плакал то смеялся, то щетинился, как еж, он гад над нами издевался, ну сумашедший, что возьмешь". Реакція була настільки суперактивною та безпосередньою, що відразу впадає в око – або хтось вже щось взяв і тепер треба віддавати, або пообіцяли, але: "відіт око, да зуб нє ймьот". А так хотілося.

Жах. Весною 2019-го прийняли закон, де сказали: "Шановні кіновиробники, ось Вам два роки для того, щоб Ви підготувалися показували фільми в державі Україна українською мовою". Так як в Польщі польською, у Чехії чеською, у Словаччині словацькою, в Угорщині угорською тощо. Цікаво, що в жодній з країн Центральної Європи ніхто не скаржиться на малий внутрішній ринок, нерентабельність тощо.

Це тільки у нас проблема, адже аргументація вбивча: "Попередній контент дублювати нема сенсу, а на новий немає часу, оскільки ось уже 1 липня". Виявляється, що Covid-19 заважає дублювати фільми. Що спільного між дублюванням і ковідом збагнути важко, але ж у нас – ой зелене жито, зелене, зеленії бакси у мене. Не рублі, зважте.

Проте я не до того, щоб виховувати когось, а про те, хто б де був зараз, якби не та осоружна українська мова, яка для декого завжди була, є і буде не на часі.

Отож перші рухи зі здобуття незалежності в СРСР питань у кінці 80-х розпочалися з мовних питань у всіх колишніх республіках. Спочатку у Балтійських, потім в Україні, і далі у всіх інших. Адже історія львівської політики розпочалася з того, що Львівський обком КПУ заборонив проведення установчих зборів Товариства української мови в палаці культури будівельників (в народі – в ГАЗі) на вулиці Стефаника. На це львів'яни вперше відповіли потужним мітингом, який влада спробувала розігнати силоміць, застосувавши ОМОН і службових собак. Далі, як то кажуть, понеслося. Пожежа запалила інші міста, столицю. Але підкреслю, що тодішня влада програла, тому що наступила на найболючіше – на мову, тобто національну гідність. З тих часів минуло понад тридцять років.

І що ж. Якщо колись ти колись говорив українською, то автоматично був українським буржуазним націоналістом. Пригадую, коли я під час відрядження до Москві говорив українською мовою про службові питання з режимного підприємства телефоном зі своєю установою, то мене тут же викликали у перший відділ (служба КДБ на заводі) з запитанням: "Ви пачєму на інастраннам язикє разгаваріваєтє?" Це були 80-ті роки минулого століття.

Минув час. Українська мова потроху відвойовує позиції. Вже навіть в Харкові не соромно щось запитати українською, а в Києві взагалі – русофобія згідно з Лавровим. Всі все розуміють, ніхто не каже, що ти з села. Немає проблем ні в україномовних, ні в російськомовних. І прийняття закону про мову у 2019-му не викликало якихось збурень у суспільстві. Введення мовних квот на радіо та телебаченні, попри всі зойки медіавласників та їхніх прислужників, також не викликало жодних соціальних збурень. Навіть за максимального сприяння старших братів.

А щодо проблем з дублюванням фільмів українською мовою, то вдамся до спогадів. Нинішнє покоління не знає, але у 90-х всі дивилися серіали. Це було щось незвичайне. Кожна людина на годину могла від своєї сірої реальності та поринути в щасливий віртуальний світ кіно з героями, які живуть таким незвичним для нас життям, у яке хочеться, якщо не потрапити, то хоча б подивитися.

Щоб всі розуміли, як це було, то наведу приклад з власного життя. 1995-й рік. Так сталося, що я лежав в реанімації однієї з львівських лікарень. Для загалу поясню, що реанімаційний зал – це приміщення, де поруч лежать хворі різної статі, без жодних сентиментів, оскільки у кожного є лише одне питання: чи ти залишишся тут чи підеш туди, де вже немає проблем. Понад чверть століття дякую хірургам, і особисто пані Марті Приймич, які фактично повернули мене сюди звідти, де вже не пишуть дописів. Щиро вдячний медсестричкам і санітаркам, які обходили мене 23 години на добу в реанімації. Запитаєте, чому лише 23 години?

Тому що з 19-ї до 20-ї йшов серіал Просто Марія. І протягом тієї години всі, і лікарі, і медсестри, і санітарки збиралися в кімнаті з телевізором та поринали в чарівний світ. І якби навіть стався землетрус, чи з берегів вийшла Полтва, то ніхто б не відірвав нікого від телевізора. А що ж хворі запитаєте? А нічого, вони просто мусили пережити ту годину, щоб самим запитати: "А як там Марія?" І сестрички оповідали, а хворі оживали.

А перед тим йшов 255 серійний мексиканський серіал Багаті теж плачуть, де головну героїню звали Маріанна. І ось цей фільм розпочинався ще за Радянського Союзу, де, зрозуміло, всі фільми були російською мовою, а закінчувався вже за незалежної України. І постало питання про дубляж українською. Скільки ж тоді було гнівних філіппік. Як Ви смієте, народ не зрозуміє, як це Маріанна буде говорити українською, ніби в Мексиці всі говорять на общепонятном. Але нічого, якось звикли.

І ось ці події дуже нагадують нинішнього Патураєва. Ніби то проукраїнський, але бабло є бабло. І нічого іншого. Адже ми розуміємо, що причина – ніякий не коронавірус, а звичайне небажання телемагнатів платити за переклад. І взагалі, чому шановні продюсери, ми весь час говоримо про переклад з російської. Адже є широкий світ Голлівуду, Франції та Італії. Беріть фільми у них, продавайте їм свої. Правда у них немає Владімірського централу та героїчного русского спецназу до яких ви так звикли. Та й фінансові відносини з тим Заходом незрозумілі. Авторське право, білі податки. Ні, це не для нас. Як казав один телекоментатор: "Такой хаккєй нам нє нужен!" Уявляєте, свати говорять українською мовою. Нечувано. Они ж, свати, а не лохи.

І от думаю я собі, що б було, якби не мова, що спричинила подальші події. Суркіс залишився б виконробом "Київжитлорембудмонтажу", Янукович – завідувачем автобази, чимало нинішніх провідних журналістів – редакторами заводських багатотиражок чи районних газет, націоналісти та активісти – комсомольцями всесоюзних будов. Рабінович після цюпи, яку отримав за совка, сів би ще раз за свою діяльність цеховика. Решту олігархічних прізвищ ніхто навіть би не знав. А поїздка в Польщу цінувалася б більше, ніж нині на Мальдіви. То чому ж ви так ненавидите ту мову, яка спричинилася до створення держави, де ви досягли успіху.

Видно, що слушно написав харківський поет:

Як романтично пахне ковбаса

І помідори в банцi зашарілись.

А в пляшечці, так тихо як роса,

Горілочка домашня причаїлась.

I сало ніжно зваблює тільцем,

I хліб наставив загорілу спину…

Якщо ж ти млієш, слухаючи це,

Чому ж ти, гад, не любиш Україну?

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.