Василь Куйбіда: Мусимо перезаснувати державу

Василь Куйбіда: Мусимо перезаснувати державу

Ірина Марушкіна,  14 січня 2013

Розмова з головою Народного Руху України Василем Куйбідою про проблеми націонал-демократичного руху, про ситуацію в українській опозиції, а також про політичну ситуацію на Львівщині.

Василю Степановичу, Ваше обрання на посаду голови Народного Руху України варто розцінювати як початок змін в партії  і якщо це так, то якими будуть ці зміни?

Мені важко давалося рішення кандидувати на посаду голови НРУ. Кілька років поспіль перед звітно-виборними зборами партійні організації зверталися до мене з пропозицією висунути мою кандидатуру на цю посаду, але раніше я відмовлявся від цього.

Зараз же в Русі склалася така ситуація, що або він спроможеться на модернізацію, або його виштовхають на маргінес політичного життя. Зїзд НРУ висловився за модернізацію. І тепер ми разом намагатимемося повернути вплив національної демократії, той, який вона мала на початку 90-х років минулого століття.

Звичайно, коли ми говоримо про модернізацію, то маємо на увазі  не  ідеологічні основи НРУ, вони залишаються незмінними — національна демократія. Йдеться про те, щоб спираючись на них виробити чіткі стратегічні цілі, виокремити завдання на сучасному етапі, намітити сучасні підходи до їхнього вирішення, а тоді відповідно провести організаційні зміни.

Разом з тим, незмінність ідеологічних засад Руху не означає, що ми не повинні взагалі торкатися ідеології. Навпаки, перед нами стоїть завдання розвитку партійної ідеології, її адаптування до викликів сучасності.  

Ідеологія НРУ формувалася на початку 90-х років минулого століття. І от до загибелі В’ячеслава Чорновола вона розвивалася, у тому числі й в його роботах. Після ж цього періоду Рух фактично використовував у своїй роботі надбання теоретиків першої хвилі української національної демократії. 

Але змінюється наше життя, змінюються суспільні відносини, змінюються наші погляди, з'являються нові виклики і перед державою,  і перед нацією. Сучасна пратійна ідеологія повинна відповідати на всі ці виклики, в тому числі й ті, котрі постали після того, як у нашій державі у 2010 році все різко змінилося. 

Рух повинен не тільки асоціюватися із відновленням української незалежності, а й стати сучасною партією, в тому числі і за цінностями, цілями, ідеологією, організаційною структурою і формами та методами партійної роботи.

Але чи має НРУ достатній ресурс для цього, перш за все людський? Чи є коло експертів,  здатних справитися з такими завданнями і чи є люди, які зможуть все це донести до суспільства?

Сьогодні жодна з ідеологій не може чітко відповісти на виклики, які стоять перед суспільством. Тому громадяни віддають перевагу роботі у громадських організація. Ідеологія національної демократії також потребує розвитку. Проте не так багато рухівців докладають для цього зусилля.

Звичайно ж, що не треба покладатися виключно на членів партії у вирішенні завдання розвитку ідеології національної демократії. Треба спілкуватися із експертним середовищем, із людьми, які формально не є членами партіі, але мають такі самі погляди, як ми, сповідують  ідеали національної демократії й вважають, що держава повинна бути національною, що повинна бути програма розвитку української державності, програма підвищення її конкурентоспроможності у світі держав-неацій, також вважають, що ця держава повинна бути правовою, демократичною із українським громадянським суспільством. Таких людей, особливо серед науковців, багато.

Наше завдання — створити дискусійний майданчик, можливо, навіть не у партії, а поза партією, бо не можна стверджувати, що ідеологія національної демократії —  є виключно Рухівська ідеологія й ніхто, окрім них,  не має права її розвивати чи претендувати на те, щоб жити і діяти відповідно до цієї ідеології. Це було б не правильно. Необхідно також задати, можливо, напрямки, тон тієї дискусії, а потім  - винести правильні висновки з неї.

Користуючись колективним розумом -  розвинути ідеологію і сформувати відповіді на питання, які стоять сьогодні перед нашою державою і суспільством. Це - вже завдання для самих рухівців, бо зрозуміло, що це все має лягти у оновлення їхньої програми.

Василю Степановичу, хотілось би зупинитися на ваших теоретичних доробках. Адже в 2011 році на "круглому столі" у Львові Ви виступили з досить радикальними на той час ідеями виходу з кризи украінськоі національної демократіі.

На жаль, мої тодішні аргументи не були успішними і публікації також не мали сподіваного відгуку. Хоч зараз, кілька місяців тому у своїй промові у суді Юрій Луценко майже повністю повторив частину висловлених мною у 2006-2011 роках ідей. Тільки він висловився за перезавантаження держави, а я в тому числі і у вас, на круглому столі,  говорив про перезаснування держави, вважаючи, що перезавантаження – це збереження того ж самого, що ми вже маємо.

Перезавантаження - це як в комп’ютері: зависла програма, натиснув кнопку і заново перезавантажив все, але при цьому програма лишилася таж сама.  Перезаснування ж означає: все до основ знести і почати  з фундаменту будувати нову державу. Зрештою французи так робили не раз. Сьогодні у них 5-та республіка. Чому ми не можемо зробити висновки з власних помилок і сказати: так ми помилися, коли після прийняття Декларації про державний суверенітет почавши в 1991 році формувати законодавче поле відновленої держави, не обмежили право стати громадянами відновленої держави тих хто проти неї боровся, вчорашніх окупантів чи їх нащадків.

Не подбали про те, щоб кожен хто стає її громадянином шляхом натуралізації обовязково знав історію і культуру України, українську мову. Прийняті ліберальні закони себе не виправдали, дали можливість ворогам внутрішнім зруйнувати цю державу. Тому мусимо перезаснувати державу, обмежити політичні права тих, хто зруйнував нашу другу республіку, поставити і інші перепони для того, щоб ніколи в майбутньому цього вже не трапилося.

Ваші ідеї про перезаснування українськоі держави будуть покладені в основу модернізації НРУ?

Перші думки щодо перезаснування держави були висловлені ще у 2005 році. Піднімалося це питання на Політраді НРУ і 2006-2007 роках, але тоді зі зрозумілих причин вони швидше спантеличували аніж спиймалися як правильно визначена мета. У 2010 році у звязку з підписанням і ратифікацією антидержавної Харківської угоди я знову сформулював це завдання, намагаючись знайти розуміння і прихильників як в Русі, так і в ширших опозиційних колах, включно з ЮлієюТимошенко.

Однак і тоді, у 2010 році, це не стало домінуючою складовою в роботі НРУ. Прямо скажемо – не сприймалося. Коли я після чергового виступу не побачив реакції, на яку сподівався, спитав в Бориса Тарасюка, чому ці ідеї не сприймаються, де я помиляюся?  Він сказав: «Ти говориш все логічно, але бачиш, ідея стає зброєю, коли оволодіває масами. Ти ж не знайшов аргументів, щоб переконати рухівське середовище ані інших наших колег».

І це справді було так. Думаю, треба було якийсь термін часу, бо вже потім, коли я на з’їзді НРУ в 2011 році говорив в тому ж ключі, делегати сприйняли це, як то кажуть, тривалими аплодисментами, але однак рішення з цього приводу з’їзд не ухвалив.

Тобто в 2005-2010 рокахх  не було жодної реакції, в 2011 році - це вже сприймалося, а в цьому році, я думаю,  що саме ці теоретичні розробки визначили політичні завдання НРУ на перспективу. Рухівці у своїх виступах на останньому з’їзді, що відбувся у грудні 2012 року, і потім - на Центральному проводі говорили: так, треба визначитися як ми ставимося до цієї держави і сформулювати правильну мету, яку б розуміло суспільство. Ця держава нікого не влаштовує, вона мусить бути демонтована і на її місці мусить бути зведена нова держава - національна, правова, демократична. Зрозуміло, що мусить бути новий суспільний договір у вигляді нової конституції, яку мають приймати установчі збори, конституції, яка б відображала нові взаємини між суспільством і державою.

Тобто можна очікувати, що нова програма НРУ буде дієвою і навіть більш радикальною, ніж у ВО «Свобода»?

Повторю, ми плануємо для встановлення національної державності розробити і запропонувати цілісний комплекс дій, котрий відповідає нашій ідеології, бо спочатку - ідеологія, цілі виростають з ідеології. А все це будується на цінностях. А тоді вже - програма дій.

Нагадаю, в Декларації про державний суверенітет, прийнятій 1990 року, говориться про те, що ми відновлюємо свою державу, спираючись на право націй на самовизначення. Це означає, що наша держава є національною. Останнє знайшло своє відображення в Конституції України 1996 року. Хоч там напряму не записано, що Україна є національною державою, як це, скажімо, сказано  в Конституції Румунії, але за іншими ознаками можна стверджувати, що так є. Бо Конституція України писалася на основі Декларації, а окрім того  і Герб, і Гімн і Прапор України – це символи української нації, державна мова – українська. Все це – ознаки національної держави.

Проте сьогодні ми розуміємо, що від національної держави нічогісінько не лишилося, а державна машина використовується для того, щоб нищити українські цінності,  українство.Народ, який скористався правом на самовизначення, не може це мовчки сприймати.

Треба вголос, не соромлячись і нічого не боячись, свою правду перед світом казати. Це – наша хата. Тому тут має бути так, як хочемо ми, а не як хоче якась невеличка групка людей, яка до українства не має ніякого відношення. Мусять бути вироблені цінності, на основі яких ми всі будемо себе ідентифікувати з цією державою і спільно працювати з нею,  будемо  вважатися українцями не залежно від походження. В основі такого обєднання і ідентифікації мають лежати українські цінності. Саме на їх базі усі етнічні групи і мають творити українську політичну чи громадянську націю.

Ми проти того, як це говорить Партія регіонів чи інші, що оскільки в українській державі живуть різні етнічні групи, включаючи українців, з унікальними і рівнозначними своїми цінностями, то відтак має сповідуватися мультикультуралізм. Це ліберальний підхід, від якого публічно відмовилася уже і  Франція вустами Президента Саркозі  і  Німеччина вустами її канцлера Меркель, хоч ці держави міцні, як і сильна у них національна ідентифікація. Ми теж цього не сповідуємо, бо вважаємо, що це дуже послаблює і так не міцну українську державу, адже в Україні в цьому випадку немає основи чи цінностей, які б усіх нас об’єднували. Зауважу, що разом з тим ми вважаємо за необхідне створити умови для розвитку культури усіх етнічних груп.

Так, можна казати, що цінності різних етнічних груп просто інші. І ми маємо ставитися толерантно до них. Ми  теж сповідуємо толерантність. Тільки ми вважаємо, що толерантно треба ставитися до всіх, окрім ворогів. Той, хто воює твою державу, хто нищить твою націю, не може розраховувати на твоє добре ставлення чи розуміння того, що він робить. Якщо ти не відповідаєш ворогу ударом на удар, то, вибачайте, ти не є громадянином цієї держави. В конституціях усіх держав записано, що громадянин зобов’язаний захищати свою державу усіма доступними засобами.

І все ж таки чи лишилося в українському політичному спектрі місце для національної демократії? Адже на правому фланзі сьогодні домінує «Свобода», а «Батьківщина» та «Фронт змін», які за ідеологічними маркерами далеко не є однозначними, вже багато років товчуться на електоральному полі національної демократів. 

Розумію Ваш скепсис, але давайте спробуємо проаналізувати.

Народний Рух України починаючи із 1999 року фактично самостійно не ходив на президентські та парламентські вибори. У 2002 році НРУ виступив основою формування блоку «Наша Україна». Потім, у 2006 й 2007 роках теж входив у блок національно демократичних сил. У 2012 році НРУ пішов на парламентські вибори в єдиному списку Об’єднаної опозиції «Батьківщина» разом із «Фронтом змін» й іншими кількома партіями. Таким чином він наче добровільно віддавав в ім'я спільної перемоги своє електоральне поле. І, з одного боку,  це електоральне поле заходила «Свобода», а з другого —  «Батьківщина» і «Фронт змін».

Але ідеологія НРУ відрізняється від ідеологічних цінностей і «Свободи» і  «Батьківщини».

«Свобода» є національна сила, і сумнівів щодо того ні в кого немає. І це те, що об'єднує «Свободу» і НРУ. Але «Свобода» не акцентує ніяк на демократії, вона акцентує на інших цінностях. І от демократія, як цінність — це те, що нас відрізняє від «Свободи». З НРУ, в принципі, не можливо побудувати лідерську партію.

У нашому демократичному середовищі  - усі лідери, і ти мусиш неодмінно шукати узгодження позицій і вироблення спільної позиції. Тут не пройде так, що я вирішив, а всі повинні виконати. Такого в Русі ніколи не було з перших днів його створення. І навіть такий беззаперечний та визнаний авторитет, як В’ячеслав Чорновіл, діяв інакше. Іноді я заходив до нього в кабінет зі своєю думкою, а виходив - із його думкою.Чорновіл вмів переконувати. Він мав кращі аргументи, аніж я.

Але і В'ячеслав Чорновіл, попри його харизму, пасіонарність та глибоке бачення проблем, вміння знайти переконливі аргументи, шукав варіанти узгодження позицій, а не диктував: ось так буде. У Русі таке не можливо.

Ще одна відмінність між НРУ і Свободою: ми визначаємо націю не в етнічному її розумінні,тобто що українець – лише той, хто народився в Україні і в кого батько та мати українці, ми вважаємо, що українець - це кожний, хто свідомо вибрав українські цінності й сповідує іх. А от до якої церкви він ходить – немає значення, і за етнічним походження хто він – немає значення. Головне, що людина свідомо вибрала і плекає українські цінності,  підтримує і розвиває українські традиції.

Тепер стосовно «Батьківщини». Добре було, коли б вони стали національними демократами. Перед ухваленням рішення про входження  у список «Батьківщини»,  на Політраді обговорювалося це питання. Говорили, що і РУХ і "Батьківщина" належать до сімї Європейської народної партії, що у «Батьківщині» є  група людей, які відстоюють національну демократію, і наша присутність у «Батьківщині» тільки підсилить їхні позиції, і ми, можливо, станемо ядром поширення цих цінностей. Ми бачили своїм завданням допомогти «Батьківщині» органічно перейняти ідеологію національної демократії. На жаль, нам не вдалося виконати це завдання.

Під час минулорічних виборчих процесів, я не хочу сказати, що ми були ізольовані, але у штаби рухівців фактично не взяли. А вести політичну роботу поза штабами — це означало колоти середовище і показувати, що є якась відмінність між нами і нашими союзниками. Під час виборів таке неприпустимо, бо дезорієнтує виборців. Тому ми того й не робили.

Рухівці прийняли рішення, що, хоч нас не залучили до виборів, але ми будемо самостійно допомагати, тобто їздити й агітувати за Об'єднану опозицію або за «Свободу». Ті партії нам близькі. Ми вважаємо, що вони повинні бути в парламенті у тій ситуації, що склалася.

В пресі  є багато інформації, що у фракції ОО «Батьківщина», як і у парламенті загалом, багато людей заможних, які асоціюються зі словом олігарх, і що ці люди не є носіями ні національних цінностей, ні демократичних, вони за переконаннями швидше ліберали. Тим більше, як Ви знаєте, частина з них перейшла до Партії регіонів і вже від неї балотувалася до парламенту на виборах 2012 року. Ось це також ніяк не вписується у розуміння Руху.

Я не розумію, правду кажучи, як можна, сповідуючи за їх твердженням протилежну ідеологію, раптом за місяць чи тиждень різко змінити свій світогляд, перебудуватися і стати частиною колишніх якщо не ворогів, то опонентів. Це означає, що якась внутрішня спорідненість цих депутатів  з Партією регіонів таки була. Тому нас із «Батьківщиною» завжди вирізнювала чітка національна позиція.

На останніх парламентських виборах НРУ підтримував "Свободу".  Розумію політичну доцільність цього кроку. Але от ніяк не можу зрозуміти: чому національні демократи жодного разу публічно не відреагували на антидемократичні випади з боку представників цієї партії, чому всі мовчать, коли свободівці дозволяють собі принижувати інші нації чи своїх політичних опонентів? 

Національна демократія на парламентських виборах 2012 року мінімум не виграла, але якщо сказати жорсткіше, то  - програла. Те, що національно демократичні партії кількома своїми кандидатами були присутні у списку «Батьківщини» і таким чином сьогодні в парламенті є хоч не фракція, а група людей, які сповідують національну демократію, не можна вважати успіхом.

Чому так трапилося? Я думаю, одна з причин – те, що демократи не навчилися захищати і відстоювати свої цінності. І метаморфози з Партією регіонів, коли вона стала агресивною, почала нехтувати законами, почала застосовувати грубу силу, призвели до її домінування в політичному житті. Демократи виявилися неспроможними протистояти цій агресії,  вони розмірковували про толерантність, про демократію, про законність,  діяли в певних моральних й законних межах, а Партія регіонів  після трансформації, що сталася в її середині, перестала помічати ці межі. Ії гаслом стало: дозволено все, що веде до успіху.

Зрештою, на мою думку, органічний грунт для цього створило культивування саме таких цінностей в суспільстві. Тобто не можна сказати, що Партія регіонів абсолютно відірвана від реального життя.

Пригадуєте, в 2010 році було  проведено  соціологічне опитування, результати якого активно потім обговорювалися науковцями. Останні  дійшли висновку, що в украінському суспільстві утворилася так звана аморальна більшість людей, які не хочуть працювати,  але хочуть добре жити, вони не хочуть відстоювати свої законні інтереси, а волять домовлятися зі своїм кривдником, вони не хочуть протистояти тому, хто порушує їхні законні права і інтереси і наводити лад в країні, а воліють емігрувати. Коли я знайомився з цими матеріалами,  був згірчений, бо не уявляв, що суспільство таке ж хворе, як і держава. Бо те, що держава хвора - ми всі бачимо і розуміємо, але от що суспільство також вразила бацила цієї хвороби, для мене це було неприємною несподіванкою.

Ми не змогли  створити культ героїв, людей, які самі мають подбати за себе і за державу, а сформували споживачів. Суспільству постійно нав’язується державний і муніципальний патерналізм. Нав'язується він протягом багатьох років в тому числі й усіма тими, хто йшов на вибори, вдягав білі одежі і звертався до виборців: виберіть мене, я всі ваші проблеми вирішу.  Люди почали вірити в те,  що вони маленькі, ні на що не здатні, і лише необхідно обрати кращих за себе і ці останні все за них зроблять.

Разом з тим в середовищі так званої "еліти" - в моєму розумінні до еліти належить той, хто перебирає на себе більше відповідальності за суспільство, за державу, а не той, хто більше споживає, адже за останньою ознакою до еліти мали би віднести і  осла, - так от в тому середовищі псевдоеліти виробилася своєрідна мораль, відповідно до якої, можеш робити все, що завгодно, лиш би ти був успішним, успішність виправдовує все.

Наслідком цього стало те, що для значноі частини суспільства поведінка представників Партіі Регіонів є органічною і вони голосують саме за цю партію. Несформоване українське громадянське суспільство виявилося нездатним протистояти тій частині пострадянського суспільства. Воно не родило широкий громадянський рух, а політичні сили, які спиралися на нього, в тому числі й НРУ, поринули в роздумах і словесному потоці про те, як захищати національну демократію і що треба робити, щоб врятувати державність, не відважившись на серйозні кроки, які б, як мінімум, стримували Партію регіонів. 

У демократичному суспільстві мітинг, пікетування якось впливають на владу,  вона реагує на них. У державі, яка зараз  є у нас, ніхто не звертає на це увагу: проводьте мітинги хоч кожного дня, резолюції друкуйте хоч кожну годину, їх ніхто навіть не читає, на них ніхто не реагує. 

А от "Свобода" запропонувала свій варіант відповіді.  І у суспільстві, яке, з одного боку,  атомізувалося, дистанціювалося від держави, а, з іншого - радикалізувалося, цей варіант відповіді знайшов певний відгук. Навіть люди, які не поділяють ідеологічні засади Свободи, голосували за неї, підтримували, бо вважали, що потрібно поставити якийсь бар’єр для Партіі Регіонів. Багато моїх колег-науковців голосували  за Свободу з міркувань, що саме вона є бар’єром  для Партіі Регіонів.

Тобто,  народ не розуміє: в парламенті регіонали використовують силу, б’ють народних депутатів для того, щоб протиснути потрібні закони; інші ж - опозиція - нінащо не впливають. Тоді що вони роблять в праламенті? Про щось говорять, щось обіцяють, а насправді - все програють. Хоча їх народ вибирав здійснювати ладу, бо опозиція – це також влада, щоб вони протистояли, не давали приймати закони,  які нищать державу. Вони ж не встані протидіяти. От є Свобода, яка показала на вуличних акціях, що вона здатна так діяти, яка менше говорила на ці теми, але показала, що вона здатна протидіяти, в тому числі відповідати силою на силу.

Але ж навряд чи Ви серйозно вважаєте, що "Свобода" - це справді порятунок для України? Як би не було, але національні демократи разом з іншими опозиціонерами доклали немало зусиль, щоб легитимізувати цю політичну силу. Чи не боєтеся Ви, що колись доведеться відповісти за цей крок?

Приходять на думку слова Винниченка про те, що Україна відбудеться тоді, коли в українських тюрмах будуть сидіти українці, тобто коли усі соціальні групи в Україні будуть українськими.

Партія Регіонів веде себе як неукраїнська сила. Коли б вона не руйнувала українські цінності, я думаю, ситуація була б інакша і радикальні настрої в суспільстві не досягли б такого рівня.

Тобто добре, коли на Львівщині до влади прийшли свої, а не донецькі бандити?

Я поділяю позицію Винниченка. Якщо в Украіні діють неукраїнські бандити, якщо я не здатен протистояти цим бандитам, то я повинен поступитися людям, які здатні протистояти.

Регіоналів повинні здолати свої,  українські бандити?

Окрім Партіі Регіонів я не називав інші політичні сили  бандитами, бо ви знаєте із ЗМІ скільки саме у регіоналів людей мають сумнівне минуле але стали народними депутатами.

Але відомо, що і в "Свободі" на рівні міської, обласної  рад, а тепер і парламенту, є люди із сумнівним бандитським минулим і сьогоденням. Невже всі украінські і демокрачні сили боролися, щоб свої бандити прийшли до влади? Коли затверджували Петра Колодія на посаду голови Львівськоі облради, хоч би один народний демократ публічно засумнівався в моральному праві цієі людини очолювати облраду з огляду на його сумнівне минуле.

По великому рахунку, такого не повинно бути. Я лише частково був присутній на тій сесіі. Коли голосувалося питання обрання Колодія головою облради я був змушений виіхати до Києва, тому участь в голосуванні не брав.

Для мене була дивною новина, що кандидатуру Колодія підтримали на третину більше депутатів, в тому числі і регіонали, ніж свого часу проголосували за поперднього голову Олега Панькевича.

Це означає, що ця людина, Петро Колодій, має серйозні, більші впливи і сприймається обласною радою краще, ніж Панькевич. Треба зробити такий висновок. Інакше чого ж вони так всі голосували за нього з різних політичних середовищ?

Повертаючись до теми, пригадую собі як це було в 90-х роках минулого століття. У 1991 році до Львова приїздили бандити з Москви і намагалися підпорядкувати собі оту частину темного життя. Але тоді українські бандити сконсолідувавшись московських у місто не пустили. Так, у незалежній державаі і бандити власні.

Проте, з точки зору звичайного українця, байдуже хто тебе грабує: чи український чи московський бандит.

З точки зору нормальної людини це  - взагалі виглядає ненормальним...

Згоден. Але з точки зору утвердження держави це виглядає інакше. 

Якщо ми кажемо, що права, інтереси людини вищі від держави, стаємо на ліберальну позицію – це одне. Якщо ми кажемо, що вони( права,інтереси) людини і держави рівні і мають органічно переплітатися, то це – інше.Є ще третій варіант, коли інтереси людини підпорядковані повністю державним.

Я вважаю, що державу засновуєми ми, украінці. Ми платимо податки, ми віддаємо їй частину своїх прав для того, щоб вона гарантувала нам безпеку, оскільки самі подбати про належну безпеку ми не здатні. Отож держава, зобов’язана наводити порядок. Тобто саме держава зобов’язана як не пропускати сюди бандитів інших, так і боротися з власними. Якщо вона на це не здатна, то значить "щось не так в Датському королівстві". А якщо, тим паче, державу захопили самі бандити, то суспільству треба рухатися  до перезаснування держави. Бо причини цього сховані в зачатку.

НРУ виставив своїх кандидатів на проміжні вибори до Львівськоі облради. Чи означає це, що Ви дієте всупереч угод, укладених раніше з "Батьківщиною"?

Справді, ми мали угоду про спільну участь у президентських і парламентських виборах, підписану напередодні президентських виборів 2010 року тодішнім лідером НРУ Борисом Тарасюком і лідером "Батьківщини" Юлею Тимошенко.  Ці рішення далися нам дуже важно. В Русі було три позиції. Одні симпатизували діючому президенту, другі – прем’єру, треті -  вважали, що НРУ має виставити свого кандидата. Після того, як на з’їзді НРУ були задекларовані ці позиції, Борис Тарасюк зняв свою кандидатуру з участі у президентських виборах. Мотив - якщо рухівці обговорюють інші кандидатури, не зі свого середовища, то це означає недовіру лідерові НРУ.  Обговорення решти кандидатур привело до поділу Руху на дві непримиренні групи і частина рухівців, в тому числі львівських та івано-франківських, відійшли, що значно ослабило партію.

Отож рішення НРУ про підтримку Тимошенко на президентських виборах далося важко і коштувало НРУ втрати частини  активних його членів.

У 2011 році папламент голосує за підняття виборчого бар’єру до 5%. Фактично це рішення було спрямовано проти невеликих партій і ми розуміли, що НРУ не подолаємо 5% бар’єр самостійно. Останнє стало додатковою спонукою шукати порозуміння  з іншими спорідненими політичними силами про спільну участь у виборах. 

Домовленості НРУ з "Батьківщиною" передбачали, що в кожній сотні виборчого списку опозиціі має бути сім представників Руху. Нажаль, керівництво "Батьківщини" не дотрималося угоди, що було констатовано на з’їзді НРУ, який відбувся 15 грудня.

Але не дотримання з їх боку угоди не означає, що Рух став для них опонентом. Ми будемо, з огляду на політичну ситуацію в Україні, що склалася після 2010 року, шукати порозуміння з усіма силами, які борються з окупаційною владою і, відповідно, будемо вибудовувати в цьому ключі свої стосунки і з "Батьківшиною". Потрібні консультації, переконаний, будуть проведені лідерами обласних організацій, хоч шкодую, що такі консультації не були проведені до прийняття рішення про висунення кандидатів від ОО"Ботьківщина". 

Зазначу, що ситуація в державі, яку сьогодні захопили вчорашні окупанти, і стан НРУ, який за підтримки українського народу,  фактично відновив у 1991 році її незалежність, стала предметом дискусії в партії і підставою до перегляду нашої поведінки за  останні десять років. 

Рухівці весь час поступалися партійними інтересами заради загальнонаціональних. І що в підсумку отримала Україна? Можливо, посилення загальнонаціональних інтересів? Ні. У підсумку ми отримали ненаціональну державу, в якій домінують неукраїнські цінності. Сьогодні ми вернулися в Радянську Україну і перед українськими партіями національно-демократичного спрямування стоять тепер завдання, які стояли в сердині 80-х років минулого століття.

Можливо, така поведінка зміцнила нашу партію? Ні. Нас виштовхують на політичний маргінес і взагалі намагаються поставити поза політичним життям. На з’їзді відверто говорили про те, що так далі бути не може, якщо ми дійсно хочемо побудувати національну державу. Для цього потрібен сильний РУХ.

Варіанти дій в цій ситуаціі можуть бути різними.

Якщо ми розуміємо завдання, яке стоїть сьогодні перед нами,  як будівництво національної держави, якщо ми розуміємо, що жодна партія самотужки не може цього виконати, а українське громадянське суспільстве ще не здатне родити масовий рух, як це було на початку 90-х, то треба шукати інший варіант, скажімо, вибудувати спільну площадку, на якій би всі українські партії дискутували, виробляли спільну позицію. Насправді це -формат Національноі ради(зборів), в якій будуть присутні як парламентські партії, так і ті, що не потрапили до парламенту. Вони повинні як цілісність діями протиставляти себе цій неукраїнській владі. Слова роз’єднують, а дії – об’єднують.

Можливо, спільна робота над утвердженням українських цінностей об’єднає ці партії і вони з’являть нову серйозну політичну силу. Нав’язування зверху кулаком об’єднання,  мабудь, ні до чого доброго не доведе.  Ми пам’ятаємо уроки формування політичної сили "Наша Україна" чи інших партій. 

Тому зараз ми готові, і я про це говорив на круглому столі лідерів національних політичних партій наприкінці грудня, до діалогу з тими політичними силами, які шукають порозуміння і механізми вироблення спільних позицій. 

Ми готові до співдії, вважаємо що це треба зараз роботи, причому статус площадки направді не є суттєвим: він може бути і формальний, і неформальний.

Повертаючись до уже оголошених проміжних виборів до представницьких органів місцевого самоврядування, можна сказати, що у них зацікавлені взяти участь політичні сили, які хочуть мати майбутнє. Стати осторонь і стверджувати, що ці вибори не для нас можуть казати хіба що керівники громадських організацій, а не партій, бо останні існують для того, щоб боробтися за владу і задля цього шукають підтримки у громадян.

Місцеві парторганізації НРУ проводять конференції, визначаються з кандидатами на проміжних виборах до рад. Але ми готові, як я уже казав, до консультацій з національними політичними партіями, щоб не віддати окупаційній владі жодного мандати.

Згадався не зовсім оптимістичний досвід КОДу, який підтверджує правило про те, що в житті сильні не слухають слабких, а лише диктують останнім свою волю.

Як тільки хтось каже, що має право сили і не буде слухати інших, тим самим він дає останнім право не слухати і його. Не можна казати, що ти  - найбільший патріот держави, не можна говорит, що тільки ти - єдиний демократ. Патенту на істину немає ніхто.

Коли з'явилася інформація про Ваше призначення на посаду голови НРУ, відразу виникли припущення, що цей крок важливий для Вас як для майбутнього потенційного кандидата на посаду мера Львова?

Посада міського голови Львова на справді є впливова посада. Адже Львів є не регіональним, а міжрегіональним центром і тому позиція чи дії міського голови Львова впливають на формування політики в Україні.

Але якщо голова якоїсь партії стає міським головою навіть міжрегіонального центру, то він таким чином понижує партію з загальноукраінського до статусу регіональної чи міжрегіональної.

Лідери загальноукраінських партій, як правило, ніколи не претендують на посади мерів областних міст, а виставляють когось зі своїх однопартійців на вибори, як це, до прикладу, зробив лідер ВО "Свобода" Тягнибок, виставивши на виборах мера Львова 2010 року кандидатуру Юрія Михальчишина. 

Єдине виключення з цього правила – це місто Київ. От Віталій Кличко, як голова партії «Удар» претендував і претендує далі на посаду міського голови Києва. Це виправданий крок, тому що мер Києва входить в п'ятірку найвпливовівших політиків України. Це можна і варто робити, і це насправді буде піднімати рейтинг його партії.

Я дуже люблю Львів, я працював для цього міста більшу частину свого життя. Я радий,  що мені вдалося вирішити багато важливих питань для громади Львова, починаючи від внесення історичноі частини міста в перелік всесвітньоі спадщини ЮНЕСКО і завершуючи тим, що саме мені в 2010 році, вдалося переконати прем'єр-міністра Юлю Тимошенко виділити 200 млн. грн. на завершення цілодобового водопостачання  Львова. 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.