Історії, що ховаються за гранітом

Цікава річ – пам'ять. Явище швидкоплинне та неповноцінне, яке потребує додаткових механізмів нагадування, матеріальних предметів активізації спогадів.

Такими предметами стають архітектурні споруди, пам'ятники та меморіальні таблиці, які зберігають в собі безліч історій та деталей. Але не всі люди знають, яку саме цінність несуть в собі гранітні плити.

Місто Бурштин на Івано-Франківщині відоме загалу лише тим, що саме тут знаходиться найбільша на заході України теплова електростанція, яка забезпечує електроенергією не лише цей регіон, але й країни Східної Європи.

Місто енергетиків, яке саме так полюбляють називати його жителі, насправді може розповісти не лише про діяльність ТЕС, але й набагато більше. Тут є своя культурно-історична спадщина, яка увіковічена у монументах, будівлях чи пам'ятних знаках. Для невеликого поселення кожна архітектурна чи скульптурна пам'ятка на вагу золота. Вона важлива для збереження та поширення інформації про локальні історії, а ще як додатковий пункт у розвитку регіонального туристичного маршруту.

Я сам родом з Бурштина. У дитинстві завжди полюбляв прогулюватися довкола кількох велетенських монументів, які не можуть не привертати увагу своїми розмірами. Один з них – пам'ятник Тарасові Шевченку. Висота скульптури сягає 4,5 метра, а загальна (з метровим насипом) складає 9,5 метрів. Громада міста п'ять років йшла до моменту відкриття готової споруди: у 1989 році визначили місце та розпочали збір коштів. Згодом їх використали на виготовлення проєктної документації, метрової моделі, часткової закупки бронзи.

Створенням пам'ятнику займався український скульптор Анатолій Кущ. За договором від лютого 1992 року, між тодішнім головою Бурштинської міської ради та київським малим підприємством "Світоч", розпочали роботу над скульптурною композицією – фігурами Тараса Шевченка та бандуриста. У той час як на місці майбутнього постаменту заливали фундамент, з Києва та Іршанська везли окремі частини пам'ятника: фігуру письменника та гранітні блоки. Саме у процесі перевезення взяв участь мій покійний дідусь Ярослав Манюх. За життя він любив розповідати цю історію.

Допомогти відновити хронологію подій змогла моя бабуся Оксана Манюх, яка зізнається, що сильно хвилювалася за те, щоб поїздка минула безпечно для нього: "Тоді Ярослав працював водієм на ДРЕСі (Бурштинська ТЕС – ред.), тому саме йому доручили це завдання, оскільки працівники станції були активними учасниками спорудження пам'ятника: збирали кошти з місцевим осередком Товариства української мови, споруджували фундамент тощо.

Пам'ятаю, що спочатку фігури хотіли перевозити взимку. Була така спроба, але не вдалося – через погоду, буревій. Дорога була довга та потребувала великої зосередженості, а тому поїздку перенесли на березень. Він їхав зі ще одним водієм і своїм товаришем, Модестом, щоб можна було змінити одне одного за кермом. Тут (у Бурштині – ред.) вже все підготували, залили постамент, а самого пам'ятника й досі не було. Підтискали терміни, а тому вони їхали майже безперервно, день і ніч.

Я тоді хвилювалася. Сильно. Але, заспокоювала себе. Ярослав був досвідченим водієм, за кермом провів десятки років. Він ледве не весь Союз об'їхав зі всякими дорученнями, знав куди заїхати та звідки виїхати. І на камазі проїхав тисячі кілометрів, це була службова машина, але він сприймав її як свою, рідну. Коли вийшов на пенсію, то на тому камазі ніби якийсь вантаж відправляли на Донбас. Казали, що машина потрапила під обстріл, непевна, де вона зараз і чи не перетворилася на брухт.

Але, навіть на пенсії Ярослав не покидав водіння: возив мене в село на своєму Москвичі, а тому в його вміннях я не сумнівалася. Проте, ця поїздка була складна через надзвичайно габаритний вантаж. Казав мені, що вони часто зупинялися, перевіряли кріплення та те, чи нічого не відпало. Але в іншому проблем ніби не виникало, принаймні він мені не говорив. Може, не хотів налякати. Лише казав, що інші водії дивувалися. Як зупинялися, то питалися: "Куди це ви такого Шевченка везете?"

Урочисте відкриття пам'ятника відбулося 24 серпня 1994 року. Тоді у місті організували велике святкування, оскільки подія припала до третьої річниці Незалежності України.

У Бурштині деякий час мешкала Галина Голояд, більш відома під своїм письменницьким ім'ям Марта Гай. Уродженка Львова у 1939 році вступила в Організацію Українських Націоналістів, проходила вишкіл у Закерзонні. Галина Омелянівна була активною учасницею національно-визвольної боротьби: виконувала окремі доручення Львівського крайового проводу ОУН, а згодом стала зв'язковою та помічницею Петра Федуна, заступника Голови Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради. Її історію детальніше розповідають у книзі "Життєвий Шлях Галини Голояд – Марти Гай".

У 1950 році Галину Омелянівну затримали працівники Міністерства державної безпеки СРСР під час спроби зв'язатися з Романом Шухевичем. Військовий трибунал засудив її до 25 років виправно-трудових таборів та 5 років позбавлення прав. Термін ув'язнення відбувала у Володимирській тюрмі (Росія), а згодом у Мордовських таборах. Там Галина отримала ще два терміни: спочатку за втечу, а потім за те, що встала на захист польки Стефи Ваврикович.

Після звільнення у 1964 році, Галина Омелянівна повернулася в Україну до матері. Їй заборонили жити у великих культурних центрах, а тому вийшовши заміж, вона оселилася у місті Бурштин. Спочатку працювала технічним працівником на ТЕС. Згодом, займалася виховною та суспільною працею: організувала у Палаці Культури Ляльковий театр, пізніше клуб "Юний друг природи". Вела релігійно-патріотичні передачі на Бурштинському та Івано-Франківському телебаченні. Окрім цього, Марта Гай писала вірші та видала кілька збірок, серед яких – "До зорі".

У 1995 році Галина Омелянівна звернулася до Комісії відновлення прав реабілітованих у Галицькій районній раді з клопотанням про допомогу у справі реабілітації, тому що її засудили в умовах сталінського режиму виключно за антирадянську діяльність. Комісія звернулася до Управління Служби безпеки України у Львівській області з проханням розглянути цю справу. Зрештою, 19 червня 1995 року ухвалили рішення про те, що на Галину Голояд розповсюджується дія статті 1 Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні", відповідно її реабілітували. У 2003 році вона померла, залишивши після себе велику літературну спадщину – вірші, поеми, роман-спогад.

Не всім пам'яткам Бурштина вдалося вистояти у часи Першої та Другої світових воєн. Насамперед йдеться про палац Скарбків-Яблоновських. Магнатські роди, які у минулому були власниками міста, збудували тут маєток у класицистичному стилі. Будівля значно виділялася з-поміж ринкового масиву та була розташована у старій частині поселення.

Однак, після Першої світової війни значна частина архітектурних пам'яток зруйнувалася внаслідок обстрілів, зокрема, й палац. Місцева влада не змогла відновити його через брак коштів.

Жителька міста Віра Івасин-Іванишак у книзі "Коштовний камінь Прикарпаття" згадує про те, як дізналася від бабусі та матері про те, що її прадід мав тісні взаємини з князями Яблоновськими: "Він служив у Потоцького, який подарував його разом із конем своєму родичеві Станіславу Яблоновському-старшому. Згодом князь одружився зі служницею – красунею Катериною Войцехів, мати якої була гувернанткою дружини Яблоновського. Бабуся розповідала, що якось на полюванні княгиня випадково прострелила Степанові (прадід – ред.) плече. Князь опікувався пораненим, поки той не видужав. Він знайшов доброго лікаря, кілька разів брав слугу із собою на курорти в Італію, де хворий мав змогу підлікуватися.

Яблоновський побудував палац після одруження свого сина, проте той вів розгульне життя. Ходили чутки, що у Львові він мав коханку-єврейку, якій купив кам'яницю і багато часу проводив там. Між батьком і сином постійно виникали сварки та суперечки. Можливо, саме через це Станіслав Яблоновський-старший наклав на себе руки. Як прабабуся моїй бабусі розказувала, перед своїм самогубством князь посилав по прадіда, щоби попрощатися з ним. Але той був заклопотаний якимись справами й не відгукнувся на запрошення. Через кілька годин по Бурштину рознеслася новина, що старий князь застрелився. Прадід довго картав себе за те, що не виконав останньої волі свого господаря".

Біля каплиці-усипальниці Скарбків-Яблоновських у старій частині міського цвинтаря розташовується могила графині фон Ріттерсфельд – матері графа Ігнатія Скарбка. На думку івано-франківського мистецтвознавця Віктора Мельника, автором пам'ятника, який спорудили у 1813 році, може бути німецький скульптор Гартман Вітвер. Композиція складалася з двох скульптурних фігур, які витесані зі суцільних брил вапняку: жінки в довгому хітоні (сорочці) та юнака в одязі античного легіонера на низькому підніжжі. Наразі фігури перебувають у занедбаному стані, а від цілісного пам'ятника залишилися лише фрагменти.

Сьогодні ми маємо велику кількість ветеранів війни на Сході, а також героїв, які полягли у боях, захищаючи нашу землю від ворога. Серед них є й бурштинець – Вадим Савчак. З 8 січня 2015 року Вадим перебував в окремому розвідувально-диверсійному батальйоні імені Джохара Дудаєва Міністерства оборони України в підрозділі "Козацтво запорізьке". 19 травня 2015 року близько полудня поруч із селом Катеринівка військовики помітили рух у лісопосадці в напрямі Стахановця біля самої лінії розмежування та вирушили на розвідку. Біля села знайшли покинуті позиції терористів. Повертаючись на мікроавтобусі з розвідки, загін потрапив у засідку, де й загинув Вадим та кілька його побратимів. Він навчався у Бурштинській ЗОШ №2, а також у Бурштинському ПТУ №20.

Про Вадима я знаю з розповідей-спогадів моєї матері Наталії Сапєгіної, яка колись працювала викладачем історії в училищі: "Вадим не був відмінником, часто любив бешкетувати. Проте, він був щирою людиною. Завжди допомагав, підносив книги чи зошити. Після навчання в училищі він виїхав до США. Після того я нічого про нього не чула, але мені завжди цікаво, як склалася доля учнів, чим вони живуть і займаються.

Якось, згадую, йшла з магазину додому та випадково помітила на вулиці знайоме обличчя. Приглядаюся – Вадим. Тоді ми дуже довго говорили про все: події, згадували минуле. Він розповів мені про те, що повернувся зі Штатів, одружився та завів дітей – сина та доньку. Я була безмежно рада за нього, тому що він знайшов себе, родину і своє місце.

Коли я дізналася про його смерть, то відчула спустошення. Здавалося б, ми не близькі люди, але я сприйняла цю новину до серця. Завжди важко, коли помирають молоді. Я знала, що Вадим зголосився добровольцем на схід, проте очікувала, що все мине і він повернеться додому живим. Однак, Бог підносить нам непередбачувані випробування. Вадим був порядною людиною, з високим почуттям обов’язку він прагнув боронити рідне місто і Батьківщину. Нам залишається одне – берегти пам'ять про нього та його подвиг".

Меморіальну дошку Вадиму Савчаку, випускнику Бурштинської ЗОШ №2, встановили на фасаді навчального закладу 20 листопада 2015 року.

У Бурштині є ще кілька монументів, які заслуговують уваги перехожих та гостей міста. Вони присвячені подіям минулого та сьогодення, розповідають про видатних українських діячів.

Пам'ятник Ользі Басараб – громадській діячці Галичини XX ст., членкині Союзу Українок, дипломатці УНР і ЗУНР. Розташований на подвір'ї Бурштинської школи №2.

Пам'ятник Просвітнику – символу науки, культури й виховання. Розташований на подвір'ї Бурштинського енергетичного коледжу.

Пам'ятник-меморіал підпільникам ОУН та УПА, жертвам сталінського терору. Розташований біля входу на міське кладовище.

Меморіал присвячений героям Революції гідності та загиблим учасникам війни на Донбасі. Розташований на території Бурштинського енергетичного коледжу.

Символічна могила борцям за волю України. Розташована у старій частині міста. Біля підніжжя могили – напівкругла бетонна плита з мармуровою таблицею, на якій викарбувано: "Полеглим за волю України з м. Бурштина".

Усі ці пам'ятки – особливі. Вони цінні історіями, які зосереджують у собі. Йдеться про історії не лише людей, яким вони присвячені, а й тих, хто доклав зусиль до їхнього створення. Вони, наче маяки у морі, зосереджують довкола себе осіб, що мають спільні спогади, переживання, травми.

Це – місця, куди може прийти кожен, щоб прорефлексувати та осмислити пережите. Таких містечок із сотнями історій безліч по всій Україні. Разом вони формують нашу національну пам'ять, ідентифікують як українців. Це надзвичайно важливо у часи інформаційної війни, коли агресор намагається роз'єднати нас, нав'язуючи власну ідеологію.