Лев Скоп: Приходить час для нового

Варіанти розмовляють з мистецтвознавцем, художником та іконописцем Левом Скопом про відвідини воїнів на Сході, виставку картин покійної дружин Тетяни Скоп та майбутні проєкти.

Насамперед хочу подякувати вам за те, що погодилися зустрітися. Наскільки знаю, то у вас була невеличка подорож українськими містами. Раніше ви розповідали, що любите відкривати для себе міста по-новому. Чи знайшли ви щось нове для себе під час цієї подорожі?

Важко сказати, чи про щось нове, оскільки мені в Україні скрізь однаково добре. Авдіївка, Станиця чи Луцьк – я скрізь, наче вдома. Як їду кудись, то роблю пост у фейсбуці, а там відразу всі пишуть, щоб завітав в гості. Наприклад, нещодавня поїздка до Луцька сталася на Святу вечерю, і вже друг з Майдану мені пише: "Левку, сьогодні ніяких планів, вечеряємо у мене". Після цього буквально дзвінок від студентки, щоб також приходив на вечерю.

Про Схід можу сказати подібне. Нещодавно, до речі, був там. До воїнів їду, як до родини. Тебе бачать, кричать і обіймають, тому що так шалено потрібен. Мене там чекають, і мені там добре, оскільки там надзвичайно гарні люди.

Привозили туди картини й цього разу?

Звичайно. Малюю гонти та привожу хлопцям у каплички. Справляємо біля них Службу Божу, тому що з нами їздить священник. Цього разу також привіз чимало, оскільки на передовій бракує ікон. Колись приїжджав туди до отця Тараса, він сам з Дрогобича, та привозив їм картини. Питаю: "Комусь потрібна ікона?". А люди відразу все розібрали! Отець Тарас теж взяв собі, пройшов з нею всю війну, тому що залишався з хлопцями під час боїв.

Пізніше він віддав цю ікону в один з київських музеїв, я туди приїхав подивитися, а мені кажуть: "Дайте ще якісь свої речі". Я відповів: "Та я, по-перше, ще живий". Та все ж дав їм палітру чи фотографії, здається. Або ж на прапорі, наприклад малюю ікону чи воїна, де зображено щит та шеврон батальйону. Хлопцям надзвичайно подобаються такі ікони, і з ними навіть вже було багато історій.

Наприклад?

Розпочався якось жахливий обстріл, і застрибує воїн в те своє місце, де моя ікона висить, і розповідає мені: "Слухай, вона такою теплою здається, 15-20 хвилин біля неї – стає легко". Потім другий каже: "Сидимо з хлопцями біля твоєї ікони, а вона ніби говорить до нас: "Втікайте"! Ми вибігаємо, туди кидають вибухівку, а ми всі живі". Звичайно, що ікона згоріла, але людей врятувала.

Ще як бачать мене, то жартують, що художник їде, просять їм ікону намалювати. У Авдіївці є розпис, який врятував будинок. Як приїздив, то мені про це розповіли. А там й справді, якщо подивитися, то поруч одні розбиті будинки, а той залишився цілим.

У Луцьку ви разом з музеєм Корсаків влаштували виставку картин своєї дружини. Про неї можна почитати в інтернеті, опис дуже чіпляє, саме слова про те, що ваша дружина стала "зразком того, як було знайдено ключ до осягнення того, чим є українська культура". Як їй вдалося знайти свій стиль? Ви їй у цьому стали наставником чи це був особистий шлях?

Я ж 15 років викладав. І моїм принципом було повна воля, щоб кожен був альтернативно іншим. Тому що одні викладачі перетворюють студентів на своїх клонів та полюбляють, щоб їх наслідували. Студенти від того, буває, радіють, що їх по голові гладять, тому що вони так схожі на викладача. Але це гірше, ніж плагіат. Моїм принципом було те, щоб малювати вільно, але якщо візьмешся за якусь тему, то потрібно все достеменно вивчити про святого, еволюцію українського іконопису, і зробити це ще по-іншому. Тобто на основі національного творити сучасне.

Я говорю кожному одне й те ж, але не всі чують. Вони створюють тюрму в собі, клонують один одного. Ну будеш ти штампувати українські ікони, але щастя ти не матимеш. А Таня почула. Звичайно, не тільки вона, проте почула. Малювала так, як сама це бачила. За це її сварили. Бігали й доводили, що так неправильно малювати, але вона не змінила своєї думки, і це правильно. А коли розпочала виставляти свої картини, тоді вони замовкли, оскільки людям сподобалося.

Чому саме цей музей?

Не так я вибрав, як мені допомогли. Хоча про нього знав давно, він мені надзвичайно близький. Корсак, коли виставки відбуваються, то їздить їх дивитися, щоб купити сучасне мистецтво, яке йому підходить. Тані подруга з ним домовлялася, а потім музей забрав роботи. Що мені сподобалося те, що вони дали нам добрі умови проживання та склали картини приблизно так, як я сказав. Корсак не був на відкритті, але перед тим ми з ним познайомилися та потоваришували трохи за кавою. Мені страшенно там сподобалося, а виставка пройшла просто чудово.

На виставці були картини, які Тетяна створила протягом життя чи з певного періоду?

Ми продали багато картин, коли Таня хворіла. Коли робили виставку, то писали ще до цих людей. Наприклад, диригентка Оксана Линів нам допомогла, тому що купувала у Тані картину. Ми зателефонували їй, що робимо виставку, а вона дала її роботу. Змушені були тоді продавати, звичайно, але ці люди подарували їй ще час для життя.

Чи є у вас якийсь особливий ритуал для малювання: спеціальний настрій чи, можливо, щоб нікого поруч не було? Чи все ж просто сідаєте та малюєте?

Можу стоячи. Мені байдуже, можу на базарі сісти малювати, в лікарні, на майдані, усюди можу малювати. Єдине місце, де я, мабуть, не зміг би малювати, то це фронт. Там усе у своєму особливому русі, важко малювати, оскільки зі всіма спілкуюся. Якщо поїзд чи електричка, то всюди з собою маю блокноти з чернетками та записами.

Плануєте зараз нові проєкти?

Готую один серйозний проєкт, надзвичайно важливий для мене. Між Дрогобичем та Самбором є село Новошичі, а там – закинутий костел. У селі живе священник, отець Василь, з яким ми часто їздимо на фронт. Він перекрив костел та зробив бетонну стежку, потроху почав його відновлювати, щоб храм ожив. І в мене виникла ідея зробити там шість чудотворних ікон (по 2 метри), які шануються в Самбірській єпархії. І щоб це був храм присвячений всім загиблим на війні з Львівської області.

Одна картина вже готова, 14 січня ми її посвятили. З одного боку будуть ці чудотворні ікони, з іншого – воїни-мученики, а посередині – архангел Михаїл. Внизу будуть святі з імен людей, які загинули на війні, а також список цих загиблих. Цим проєктом  нині надзвичайно горю. Щоб повністю все завершити, потрібно ще багато роботи, наприклад, зробити ремонт всередині, завезти всі картини, зібрати увесь список воїнів.

Радію, коли люди хочуть долучатися до цього. Також було приємно, коли я зробив про це пост у фейсбуці, а всі почали підтримувати та поширювати. Відразу стало зрозуміло, що це наша колективна справа. Сподіваюся, що це стане прикладом для інших областей.

Чи відрізняється комп'ютерне моделювання ікон від малювання фарбами?

Якось мене минає малювання в комп'ютері, однак я не зарікаюсь. Був один випадок цікавий. Моя знайома художниця зробила малюнок і фарбами, і в комп'ютері, й дала мені для порівняння. Я їй відповів, що в комп'ютері ідеально, але наживо ще краще. Мої студенти також видають комп'ютерне оформлення, але мені там чогось бракує, мабуть, тепла.

У вас була роль священника у фільмі Довбуш. Як ви проходили кастинг?

Так, знімався в Довбуші, але він ще не вийшов на екрани. До речі, це надзвичайно серйозна роль. Потоваришував там з усіма, та й фільмування відбувалося напрочуд гарно. Поза кадром у нас було чимало жартів і приємних моментів.А розпочалося все так, що у Дрогобичі є церква Юри, і там я зустрів людей, які щось шукали. Я вирішив їм допомогти. І тут один відрекомендувався Саніним. А я чув про цю людину, бачив його фото в соцмережах біля церкви 19 століття, а йому для фільму була потрібна локація початку 18 століття. Тоді я йому трохи підказав про це, а також про костюми, які б пасували краще.

Він взяв мій номер телефону, щоб дізнаватися про такі деталі для фільму, а згодом запропонував роль священника. Я трохи налякався цього, оскільки я не артист, але він сказав, що я підходжу. Приїхав тоді на фільмування, і пішло: переодягнули мене у священника, зробили грим та відзняли багато дублів.

Перший день, як приїхав у готель, то я просто впав. Розумієш, не мав сили. Я фрази декілька разів повторював, через пожежу в церкві біг, а потім різні розмови, Служби Божі, а також ще й під час того і консультації. Від цього втомився надзвичайно. З нами ще знімалася жінка, яка була актрисою в Тінях забутих предків, то вона була у ролі плакальниці.

Ми з нею трохи жартували поза кадром у ролях героїв: жінка-гуцулка сидить, покликала мене до себе, а я кажу їй: "Сестро, заспівайте щось мені". Вона запитала, чи можна про попа, а я відповів, що так. І вона почала: "Ой ти, піп проклятий".

Чого бракує сучасному суспільству та сучасній творчості?

Є конфлікт поколінь, тому що старші люди кажуть, як то було колись. Це наче критерій старіння людини, коли вона починає критикувати сучасне та хвалити старе. Проте молодь завжди права. Є поняття класики, культової постаті для своєї епохи, про яку старші люди говорять: "Як ти можеш не знати його?". А для молоді це нецікаво. І це нормально, тому що приходить час для нового.