Зміст статті

20 квітня 2022олександр ковальчук

Гордій Старух "Брама" (2022)

Львівський музика Гордій Старух з лайтовими спробами української готики.

Львівський мультиінструменталіст та пропагувач колісної ліри Гордій Старух з лайтовим поглядом на українську готику у своїх міксах народного та начебто модерного.

Львівський музикант Гордій Старух вже на другому своєму альбомі намагається міцно триматися української готики, але й досі вона у нього якась занадто лайтова, пабна та тематична. Саме тому біля на нього так легко поставити гурт Ukiez з косметичним альбомом "Twin Styx" (2021) чи Сашу Буля з аналогічним диском "Too Old To Sell My Soul" (2020).

Якось вже занадто сором'язливо він намагався рухатися на своєму EP "Хмільний" (2020) убік наелектризованого кантрі а-ля Blues Saraceno, того, що називають дарк кантрі ("Чарка"). Звісно, що уся його альтернатива услід Мертвому Півню ("Світ не має дна") не настільки безталанна і навіть має певну харизму та розум, однак існує наразі лише для заповнення місцевої музичної лакунки без особливого захвату.

Його ж мікс фолкового з електронною музикою важко назвати фолкотронікою у звичнім розумінні цього жанру ("Холєра", "Лісоруб") навіть і з наївною механікою його треків. Так ознакування його попереднього гурту Joryj Kloc тегом "турбофолк" взагалі схоже на відвертий глум, і тому ментально на цьому полі Старуха можна назвати побратимом одноразового колективу Go-A. Ці простацькі спроби поєднання чогось народного з начебто актуальним та танцювальним достатньо одноманітні у своєму мінімальному потенціалі, а тому навіть краще вже згадувати альбом Гайдамаків 2001 року.

На новому альбомі "Брама" (2022) Гордій Старух вже починає щось підозрювати в особливостях української готики.

Пиляння музички для Євробачення в стилі Go-A ("Ятрань", "Ой, як же було", "Веснянка", "Ліс") хоча й хавається особливо піплами, однак є достатньо примітивним та пласким у своєму мисленні, щоб хоч якось претендувати на якусь готику. Це заводить його у типове львівське гетто для усіх тих, хто невтомно шукає міфічний етнокод нації у різноманітних жанрах кон'юнктури на місцевих фестивалях у багнюці, де бракує лише якогось хеппі-хардкору (а тому обкладинка альбому та алюзії на кіно Брама просто недоречні).

Хоча, звісно, краще вже слухати це етно від нього, аніж від Аліни Паш чи Калуша, на цій перехідній ланці еволюції в українській музиці. У нього значно більше талану в карпатському драйві ("В неділю рано"), аніж у стерильних коломийських лабухів Hutsul Planet та й поруч з неошароварниками з Kozak System його вже наче не поставиш поруч.

До Мар'яна Пирожка ще не підступишся, бо там вже зовсім сюр темний, але біля Чубая з примочками вже можна отаборитися ("Дубе"), і навіть дати трохи хітову баладу "Команиця" з якої варто забрати всі електронні елементи у тому веселому кліпі. Десь навіть вигулькує тінь Кому Вниз ("Рано-Рано") з обов'язковими маршами за горизонт, але у Старуха в них бонусом тре давати якісь стимулятори для кращого ефекту.

Як львівський гурт Три кроки в ніч вагається над дозованою доцільністю бандури у своїх треках, так і він вагається інколи щодо доречності колісної ліри, а тому починає дріботіти та навалювати навіщось усього зайвого. Так хор за спиною особливо псує щедрівку "Зозуля" біля якої навіть можна було згадати британців Leftfield.

Спасіння до Гордія Старуха може прийти збоку мінімалізму, і трек "Ey, Güzel Qırım" чи не найбільш на це йому натякає, окрім того, звісно, що Україні так ще нині бракує якоїсь цікавої кримськотатарської музики. Краєм ока Гордій Старух міг кинути, наприклад, у бік альбому "Caroline" (2022) британського гурту Caroline.

Автор: олександр ковальчук

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.