Козицький та попса

Соціальний проєкт "Я хочу до Львова" від Львівської ОДА/ОВА у коляборації з лейблом Monoton та співаком OKS.

Здається, що десь у березні голова Львівської ОВА Максим Козицький оголошував на теренах області про створення такого собі культурного хабу для місцевих лабухів, який би продукував культурний продукт для потреб фронту. Тією презентаційною дефілядою начебто мав займатися трештокер Посипанко, і тому, схоже, що колабна пісенька "Я хочу до Львова" є його останнім схлипом на посаді.

Максим Козицький хотів зробити щось добре, світле та чисте, але чомусь на вулиці Винниченка скачуть хіба що якісь химерні ідеї. Так, наприклад, саме з темних нетрів ЛОДА/ОВА прийшла на білий світ ідея футболки про Зе президента в образі терориста Че.

Ось і соціальна пісня "Я хочу до Львова" від львівського співака Віталія Окса може зазіхати своєю колабною халтурою хіба що на статус безликої попси. Одноразового явища з примітивною лірикою, жахливими танцями та ілюзією щемливої щирости від невідомого аноніма, якого ніхто не знає і ніколи більше не згадуватиме. Згодом, ще якось ненароком виявиться, що у фамільній стратегії Козицьких він є чиїмось родичем, кумом, братом, сватом чи коханцем.

Це дешевий та сердитий кос під щось літнє та грайливе, але альбом "Зембонджу" (2021) від Курган & Agregat тут краще не згадувати. Це щось зовсім необов'язкове, яке так хоче здаватися чимось фірмовим (косом під Європочку). Певний аутизм у тексті навіть спонукає до тієї думки, що трек "Я хочу до Львова" легко назвати ідеальним гімном Кульпаркова. Однак у львівського співака Окса немає тієї незайманої дивовижі Василя Васильціва, а тому йому краще співати не про каву ранкову, а про Остапа Дроздова.

Усе це, звісно, легко було передбачити, тим більше коли поміж між підписантів лейблу Monoton можна побачити львівського каверника Остапа Панчишина. Його учнівські потуги соромно назвати плагіатом, і навіть школотні, профільні видання про музику, на кшталт Liroom, вважають його творчість даремною ліквідацією часу. Але саме він був аранжувальником провального проєкту Пісні війни, який також хотів дати фронту щось добре, світле та чисте.

Схоже, що за останні п'ять років життя нічому не навчило Львів, хоча здавалося, що до декого з львів'ян певні речі доходять вже на четвертий рік.

Дивують у цьому соціальному кліпі лише локації фільмування. Чому це знімали на Площі Ринок, а не десь біля ЛОДА? Там ще блокпост такий фотогенічний для весняної картинки. Це Козицький так мітить територію? Чи на щось натякає Садовому у нього під балконом? А також цікавим є те, у якому саме еквіваленті була підтримка Львівської ОДА/ОВА: фінансовому чи просто ідейному?

Несанкціонована інтервенція Козицького на суверенну територію Садового, цього агнця львівських рагулів, який, до речі, таки знявся у ролику молодіжної столиці Європи від Москаленка, може також стати його виправданням, як і Андрія Івановича, поміж цієї попси. Це не він такий, це – країна така.

Треш в руках місцевих рагулів намагається стати українським брендом. Зациклена істерія навколо цьогорічного Євробачення лише вкотре ілюструє цей процес. Оскільки монотонне флоу Псюка своїм тріскотінням переважно нагадує пародію на реп, а колаба зі Скофкою продукує своїми російськими запозиченнями лише один секторгазареп з моментами осетинів MiyaGi & Andy Panda, то він вирішив своїм гуртом Kalush Orchestra зайти на більш тривку територію ДахиБрахи.

ДахаБраха, як і будь-який адекватний колектив, намагається уникати порнографічного Євробачення десятими дорогами, але Псюк не такий перебірливий у своїй вторинності, і тому Україну очікує тяглість трешової традиції після "Диких танців" Руслани та співачки Maruv. Етнографічне гетто екзотичних брязкалець від диких, але страшно милих тубільців для старенької Європи, де можна згадати радянський фільм Трембіта (1968) зі Савелієм Крамаровим у ролі недалекого гуцула.

Безплідне Євробачення – це лише ілюзорні млості за тим, що Європа потребує української музики, виплеканої солов'їними росами та босими осами. І якщо не бачити іншого світу, а жити лише у цьому хуторянському окрайці рагулів, то може здатися, що національною ідеєю України є лише треш, який також є й тим омріяним етнокодом нації для нової української музики.

Фіт з Pink Floyd, Едом Шираном чи приїзд до метра Боно з Еджем – це надзвичайно добре для України, але до чого тут нова українська музика, яка лише хайпує на тих колабах, оскільки навіть не намагається вийти зі свого довоєнного рівня безликої пластмаси.