Зміст статті

23 травня 2022олександр ковальчук

Маленьке вітчизняне кіно

Продовження трешевої історії львівських ентузіастів на маленьких екранах.

Нові псевдопародійні відеоролики львівських умільців про пригоди російської армії в Україні.

Вперше поголос про львівських ентузіастів з патріотичного проєкту Український ефір на нивці місцевої пропаганди пішов ще у квітні. Їхнє трешеве відео про вільну україночку, яка серпом перерізала горло російському десантникові, десь трохи заскочило у тренди та навіть встигло побулькати в московських етерах.

Цей незалежний союз львівських медійників та театралів відразу втішився тією благенькою думкою, що їхня дешева театральщина може когось налякати, перелякати чи напоумити на болоті, а тому й вирішив знімати далі свої ролики. Народна творчість вона така – стихійна, рвучка та натхненна у своєму очікуванні несподіваного дива з-за рогу.

Звісно, що під час паузи кіновиробництва в Україні посполиті потуги місцевих аматорів можна лише вітати. А тим більше у той історичний момент, коли начебто український режисер Сергій Лозниця нагадує своїм маніпулятивним маразмом у Каннах маріонетку з рукою краба у дупі з 3 епізоду 3 сезону мультсеріалу Love, Death & Robots.

Українське кіно та українська пропаганда потребують різноманітного та якісного контенту, але наразі реальність настільки випереджає народне мистецтво, що без особливого таланту там навіть немає чого робити.

Нові ролики проєкту Український ефір знову можуть запропонувати лише беззубий треш. Їхні комедійні куплети не можуть ні насмішити, ані настрашити. У своїй аматорській красі вони можуть бути лише аналогами російського патріотичного трешу про Крим чи Лугандонію. Усі їхня псевдопародія на тупих російських окупантів нагадує недоладний постмодернізм без жодної іскри у кишені. Наївний мікс раннього Дзідзя (ще чистого та незайманого) з коровою у бомболюку з фільму Особливості національного полювання (1995) та бусиком Глєба Жеглова. Якщо Леонід Гайдай надихався Джеймсом Бондом, то чому їм зась?

Відшукати хоч якийсь натяк на гумор у їхньому висміюванні надзвичайно важко. Якась ще метка ідея є тому, щоб зробити пародію на актора Олексія Петренка у фільмі Нікіти Міхалкова 12 (2007), але ж не з таким сержантським кривлянням. А окупантський енурез вже навіщось був у шароварній пародії на Холодний Яр Чорний ворон (2019).

З якогось боку львівське об'єднання Український ефір має тішити той факт, що з такими мінімальними фінансами воно нікуди далеко не втекло від патріотичного трешу у новому українському кіно. Їх відразу можна пригадати біля маячні режисера Володимира Тихого Наші котики (2020), яка так бездарно намагалася впасти на хвіст безсмертній класиці братів Цукерів та Джима Абрагамса.

І це, звісно, дивно на тлі такого розмаю для натхнення у навколишній традиції комедій про війну, де і Швейк, і містер Піткін, і канонір Долас, і Велика прогулянка (1966) Жерара Урі, Zezowate szczęście (1960) Анджея Мунка. А ще дивніше, що з такою увагою до начебто пародіювання русского міра вони не звертають увагу на кукриніксу Райдуга (1943) Марка Донського, Дачну поїздку сержанта Цибулі (1979), бомбічне кіно Міцний горішок (1967) Теодора Вульфовича чи Казку про Хлопчиша-Кибальчиша (1964), де фріци маршують у шкіряних шортиках у голубу лагуну. Деякі моменти цих фільмів й досі актуальні у своїх комічних знахідках.

З чогось актуального мистцям з Українського ефіру варто б було порадити прекрасний серіал The Brink (2015), але нехай тут краще полежить стрічка Стівена Спілберга 1941 (1979).

Автор: олександр ковальчук

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.