Пьотр Риковський: Нині ми пишемо нову історію українсько-польських стосунків

Варіанти розмовляють зі співзасновником та представником наглядової ради фонду Медична Солідарність (Fundacja Medyczna Solidarność) Пьотром Риковським.

Фонд Медична Солідарність у Вроцлаві виник за вашої ініціативи? 

Це наша спільна ініціатива з українцем Володимиром Поплавським, який певний час працював у Вроцлаві тренером з регбі. Минулого року ми заснували фонд Медична Солідарність, який мав організовувати медичну допомогу усім, хто цього потребує. До нашої ініціативи також пристав й депутат Львівської міської ради Петро Адамик, і так розпочалася наша польсько-українська співпраця. 

Але війна в Україні внесла корективи у наші плани. З одного боку, медична допомога в умовах війни набула ще більшої потреби, але з іншого – ми з перших днів війни почали розв'язувати питання гуманітарної допомоги біженцям в Польщі насамперед у Вроцлаві, оскільки розуміли у цьому потребу. Ми допомагаємо їм з прихистком, харчуванням, працею, навчанням для дітей, розв'язуємо організаційні питання, інформуємо їх тощо.

Сьогодні у Вроцлаві та навколо міста діє п'ять центрів для біженців, якими опікується наш фонд. Найбільший центр Сезам знаходиться у центрі Вроцлава. Його створили на базі колишнього навчального закладу, де зараз перебуває 300 біженців. А загалом з початку війни нашою допомогою скористалися понад тисячу осіб, переважно жінки та діти. 

Це все ви робите самі? 

Перші два-три місяці ми фінансували всі заходи лише з коштів фонду. На той час ми вже опікувалися чотирма будинками для біженців, де загалом мешкало 100 осіб. Важливим нашим успіхом стало те, що нам вдалося заручитися підтримкою у подальшій праці з боку президента міста Вроцлава Яцека Сутрика та віцепрезидент міста Себастьяна Лоренца, а також воєводи Нижньосілезького воєводства Ярослава Обремського.

Завдяки їхньому сприянню ми змогли розширити діяльність фонду та охопити допомогою значно більшу кількість українських біженців. Наприклад, наш фонд допоміг українській команді взяти участь в міжнародному турнірі з вуличного футболу для безхатченків, який відбувався у Вроцлаві, і який організували під патронатом президента Яцека Сутрика. 

Генконсул України у Вроцлаві Юрій Токар також максимально підтримує нашу діяльність. А ми, зі свого боку, допомагаємо йому в різних локальних проєктах у Вроцлаві, адже добре обізнані в житті як польської, так й української громади міста. Чимало біженців, які прибули до Вроцлава, вже знайшли працю. Ми бачимо в їхньому середовищі бажання активно інтегруватись та бути потрібними громаді міста. 

Як довго фонд займається гуманітарною допомогою Україні? 

Практично з перших днів війни. Допомогу від нашого фонду в Україну ми організували також за підтримки Петра Адамика, Володимира Поплавського та багатьох інших осіб, українців у Польщі та інших країнах Європи. Наразі ми вже привезли до України майже двадцять вантажів, найбільший з них коштував майже 10 тисяч доларів. Це переважно були медикаменти, термобілизна, медичний одяг, хірургічні інструменти, перев'язувальні матеріали, ліки та харчі. Важливо, що ця допомога є систематичною, а неодноразовою, і ми продовжуємо її збирати та привозити. 

Польща не втомилася підтримувати Україну? 

Польща не втомилася допомагати Україні, однак частина ресурсу для цієї допомоги майже вичерпалася. Пересічні поляки все, що могли віддати на допомогу, вже віддали. Нині не варто цього приховувати, зростання цін в нашій країні призвело до того, що люди розпочали думати про економію власних коштів. На початку було так, що в аптеках не можна було купити перев'язувальні матеріали, оскільки все вже викупили не лише в аптеках, але й на гуртівнях, у виробників, в інтернет-магазинах. 

Це була така спонтанна, емоційна допомога звичних громадян. Українці на початках були дуже здивовані її розмахом. Вони особисто у мене запитували, чи поляки це роблять тому, що їм наказав уряд. Але уряд не давав жодних вказівок. Поляки це робили з власної ініціативи. Ця допомога поляків іде від серця та є безкорисною. Це було особливо несподівано для українських біженців. Нині ж питанням допомоги України переважно займаються органи влади та бізнес. Наш бізнес міцно підтримує Україну.  

Тому важливо вивчити та спланувати планову системну допомогу, щоб вона була ефективною. Сьогодні саме час говорити про це, і саме тому я приїхав до Львова. Поміж нових проєктів, над якими планує зосередитися наш фонд у найближчій перспективі, є допомога українським дітям у Польщі з організацією навчального процесу. Влада Вроцлава та воєводства багато що вже робить для цього, і тому співпраця у цьому питанні з українськими партнерами є для нас пріоритетною. 

Як пересічні поляки сприйняли те, що Верховна Рада України ухвалила ухвалення закон про особливі гарантії для громадян Польщі?

Польське суспільство відреагувало на це з великою симпатією. Це важлива декларація українсько-польського порозуміння, яка має стати початком ще більш тісних стосунків між нашими народами. Однак очікувати на масовий приїзд поляків в Україну під час війни не варто. Гадаю, що це справа майбутнього, яка дозволить будувати нову спільну історію, це перспектива, яка дозволяє сподіватися на те, що повага й потреба спільної діяльності, яку ми заклали у дні війни, будуть тривалими.

Я переконаний, що це корисно для наших народів. Тому, що разом Польща та Україна – це 80-90 мільйонів споживачів, тобто найбільший ринок Європи. Всі міжнародні компанії будуть битися за те, щоб мати доступ до такого ринку. У цьому велика сила та перспектива, яка відкривається перед нами. Також важливим є туристичний потенціал, який, однак, запрацює лише тоді, коли настане мир. Для цього потрібна добра інфраструктура, і над її створенням варто працювати вже зараз. 

Вроцлав, як відомо, тісно пов'язаний з історією Львова? 

Мій прадід мешкав у Львові та закінчив Львівський університет. Зв'язки зі Львовом та Україною для багатьох поляків є близькими і мають свою не завжди просту історію. Втім, нині ми пишемо зовсім нову, свою історію українсько-польських стосунків. Я переконаний у тому, що те, що ми зробимо, має стати взірцем для майбутніх поколінь.