Ольга Райтер: Не варто українське кіно вважати прекрасним тільки тому, що воно є

Ольга Райтер: Не варто українське кіно вважати прекрасним тільки тому, що воно є

олександр ковальчук,  27 лютого 2013

Директорка міжнародного фестивалю короткометражних фільмів Wiz-Art розповідає про найбільший у світі фестиваль короткометражок у Клермон-Феррані, про українське сучасне кіно, львівський шведінг та улюблені фільми.

Ти щойно повернулась з найбільшого у світі фестивалю короткометражних фільмів у Клермон-Феррані. Які маєш враження?

Поїздкою дуже задоволена. Фестиваль у Клермон-Феррані нагадує суцільну ейфорію спричинену коротким метром. Серед глядачів старші люди і зовсім молоді. Помітно, що традиція фестивальних переглядів у Франції існує вже давно.

Щодо статистики, то щороку на фестиваль акредитується близько 5 тисяч осіб, приїжджає близько 4 тисяч – і це лише акредитовані учасники.

Серед гостей: режисери, організатори фестивалів, представники кіноіндустрії, учасники навчальної секції фестивалю Lab. Всі, кого запросили організатори і хто сам себе запросив, бо не могли пропустити такої події.

Це неймовірно, коли всі кінотеатри міста заповненні глядачами і у них зранку, і до пізньої ночі показують фільми. Живе спілкування з представниками світових кіноцентрів, від Японії і до Канади – це незамінний для мене досвід.

Саме так будується справжня співпраця. Особисто зустріти відповідальних людей завжди краще, ніж спілкуватись із віртуальними адресами.

Розкажу смішну історію. Коли їхала на фестиваль, то мала багато наших каталогів, дисків, навіть фільм Жовта квітка для месьє Бурійона прихопила в промоційних цілях. Також Дмитро Сухолиткий-Собчук передав свій фільм Борода.

А от з одягу взяла лише декілька футболок. Думала, що роздам це все і мені буде легше їхати додому. Та на кіноринку були представники кіноагенств з різних країн, що мали свої збірки та каталоги. Тому поверталась додому зі ще більшим багажем, що переважував норму моїх бюджетних авіаліній.

Довелося весь одяг вдягати на себе і ціною надмірної спеки та широкої усмішки під час контролю вести безцінний багаж додому.

Завдяки цій поїздці ми частково знаємо, яким буде наш наступний фестиваль. Точно відомо прізвища перших гостей Wiz-Art'у. Будемо мати представників Грецького кіноцентру, буде директор Лондонського фестивалю короткометражних фільмів Філіпп Ілсон.

Які українські фільми показували під час фестивалю?

Фестиваль в Клермон-Феррані відомий тим, що він географічно рівноцінний і там представлені майже всі країни світу. Звичайно, що демонстровані фільми далеко неоднакового рівня і на деяких відверто хочеться заснути.

У конкурсі був лише один український короткометражний фільм – Побачення режисера Євгена Матвієнка.

Глядачі не сприйняли цю стрічку із великим захопленням. Це не комедія, це скидається на драму. Там є багато спекулятивних тем про Україну. Я схильна вважати, що рішення оргкомітету фестивалю прийняти саме цю українську короткометражку з-поміж інших, було політичним.

Ми нещодавно показували "Українську нову хвилю" (підбірка з 8 найновіших українських короткометражок) і у цій програмі були кращі фільми. Можливо, це просто не формат Клермон-Феррану, селектори якого полюбляють соціальні, політичні теми, особливо, якщо ідеться про країни Східної Європи.

А хто переміг?

Гран-прі отримав мексиканський фільм Як збудувати гелікоптер (Para armar un helic?ptero) режисерки Ізабели Асеведо (Izabel Acevedo) і він, на мою думку, цілком заслужено отримав цю нагороду. Це такий собі мексиканський магічний реалізм у кіно – розповідь про сім'ю, яка виживає у місті після зникнення електрики.

До речі, церемонія нагородження переможців тривала три години, а з показом – три з половиною. І цю церемонію проводили три рази, щоб всі, хто бажає, могли прийти та подивитися.

А українців Ти фесті зустріла?

На фестивалі є скриньки, де можна залишити повідомлення про те, хто ти і звідки. Ось так і списалась з дівчиною з України, яка працює в оргкомітеті одного французького фестивалю. Ми потім зустрілись та приємно поспілкувались, вона чула про Wiz-Art і тепер з цим фестивалем у нас також, ймовірно, буде партнерство.

В Європі знають про Wiz-Art?

Увесь іспанський стенд про нас знав. У Канаді нас знають. Приємно, жодного разу ніхто не перепитав, що таке Україна і не плутав нас з північними сусідами.

Чи з'являються в Україні фестивалі подібні до Вашого?

Так, от у Києві минулого року з'явився. Ми не подібні, хоча його організовує колишня членкиня нашої команди.

Чому на міжнародних кінофестивалях відзначають переважно українські короткометражки, а не повнометражні фільми?

Зверни увагу, здебільшого – це документальні короткометражки. Все тому, що їх легше зробити, легше скопіювати реальність, ніж створити нову. Ми чорнухою завжди славились, соціальщиною. Їх і зняти дешевше.

Ми перебуваємо на рівні копіювання реальності і не завжди це якісне копіювання. Як на мене, в українському кінематографі бракує історій на рівні з творенням міфів, бракує чогось свіжого. Глядачі стомились, оскільки всі і так бачать цю буденність кожного дня.

Всі хочуть щасливих кінців. Чому кабаре було таким популярним під час війни? Бо люди хотіли відволіктися від реальності. Сьогодні важко знайти український короткометражний чи повнометражний фільм, який би дав заряд позитиву і віри.

У лютому в прокат вийшов ще один український повнометражний фільм. Що скажеш про Звичайну справу Валентина Васяновича?

Є кілька рецензій, які критикують цей фільм, але їх має з'явитись ще більше. Ми всі живемо в сучасному світі і не варто все українське кіно вважати прекрасним тільки тому, що воно є.

З точки зору структури та сценарію – Звичайна справа поганий фільм, хоча зйомки моментами більш-менш вдалі . Нашим кіношникам треба більше вчитись і практикувати, а менше займатись самообожнюванням. Також має бути і конструктивна критика.

Має бути багато фестивалів, щоб у першу чергу режисери і сценаристи дивились та спілкувалися зі своїми колегами, бо поки будемо сидіти у своїй дірі, нічого з того не вийде.

Цього року обіцяють прем'єри ще декількох фільмів.

Шість фільмів має вийти. Я була на пітчингу у Держагенстві і там було запропоновано багато відірваних від глядачів, політично заангажованих тем. Поза всім я чекаю на фільм Параджанов. А як тобі пропозиція фільму з Миколою Вереснем? Йому запропонували зніматись у фільмі жахів, який має називатись Шлях мерця і він там зіграє вампіра.

Сподіваюсь, що він викличе бодай якісь емоції в глядача – спротив чи схвалення, а не буде пасивним фруктом, який ні нащо не здатен, який нібито за задумом має символізувати сучасного українця, як герой Васяновича.

Але на хвилі обурення Звичайною справою не хочу критикувати все українське кіно. Знаю, що є талановиті сценаристи і люди, які щось шукають.

Я говорила зі знайомою сценаристкою, вона казала, що 80% її знайомих сценаристів вважають себе комедійними сценаристами. Але де ті комедії? У нас якась велика плутанина між комедією і чорнухою.

Сумно за цим спостерігати. Просто, коли дізнаєшся, скільки грошей на ті всі фільми виділяють, то стає погано, бо це наші з вами податки.

Wiz-Art не так давно організовував показ проекту "Українська нова хвиля". Ти задоволена результатом?

Все було прекрасно – повний зал, глядачі в захваті. Це різнопланове, різножанрове кіно. Має бути більше різних фільмів.

От, наприклад Лондонський фестиваль короткометражних фільмів спеціалізується лише на британських фільмах. Кожного року до них надходить 1200 заявок. Лише британських фільмів.

Скільки ти думаєш у нас з'являється фільмів щороку? У Британії – це цілий рух. Фільми знімають за день, без грошей, командами ентузіастів. І знімається добре кіно.

А у нас таке враження, що якщо хтось тобі не дасть мільйон чи 20 тисяч, то ніхто не буде робити фільм, бо ми такі бідні. Але ні, ми не бідні, ми ліниві.

Тобто, проблема не у грошах, а в голові?

Перш за все, проблема у осередках освіти – кіношколах. Немає хороших шкіл, все концентрується у Києві і це все совок.

Мені довелось побувати в університеті Карпенка-Карого і це жах. Таке враження, що вони культивують "синдром Шевченка" – чим гірші умови, тим більше геніїв має бути. Але чомусь після такого підходу немає жодного доброго результату.

Це, взагалі, ніякий не рівень. Про що, як не про треш можна думати у цих стінах – брудні туалети, похмура атмосфера.

У нас у Львові, взагалі, поки що немає гідної кіношколи.

До речі, розкажи про перший львівський шведінг. Чи вдався експеримент?

Все пройшло суперсько. Зголосилось дванадцять команд, у кожній – 5-6 людей. Вони мали 40 годин, щоб зняти фільм. Рівень робіт був не надто високий, бо це ж знімали аматори. Дехто вперше в житті. Були гірші, були кращі роботи, були такі, які б я не хотіла дивитись на великому екрані, але правила є правила. Я не можу застосовувати цензуру.

Якщо глядачі приходять на шведінг,то вони мають бути готові до різного, навіть до матюків, навіть до дивних сцен і до того, що їм захочеться вийти із залу.

У своєму інтерв'ю Андрій Бондаренко назвав Тебе яскравою представницею субкультури хіпстерів. Ти себе ідентифікуєш з цією групою людей?

Я не знаю чи є у Львові хіпстери. Є люди, які називають себе хіпстерами і це, напевне, не хіпстери. Я різними речами захоплююсь. Називати можна як завгодно, але у світі все відбувається не за такими критеріями.

Гадаю, що людей варто судити не за тим, як вони виглядають, а за тим, що вони роблять, що вони приносять в цей світ, або що вони забирають.

Маргарет Тетчер колись сказала, про себе і свою команду: "Ми не намагалися бути кимось, ми намагалися робити щось".

Ми теж не прагнемо бути хіпстерами, рокерами чи ще кимось, бо це все тимчасові явища, а от чи буде якийсь результат з нашої діяльності – це вже інше.

Які фільми Ти переглянула останнім часом?

Я зараз дивлюсь фільми з Клермон-Ферану, які не встигла переглянути. Загалом мені імпонують роботи Міхаеля Ханеке і водночас подобаються комедії, типу Форреста Ґампа, а коли мені сумно на душі, то я переглядаю Чарлі Чапліна. Бо його персонаж, незважаючи на те, що у нього, взагалі, нічого немає, вірить у добро, у людей, він дещо наївний.

Певно, багато хто скаже, що ми такі ж, бо бавимось у кіно чи у культуру тоді коли сила в економічному зростанні. Люди тому і здаються системі, бо втрачають віру у свою дитячу мрію та пристосовуються.

А з останніх фільмів в кінотеатрі? Я ходила на Анну Кареніну, дивилась Життя Пі.

Я терпляча глядачка і мене не потрібно втримувати в кріслі, але враження таке, що більшість прокатних фільмів намагаються саме "втримати", вражаючи глядачів технікою зйомки, ідеальним монтажем.

Для мене відсутність ритміки, ідеї і оригінального погляду не замінить жоден монтаж чи гарна картинка.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.