Демократія путатів

Циркове протистояння Садового та ВО "Свободи" також ліниво передрочується обопільними пред'явами.

Свобода звинувачує Садового у бубонінні, а Садовий, натомість, просить свободівців перевірити слух.

Звукова апаратура у міській раді реально фігова. Вона стара і допотопна. Вона фонить, рипить, шурхотить та кидає тінь на авторитет Садового.

На гербі міста, ген, десь там д'горі, у лицаря розірваний та порепаний, здається, правий чобіт.

Усе це кидає ще більшу тінь на авторитет Садового. Садовий кидає тінь на казначейство та прикривається дрібнішими чиновниками.

Усю цю провінційну банальність трохи заіскрює київський Михальчишин. Легкий на підйомах він гасає невтомним горбокоником і усім дарує мир та щастя. Як завжди це буває у ситуації з добрим царем, його авторитет поволі обламує його ж оточення.

Архангели Михальчишина забрали зі злим і недобрим обличчям плакат у мітингувальників з Озаркевича. Забрали і порвали плакат у невинних дівчаток. І замість того, щоб визнати свою провину перед обличчя відеокамер, вони чудять якісь недалекі відмазки та кришують власну недоторканність.

Вони пащекують до простих, звичайних львів'ян за їх нелюбов до Свободи і вже якось так адідасно забувають, що прості львів'яни – це не пацаваті персонажі а-ля Чалєнко, Павлів чи Корнілов, а їх електоральний голос, наголос та вголос.

Але схудлий на курортах Юра Львівський приїхав воювати з тролізомом Садіка і тому в азарті бойових передчуттів не помічає такого перебору у діях свого почту.

Поки коні б'ють копитами, Юра робить вольову ямочку на своєму підборідді. Він хоче бути сильним та незламним борцем зі злом.

Зло у цей час причащається святою водичкою і флегматично споглядає на чужих кобіт за заповітами доктора Березюка.

Синютка, оточений геометричним рядом струнких свободівців, вже починає молитись за долю свого верховного зла.

А от Процик, коронований виноградною лозою, вже закрився на балконі зі свого боку заради розширення свідомості.

Таке виключно західнетне сидіння Процик дивує Павлюка і він секретарним голосом закликає запустити на віпівський балкон інших, не підпорядкованих Садовому, журналістів.

Юра знімає усю таку парапетну перипетію на новенький гаджет. Обгризане яблучко на девайсовій спині має сповіщати факт майбутнього вигнання Садового з парадісу.

Але поки цей історичний момент ще не настав (але вже наближається), то депутатам і чиновникам немає куди подіти свої руки, а відповідно, і пальці.

Хтось мріє стати диктатором та зачісуватись ліворуч.

Хтось мріє про розпальцівку.

Хтось манікюритись зубом.

А хтось манікюром навіть замовчує усі державні таємниці Садового.

Ірина Подоляк, як завідувачка культурного департаменту, подає усім присутнім приклад культурного та витонченого поводження. Її пальці за міліметр (саме там, де й потрібно), чітко зупиняються у гармонії всепереможної естетики.

Це лише Хомицький тренує свій удар на невинних пляшечках, замість того, щоб тренуватись на кішечках.

І тільки Михальчишин приносить у цю провінційну поволоку миті щастя. Лясковська, обіймаючись з Юрою Львівським, ніжно та вдячно зокочує очі за горизонт і там розбігається горошком від млості.

Вони зійшлись наче ватра і крижаниця заради того, щоб явити світу символічний акт непереможної любові у цій відвічній війни обох статей.

Міське зло взлостивилось на такий амур та вирішило стати трибуном, щоб з тієї ораторії поливати недоброзичливих свободівців своїм мерським ротом, який переповняє уся його ідейна ненависть до своїх сесійних ворогів, цих демократично обраних путатів.

Недивно, що нестримні ротові проблеми свого мера найшвидше помітив свободівець Рікота. Він ще довго викручував собі в'язи, щоб як найкраще розгледіти, що ж насправді відбувається зі Садовим, ген там, десь д'горі.

Але моменти просвітленої поетизації реальності – це справжнє диво на сесії міської ради. Там швидше у лісі щось здохне, ніж Бог Дроздяка та Фредини дарує Свою милість. Там переважно хапаються за голову, якщо попередньо не хапнули чогось більш релаксійного.

Тому Павлюк і буває у тій необкуреній фіміамом оселі зла таким інколи здивованим, наче папуга у колгоспі "Шлях до комунізму".

Тому там Садовий (за порадами доктора Березюка) постійно намагається натягнути на ніс мікрофонний поролон, щоб стати клоуном та тролем. Тільки носовий ковпачок у Садового чомусь чорний, а не червоний, тому й Садовий більше сумний клоун, ніж веселий, ніби слешерний персонаж якоїсь екранізації Стівена Кінга.

Можливо саме тому у стінах ЛМР можливі навіть такі височенні (мутаційні) ріжки від сусідніх депутатів?

А Хомицький починається братись за голову від близькості зіківського тіла за спиною. А ЗІК такий, саме такий апокаліптичний конгломерат. Там тільки через одне соборне-дрімуче звернення Вергелес з нагоди 9-річчя вже хочеться, щоб земля скрутилась у трубочку, а море зникло. Якби не було ЗІКу, то не було б життя на планеті Земля і тому, що таке маразм як не свідчення Апокаліпсису в окремовзятому тілі. Саме тому Хомицький так боїться за своє життя, відчуваючи подих ЗІКу за своєю спиною.

А у міській раді поки усе спокійно. Поки чиновники Садового безкарно заглядаються на спину Михальчишина

Садовий стежить за тобою. Будь пильним, любий друже, бо незабаром вже 2014 рік. 30 річниця 1984.