Різдвяне гріхопадіння Дроздова

Як довго шифрувався, Остап Дроздов, як довго.

Як довго шифрувався він аристократом духу та провідником немічних у вищі сфери.

Як довго він шифрувався світочем ефіру, факелом думки, маяком просвітлення та вогником надії поміж навколишнього хаосу (десь майже про це була нещодавня комедія Фінчера Gone Girl).

Як довго Остап Дроздов шифрувався сповідником Заратустри та сподвижником Ніцше, як довго.

Але відтепер усе це втрачено за якісь майже півтори години такої його лажової штуки як Різдвяний Unplugged (ніби він Ерік Клептон чи Курт Кобейн).

Тут ангели чудяться, пастиріє клячуть, осел смутно пасеться, а віл стоїть, трясеться, бо Дроздов за плугом – це щось достоту протиприродне.

Що ж там такого сталось, запитається довірливий читач, у цій милій різдвяній остапщині з групою Патриція та деякими іншими виконавцями?

Запитається, бо дивитись ці більш, ніж півтори години знущання на музикою, мовою, мисленням – це мука, за яку варто отримувати вінок мученика.

Години і хвилини цієї різдвяної (прости, Господи, і помилуй) пурги – це не лише нераціональне використання часу, це просто жорстоке вбивство часу.

За цей час можна було б подивитись дві серії справді шедеврального серіалу P'tit Quinquin чи знову переглянути їх ще раз, бо радість від цього перегляду просто безкінечна.

Майже півтори години цього святкового ток-шоу триває маніпуляція лохами, тобто звичайна брехня.

Це раніше інтелектуали та хіпстери тішились з того, як легко піпл ведеться хавати, але Майдан і війна з Росією чітко показали той доконаний факт, що інтелектуалами, хіпстерами та іншими безтелевізорниками маніпулювати ще легше, ніж безмовним бидлятком (див. казус Фаріон-Подоляк).

Якщо коротко пробігтись хронологією цієї різдвяної порнографії в ефірі ЗІКу, то початок цього дійства буде занадто нудним, як на свято, бо хіба що так його творці хотіли згадати увесь ностальгічний побут вагітності з неодноразовим біганням та блюванням, а, особливо, останні її (вагітності) місяці тепла та затишку, коли хочеться цю мить перетворити на вічність перед безпосереднім і болісним процесом народження.

На сцені Остап Дроздов і група Патриція. На сцені Остап Дроздов (ведучий) і Остап Панчишин (фронтмен).

Один Остап мовчить і гаркавить (як і його кумир Вакарчук), а інший Остап поетапно та легковажно не фільтрує свій базар та розкидається в маси словами-фантомами, словами-фантомасами.

Дроздов-конферансьє бреше, мов дише. Він чомусь бачить у цій провінційній халтурці унікальне дійство. Він чомусь вважає, що звуки Патриції – це вишукана і якісна музика для обраних та вибраних.

Він чомусь вважає цю різдвяну попсу смачною музикою і з таким несподіваним зізнанням виходить на сцену привселюдного камінг-ауту власного несмаку.

І остаточно та безповоротно забріхується цей, вже колишній сповідник Заратустри, коли з невідомої радості називає Патрицію – найкращою групою Львова. Тут Остап конкретно лажанувся в очах свідомої публіки, бо він, або нічого не знає про Гич Оркестр, або ніколи не чув про Somali Yacht Club.

Патриція, окрім усього іншого, – це місцеві епігони Океану Ельзи, які й так зі своїм недо-брит-попом скніють десь у п'ятому ешелоні світової поп-музики (і згадуються у найбільші свята), а тут ще ці епігони епігонів і це вже взагалі якась сьома аматорська ліга Польської федерації футболу (хоча й там грають краще).

Патриція – це звичайнісінький кавер-бенд з псевдо-романтичною графоманією на вустах, бо питання плагіату тут навіть соромно якось піднімати зважаючи на аж занадто старанне, учнівське і бездумне копіювання закордонних товаришів транзитом через Океан Ельзи (про них можна цілі статті писати з поальбомним аналізом відвертих запозичень і зазіхань, що у народі називаються плагіатом).

У час суцільної інтернетізації, а особливо, після другого альбому Івана Дорна і дебютного Онуки вже не має сенсу розглядати українські колективи в контексті місцевого болота, відтепер їх потрібно винятково виставляти у світлі того, що відбувається у навколишньому світі.

І це далеко не втішний результат для переважної більшості українських груп (окрім, Дахи Брахи, звичайно та ще декількох електронних проектів). Якщо сенсаційні для когось (але переважно нудні) The Erised записуються на британському лейблі, то у тому ареалі вони й мають порівнюватись та аналізуватись без жодних наївних криків: о, Боже, це зробила українська команда.

Або це крутиться в Україні і чомусь вважається крутим, або це порівнюється з морем подібних виконавців у світі та просто розчиняється десь там у третьому десяткові подібного саунду.

Якщо ж повернутись до Дроздова, то починаєш навіть шукати щось мінімально позитивне у цьому панк-молебні під Білана (брит-попні колядки – це, напевне, щось нове). Це, ніби повзти мінним полем під неустанними чергами Остапових побрехеньок та самовихвалянь.

Усі вибраним Дроздов наголошує на тому, що це шикарна програма і це вам не колядки під іоніку в маршрутці, але схоже, що він ніколи не чув про Casiotone for the Painfully Alone чи Advance Base і не знає, що головне не інструмент, а талант.

Дроздов свято вірить у те, що українська музика повинна бути якісною (шикарною, смачною), але де у цьому недо-брит-попі українська музика? Москалі також довго думали, що Цой і Кино – це російський рок, аж поки не почали добре вслухатись в британський пост-панк.

Дроздов з кокетливою провінційністю заявляє, що це все прекрасно і дуже якісно, але де ця прекрасність у групі Патриція, яка боязко озирається на закордонні зразки та припадає перед ними на колінця?

Тут чути не Патрицію, а Coldplay і U2 (середини 80-х), тобто, пацики просто ідуть майже протоптаними слідами Океану Ельзи і не паряться ("Тримай тепло", "Пташко").

І це більше пародія на Європу, ніж щось якісне. Панчишин в якийсь момент згадує, що кумиром його дитинства був Віктор Павлік, хоча з цього варто було розпочинати свій виступ.

Патриція інтерпретує інтимність колядки "Тиха ніч" у сопливу сентиментальність, і схоже, що їм, як і колективу Piano, не повідомили про небезпеку сюсюкання з ангеликами.

Але, звичайно, що найбільше тут чути Океаном Ельзи. Усі ті блюзові клавішні з того часу, як ОЕ орієнтувались на Air, відсутність букви р, патріотична кон'юнктурка "Давай" (де ще можна почути Джефа Баклі), слова "я здамся тобі" і трек "На віки живе" так схожий на "Я до тебе".

"Модель" – це, звичайно, найкращий альбом ОЕ і яка-не-яка, вершина любовної лірики в українській поп-музиці, але на розігрів Вакарчук їх не візьме, бо то вже не буде зрозуміло, де ОЕ, а де Патриція.

У репертуарі Патриції є навіть одна цінна та унікальна пісня (на думку Дроздова), бо тато їх фронтмена грав у гурті Пласт (?) і це такий невидимий місточок до ще одного вакарчукового кумира Метью Белламі з Muse, батько якого грав у легендарних The Tornados.

Тут Дроздов зовсім пускається берега, шедеврально розкидається словами та виявляє ознаки совкового панібратства (ти паскуда – кричить він), що більше схоже на самоагресію, тобто самопокарання.

Може Остапа силою заставили вести це ганебне дійство? Він гнівно просторікує про те, що терпіти не може, коли діти співають про Україну-неньку, садочки вишневі та школу, але сам тільки те й робить, що займається новою шароварщиною разом з Патрицією та іншими виконавцями.

Після цих слів на сцену виходить модний дванадцятирічний хлопчик і не дуже вдало дає коенівську "Hallelujah" у версії вже згаданого Джефа Баклі у якого активно підтирювали вже згадані Coldplay та Океан Ельзи.

Але модно лукнутись, але не мати нічого в голові – це ще не Європа (якщо говорити про адекватність мислення).

Усе це, однозначно, пекло, хоча на десерт цього унікального і шедеврального шоу (на думку Дроздова) тут ще передбачається смертельний номер – спів самого Остапа.

Ця його безголосість, це, типу, прояви нової щирості? Чи це спроба таким кривим методом внести в старанний (учнівський) музичний супровід нотки свіжості та хоч якогось життя (хоча на "А сніг іде" він вже співає трохи краще)?

Але найкраще Дроздову даються вокалізи і тут він вже може бути місцевим містером Трололо.

Але лаври містера Трололо у славному Львові, то якось не особливо оригінально і тому у місцевому варіанті Дроздову більше пасує – містер Дроздодо.

І ось тут варто нарешті зупинитись та замислитись над тим, а що ж це було? Що це за різдвяний шабаш, де Остап Дроздов вирішив повторити шлях Люцифера та впасти з небес?

Приклад Дроздова і Патриції не є поодиноким у галицьких палестинах, бо тут періодично відбуваються набіги-халтурки місцевих виконавців (окрім, Піккардійської Терції, звичайно) на культурну спадщину Володимира Івасюка чи Квітки Цісик.

Наприклад, співачка Муха на своїх (і чужих) концертах так старанно і чемно косить під Ніну Матвієнко та Квітку Цісик, що за часів Івасюка її б до сцени не пустили за кілометр.

Ще якось можна зрозуміти Дік Арт, який в газетах пісяється від цього соловейка, бо їм за це бабло капає, а в інших, кому не капає, що зі слухом? У них що, той дік у вухах стирчить?

Інколи, бувають такі обставини, що потрібно зробити якусь річ заради того, щоб моментально усвідомити, що це – не те, не ті відчуття, не ті емоції. Інколи треба зробити щось таке, щоб наочно зрозуміти, що дійсні відчуття не збігаються з очікуваними.

І можливо, що у цей час Остап Дроздов активно б'є поклони і глибоко кається у такому різдвяному шоу, у такому попсовому кроці.

Така чорна пляма на веселковому іміджі – це завжди дозвіл від міфічної громадської думки на будь-які подальші прояви бед-бойства, бо ж ніхто вже більше не здивується подібним коникам.

Можливо, що так Дроздов просто захотів внести у своє ідеальне життя хоч трохи хардкору, і саме таким хардкором у його ніцшеанському сподвижництві й була оця різдвяна попса з Патрицією.

Можливо, такі у нього передчуття апокаліпсису, бо якщо українське телебачення почало показувати грецькі серіали, то кінець вже точно близько.

А, можливо, це просто кокетливе право кожного і кожної на примху, коли вже втома Ідеалу видавати бажане за дійсне (десь майже про це була нещодавня комедія Фінчера Gone Girl), бо не можливо увесь час вдавати ідеал поміркованості.

Інколи потрібно злитись зі своїм глядачем, щезнути, щоб не дратувати його своєю досконалістю.

Але що ж це було? Тимчасове затьмарення? Карнавальний вибрик? Але ж Дроздов не Моцарт у джунглях.

Є ще один, дуже делікатний і небезпечний аспект такого шоу Дроздова для самого Дроздова.

Його часто, періодично чи постійно пов'язують з ЛГБТ-спільнотою та називають гей-активістом.

Це зовсім не дивина для рустикальної Галичини і тут не має нічого особистого. На землі, де потрібно важко гарувати від світання до смеркання, неприязнь до геїв – це не якась там латентна гомофобія, а лише бізнес та економіка.

Практичний підхід до необхідної кількості робочих рук заради продовження життя, колективного безсмертя, у той час, як геї – це дещо безплідна форма життя. Тому поодинокі випадки гейськості сприймаються як саботаж невпинного робочого процесу, але не більше.

Саме тому, звичайно, що виникали на мить думки, що Патриція у Дроздова – це проштовхування на естраду своїх одноорієнтовців, але, на щастя, поінформовані люди вчасно повідомили, що Патриція – це християнські демократи.

Але що може бути спільного у християнських демократів з Содомом? Що може бути спільного між Христом і Гоморою? Тільки пекло, де одні перебувають після гріхів, а інший був лише декілька людських днів заради перемоги над гріхом.

Якщо у Дроздова й справді є якісь контакти з гей-спільнотою, то, можливо, що саме таке його шоу є відгоміном нещодавнього британського фільму Pride про те, як лондонські геї та лесбіянки у 1984 році вирішили підтримати суворих уельських шахтарів у боротьбі з Маргарет Тетчер.

ЛГБТ-спільнота завжди балансувала між авангардом та кітчем і тому у таких моментах різдвяної попси не має нічого дивного.

З іншого боку, якщо у Дроздова й справді є якісь активні контакти з гей-спільнотою, то таке попсове шоу кидає велику тінь на її адекватність (ідеальність).

Періодично у Львові зринають історії про те, що ЛГБТ – це вища раса людей на противагу затурканим гетеросексуалам, які нічого не шарять у прогресі.

І тому таке різдвяне шоу з легіоном мовних побрехеньок може стати ознакою того, що ЛГБТ почало сипатись під тиском високих ідеалів вищої раси (ставши, принаймні, у західному світі такими, як усі, тобто традиційними на офіційному рівні).

Тут доречно згадати фільм I Love You Phillip Morris, де усе й розпочиналось як протест проти чемного домашнього життя і саме тому епізод, де герой Джима Керрі грає якогось реднека (селюка) уподібнюється до канонічної панківської фотки Іггі Попа на концерті.

Та, на жаль, уся ця гомо-утопія розбилась об людську недосконалість, бо навіть фантастична винахідливість та симуляція смерті від СНІДу не рятують героя Джима Керрі від неготовності переляканого героя Евана Макгрегора іти заради любові на подібні подвиги.

Саме тому, можливо, таке різдвяне шоу Дроздова є ознакою падіння ЛГБТ-спільноти від панку до попси.

І якщо це так, то Остапу має бути соромно за фейкову шедевральність Патриції. Бо якщо Патриція – це шедеврально, то хто такі тоді: Лу Рід, Erasure, Pet Shop Boys, Culture Club? А Bronski Beat зі своїм "Smalltown Boy" (обов'язково в акустичній версії)?

А як же Артур Рассел, Остапе, Артур Рассел, як? А справді єдина і неповторна Ентоні Хегарті?

Недаремно на коубі "Дроздодо Дроздова" чується, чи то, усе, що мовчу геєм, чи то, усе, що мовчу геям.

Ех, Остапе, Остапе.

Зважаючи на особливу вразливість та істеричність деяких представників суспільства у цей непростий період, тут, напевне, варто лишити пам'ятку про неприховану прихильність Варіантів до різноманітних маргіналів (і ЛГБТ, зокрема), яка відразу відкидатиме у глибоку заздалегідь будь-які звинувачення у гомофобії, оскільки Варіанти завжди більше цікавить мислення, аніж сексуальна орієнтація (навіть без обридливого і поюзаного слова толерантність).

І тому, малятка, кінчайте перетворювати Львів на столицю музичного фуфла.

А на фініші персонально для Остапа Дроздова від серця відривається улюблений трек "Fistful Of Love" від божественної і справді унікальної Antony and the Johnsons.