Богдан Шумилович і культурні жучки з tumblr

Це інтерв’ю було записане ще влітку, як матеріал для статті про львівський вимір соціальної мережі tumblr.

Знайти у Львові достатню кількість адептів цієї мережі для створення повноцінного розгорнутого тексту-огляду так і не вдалося.

Однак, при повторному переслуховуванні розмови з Богданом Шумиловичем з’ясувалося, що вона цілком самодостатня і може існувати сама по собі.

Окрім тумбліру тут зачіпається ще дуже багато яких культурних питань, викладених так цікаво і дотепно, як це тільки може викласти Богдан.

Головною темою інтерв’ю, тому, таки можна назвати не tumblr, а спробу критичного порівняння умовного "західного" та нашого вітчизняного медійних середовищ.

Що цікавого для себе ти знаходиш на tumblr? Як ти його розумієш?

Як пояснюють деякі культурологи, останніми роками ми мали фейсбучний бум. Зараз приходить наступна стадія, пов’язана з поколіннєвим зсувом. Мається на увазі, що,  наприклад, дітям не дуже цікаво бути на фейсбуці, де тепер також є і їхні батьки, і вони вибирають трошки інші медіа. Дуже часто це своєрідні спеціалізовані групи по інтересам.

Пінтерест, тумблір – це такі ресурси дозволяють тобі постити не просто шлакові репрезентації свого повсякдення, типу дивіться, це наша вечірка, а це мої думки з приводу дня народження Шевченка.

На тумблірі, приміром, можна більш чітко і більш цікаво відрегулювати свій медійний потік. Я буквально можу там створювати собі різні вузькозаточені культурні ідентичності.

Наприклад, я фоловлю одного чувака, який спеціалізується виключно на пост-апокаліптичній моді. Крім того ти можеш собі зробити редизайн сторінки, ти можеш змінювати купу налаштувань і це мене приваблює.

фото: thisisnthappiness.com

Тобто, молоді люди сьогодні часто перекочовують сюди з тих традиційних соціальних медіа, які діють як агора, де всі просто розмовляють про все.

Фейсбук – це вже досить традиційне соціальне медіа?

Так. Це вже така традиційна зона спілкування. А от у тумблірі немає ніякого спілкування. Це досить індивідуальна річ.

Дедалі частіше, я ловлю себе на тому, що з радістю відкриваю тумблір, але зі смутком відкриваю фейсбук. У фейсбуку на тебе вивалюються всі недоліки масової свідомості, там панує трохи напряжна атмсофера. А на тумблірі я фоловлю одного порноманьяка, іншого – фаната пост-апокаліптичної моди, третього – спеціаліста з інтер’єрів.

Тому, у мене створюється дуже цікавий медійний потік, який мене часом може і здивувати. Наприклад, я фоловлю користувача Purple Buddha, який виставляє якісь буддійські цитати. І є маньяк-порнограф, який робить гіфкі з порнофільмів. Деколи вони випадково співставляються у моїй стрічці – порно-гіфки і цитати від Будди – і виходить дуже ефектно. Це такі ситуації, які я спеціально не зроблю, але вони є. Це відчуття медійного потоку, який тече своїм життям.

фото: purplebuddhaproject.tumblr.com

Ти читаєш якісь українські чи львівські тумблери?

Ні, переважно, західні. У західних тумблірах дуже часто я натрапляю на один цікавий мистецько-культурний феномен, який мені дуже подобається. Я маю на увазі користувачів. які певним чином бавляться з текстами. Я їх називаю "цитатники".

Шістдесяті роки з їхнім наголосом на мінімалізмі, на семіотиці породили на Заході цілу, умовно кажучи, "цитатницьку" культуру. У шістдесятих це робили концептуальні художники, які подавали текст як картину.

Відомий приклад – Барбара Крюгер, яка не малювала картини, а конструювала їх як плакати, поєднуючи фото і текст. Вона подавала на них всілякі фрази типу I am not alone – "Я не одна", або You are not yourself – "Ти не ти".

фото: barbarakruger.com

Тобто, з цього народилася ширша аматорська культурна практика?

Так, на Заході вона дуже розповсюджена і сьогодні вона розвивається і виливається у нові форми. Це дуже помітно, власне, на тумблері. Буквально, подають якусь цитату, фоткають і постять. Ця гра з короткими текстами – це не є твіттер, це не є фейсбук. Це не спілкування, а, образно кажучи, особлива гра в тексти. Ти можеш комбінувати багато різних штук.

Власне, сам по собі тумблір і є машиною комбінування різних потоків. Я перепощую чиюсь картинку і вона вже стає частиною мого особливого потоку.

І мене якраз цікавлять насамперед якісь дивні речі, дивні нові поєднання цих потоків. Я намагаюся втекти від форматностей. Є, наприклад, одна жінка, я її фоловлю і думаю, коли вона нарешті видохнеться.

Її тумблер називається Naked Me – Гола Я. Вона фотографує себе без голови з різних ракурсів. Ну скільки там можна себе сфотографувати? Ну так, сяк, в одязі, без, наближено. віддалено. Але в неї це триває вже рік.

Це скільки вже? Сотні комбінацій?

Десь так. Культурологічно – це дуже цікаво. Це все потрібно аналізувати і вивчати. Грубо кажучи, мені здається, тумблір, одночасно, є такою собі медійною жижею, яку слід осмислювати і своєрідною зоною, де можуть відбуватися якісь такі початкові рефлексії.  Взагалі, західна культура набагато багатша медійно ніж наша.

Там постять все і з різних приводів. З різних років, з різних носіїв, в них і джерела багатші і фокуси зацікавлення. У моєму середовищі немає людей, які переглядають, скажімо, VHS-ки 80-х років. Точніше, є лише одна знайома, яка має колекцію серіалів 80-х – і це вже виглядає так "вау!", ексклюзивна практика!

фото: thisisnthappiness.com

А наша локальна медійна культура тоді яка?

Не знаю. В нас я не бачу  цитатності. Минулого року я переглядав матеріали зі Стамбульської бієнале сучасного мистецтва. Якраз в них це тоді відбувалося на тлі анти-урядових протестів. І я там побачив дуже багато текстових робіт.

Наприклад, там був зацитований Вольтер – we must cultivate our garden – "ми повинні культивувати свій сад". Текст зафігачений на весь простір - ми бачим чотири стіни і великий текст, який йде низом. І це дуже гарна цитата, вона має цю ambiguity, розмитість значення.

Можу помилитися, але на цій бієнале я нарахував десь 10 виключно текстуальних робіт. А коли я дивлюся на Тиждень актуального мистецтва у Львові, я практично не бачу робіт, які були б чітко текстуальними. Вони може мати елемент контестуалізації, доданий текст, але, як правило, це або перформативна дія, або картинка домінує.

У нас дуже слабо, одним словом, поставлений концептуалізм. Адже, ноги, того, про що мені йдеться, ростуть з концептуалізму пізніх 1950-60-х. Згодом ці речі перетворилися в масову практику – використання текстів, семіотичні ігри. Як ти розумієш слова, дієслова, як, перекомбіновуючи їх, ти отримуєш інші значення.

фото: leslieseuffert.tumblr.com

Є ще один цікавий нюанс. Всі графіки кажуть, що кирилиця дуже погано надається до використання у дизайні, до графічного гарного узагальнення, тобто з латинкою працювати набагато легше, вона більш гнучка і слова легше дизайнувати. Якось я був в Польщі на конференції і там був дизайнер з Білорусі, який бідкався, що працювати з кирилицею це й справді біда.

Так чи інакше, але дуже чітко помітно, що в західному медіамистецтві є багато людей, які працюють з текстами. В нас такої практики практично немає.

А Таліб і Зоза?

Так, вони пробують. Таліб туди пірнув, побачимо чи наростить він там якесь концептуальне тіло.

Не можу зрозуміти до кінця, що є цьому причиною. Можливо, нашим людям властива якась недовіра до того факту, що простий текст може бути мистецтвом.

А в нас ніколи не було таких робіт взагалі в Україні? У часи Перебудови, в 1990-і? Здається, було якесь переосмислення радянських лозунгів.

Це якраз в Росії була московська школа концептуалізму. Якщо дивитися на наших, то мені складно назвати їх концептуалістами. Хіба що, можу згадати творчість Сагайдаковського, певними елементами вона сюди пасує, але не повністю. Він більше комбінує картинку і зображення. Мені це виглядає дуже симпатичним, але у нього інше ставлення, для нього це інакше ніж те, про що ми говоримо.

У Сагайдаковського в певний момент текст перетворився в дуже важливу частину його картин. Він пише всілякими корявими шрифтами і це цікаво, але він не пояснює, не витягує смисл назовні, він дає такі метафоричні додатки, які здаються дуже мінімалістичними чи концептуальними – такі simple-simple, але в нього вони вибухають матефоричними значеннями.

фото: openarchive.com.ua

Отже, на Заході, як мені видається, концептуальне мистецтво настільки вплинуло на поп-культуру, що сьогодні там можна говорити про масовий вимір. Велика кількість людей, які грають в цитати і тумблер відображає цей вплив.

Такі культурні практики "цитатності" на Заході, мабуть, є важливим феноменом для культури? "Цитатність" – це взаємовплив?

Так, безумовно. Це не просто цитування, згадки попередніх текстів. Це активна апропріація культурного спадку для своїх поточних потреб, творче переосмислення, перероблення, перетравлення.

Причому, на Заході ми маємо уважне ставлення до всього масиву культурної продукції, без поділу на хороше чи погане. В діло йде усе. І це не дає культурі застигати, утворювати застійні болітця. Там нічого не муміфікується, як у нас, там усе йде на переробку і перегній для нових живих форм.

фото: truedetectivequotes.tumblr.com

Це реально цілий прошарок таких людей, які фоловлять, переглядають, переробляють, в мене таке відчуття, що це цілий завод по переробленню культурного матеріалу, і якісного, і не дуже, різного. У нас такого просто немає.

Тобто, така діяльність, насправді, дуже потрібна для культурного організму. Це як ніби важлива частина еко-систмеми?

Так. За рахунок того, що в нас немає ось такого переробленого гумусу, у вигляді перетравленого культурного спадку і, зокрема, його трешової частини, що теж дуже важливо, нам взагалі немає на що спертися у своїй культурній діяльності, немає звідки тягнути соки.

Тому, ми маємо таку ситуацію, що в майже мільйонному Львові дуже мало людей, які можуть нормально сприймати культуру в усіх її проявах, не розділяючи на корисне та шкідливе, на низьке та високе, на гідне та не гідне. Говорити про культуру без звинувачень, без криків про порнографію, про заборону, розстріл і т. д.

У нас прийнято сприймати культуру через вузьку щілину "нормальності". Щось є нормальним, а щось ні, і за бортом опиняється майже вся маса культури, до якої нашим людям немає ніякого діла, бо у них є свої власні святі культурні цінності, переступати через які заборонено.

Тоді як на Заході відбувається постійний взаємообмін одних культурних пластів з іншими, взаємообмін доволі широкий. Як от у історії з нью-йоркським графітчіком Баскія  – чувак знизу раптом вискакує наверх і виносить абсолютно низове вуличне мистецтво у хай-арт, у високе мистецтво.

А хай-арт, у свою чергу, теж віддає зворотньо якийсь матеріал для обдумування і низи його сприймають, починають пережовувати. Відбувається важливий обмін між поп-культурою і андерграундом, між високим і низьким, між ринковим і не-ринковим.

фото: basquiat.com

Візьмемо теж наукове середовище. Серйозні науковці це все аналізують, розповідають про це своїм студентам, ті починають теж цим займатися. І маємо таку ситуацію, що маса науковців, культурологів, критиків, як такі собі жучки, жують ті чи нші культурні феномени і, в результаті, утворюється такий культурний перегній, гумус, який сприяє створенню ще якогось цікавого продукту.

Припустити, що тут, в нашому середвищі створиться якийсь такий продукт – майже нереально. Ми запитуємося - чому у нас немає такого? Бо немає того пережованого грунту, немає тих, хто б жував. Так, щоб потім – бах – і маємо феномен!

На це працює ціла армія жучків, грубо кажучи. Я, пригадую, дивився один короткометражний документальний фільм про лондонські напрямки локального хіп-хопу.

Там розповідали, зокрема, про одного чувачка, який живе десь у лондонському Сихові, і який випрацював свій власний стиль репування. У фільмі наводяться думки та рефлексії різних діджеїв, експертів, культурологів, журналістів, які намагаються аналізувати феномен цього чувака. І всі цілком серйозні при цьому.

Коли я це подивився, то зрозумів що у них низова культура дуже розвинена. Вона говорить про все на світі, про будь-що – про дірки у стелі чи про нічні кіоски. Вона дуже багата, у ній все булькає все змішується. там є безліч нюансів, сюжетів, за які будь-хто може зачепитися.

фото: errr-magazine.tumblr.com

Припустимо, що з Таліба створився потужний художник, але ж він мусить щось жерти, мусить мати якесь розвинене середовище, сидіти на якомусь грунті, як рослина, а якщо цього не буде, то він видохнеться, і ця рослина, ця квіточка просто засохне.

Творчість не існує в вакуумі.

Так. На заході в цьому плані легше. Є культурний треш, є не треш – неважливо. Але у них є традиційно і довго випрацювана модель взаємодії тих різних просторів, середовищ – низового освітнього, високого, ринкового, всілякого і воно отак от рухається, живе. Професори в університеті не аналізують лише високе, вони аналізують різне.

А в нас чому, спадок радянської системи?

Швидше навпаки, в радянський час якраз постійно наголошували на народній селянській культурі, наприклад, хоча розуміли її, звичайно, дуже особливо. А зараз всі якраз забули про селян і, взагалі, про низові пласти культури. Це все виключене з дискурсів про мистецтво як таке. Розумні люди, академіки все ще ділять культуру на високу, цікаву і низьку, нецікаву.

А в народній культурі для нас ще лишається багато чого незнаного. Тим більше, що це все далі теж розвивається кудись.

Традиції низового теж змінюються, потрібно вже вивчати не селянина в жупані, а гуцула Віталіка, який носить костюм "Адідас" і в якого вдома встановлене джакузі. Це вже інша реальність, і нам потрібно її теж прийняти.

Це якась пост-колоніальна тема, де ти не можеш мислити себе як суб’єкта. Нам в суб’єктності відмовляють усі, навіть німці, австрійці і, тим більше, росіяни. Поляки більш-менш вже можуть нас прийняти. Хто ще нас як суб’єкта сприймає? Американці, може, як суб’єкта в політиці, коли їм потрібно чогось досягнути.

А суб’єктом ти станеш, коли справді почнеш мислити як умовний фашист, коли почнеш мислити себе як силу, як дію, яка може змінювати ситуацію, її конструювати.

фото: sekigan.tumblr.com

Ми постійно, тому, шукаємо, чекаємо, що хтось мусить щось про нас сказати і тільки тоді ми починаємо щось про себе усвідомлювати. Якщо говорити про взаємний обмін, то в нашому мистецтві ще не все зрозуміло, не все відрефлектовано і, відповідно, вона не може давати ніяких сигналів поп-культурі.

Тоді як поп-культура сьогодні виглядає найсильнішою. Дуже часто, вона насичується багатьма соками десь ззовні, не з цієї культури. Але вона багата. Стає багатшою і багатшою.

Зневажати поп-культуру і казати, що ми тут робимо мистецтво, а це все х...ня – це основний недолік нашого мистецтва і нашої освіти. Ми не дивимося на великі потоки, які могли би влитися у щось ще. Слід, мабуть, позбутися, принаймні на рівні освітньому, таких конструкцій як "вічний", "земля", "традиція". З цим всім дуже важко.

Ми якось на виїзді в Любліні пиячили з Олесем Дзиндрою і сварилися ось про те саме.

Бо в нього як виходить, що нема традиції, значить є насєлєніє, а нема народу… Я це не дуже розумію. Що означає "насєлєніє". Що це таке? Ми просто не так бачимо, не так розуміємо. Ось тут ми бачимо народ, а тут не бачимо вже.

У 19 столітті, наприклад, теж були свої Дзиндри, які теж сприймали народ як насєлєніє, поки не прийшли вчені-етнографи, які авторитетно заявили, що народна культура – це теж культура. Ця ситуація вже була.

Так, потрібно було нахабство, щоб тоді назвати селян людьми, принаймні.

Нам потрібен новий Котляревський, який би бачив культуру там, де вчені українці її ще не бачать.

Так. І, узагальнюючи, мій месидж виходить такий, тумблер приходить до нас як частина західної поп-культури, як відео, фільми і все решта. Все гуляє, немає обмежень, все приходить. Але, що саме тут приживеться, ти ніколи не можеш знати наперед. Це жижа, це грунт, це він сам дає відповідь – що приймає, а що ні.