article

Ярослав Кендзьор та Незалежність

понеділок, 4 березня 2024 р. о 18:35

Нині здається, що українську незалежність у 1991 році здобули доволі легко та практично без крові.

На практиці все було дещо інакше. Цьому передували роки боротьби, зокрема й з людським жертвами, концтаборами та партизанською боротьбою.

На каналі Свіжа історія новий цикл відео спільно з сайтом Варіанти про те, як все розпочиналося насправді: свідчення реальних очевидців та учасників цих подій. Сьогодні з нами Ярослав Кендзьор, соратник Вячеслава Чорновола, народний депутат Верховної Ради України кількох скликань, зокрема й першого.

Ярослав Кендзьор (фото: Фб Я. Кендзьора)
Ярослав Кендзьор (фото: Фб Я. Кендзьора)

Ви були соратником В'ячеслава Чорновола. Цікаво, коли та за яких обставин познайомились з ним?

Це справді давня історія. Річ у тім, що Чорновіл потрапив до Львова у 1960 році. Він приїхав на студентську практику на Львівське телебачення, де затримався й попрацював до 1963 року. Я тоді якраз повернувся з війська, після чого скерував свої документи на факультет журналістики Львівського університету. Разом з Михайлом Косівим ми поїхали до знайомого художника, який мешкав у Янові (тепер селище Івано-Франкове).

Отож це була неділя, навіть якесь релігійне свято, і туди приїхав й Чорновіл. Ми на березі тамтешнього озера розстелили плахту, принесли щось із дому, і так за розмовами та піснями й проводили цей гарний сонячний день. Там був ще, світлої пам'яті, Микола Литвин, бандурист і письменник, публіцист. Так сталося, що ми з Миколою утворили гарний дует, і потім під час зустрічей, куди Микола привозив нову пісню, чи то стрілецьку, чи то упівську, чи якусь дуже древню, ми її на два голоси вивчали та виконували. Саме у жовтні 1963 року я мав щасливе знайомство з Чорноволом.

Вже згодом були знайомство з Михайлом Горинем та Михайлом Осадчим, який викладав у мене партійно-радянську пресу. Щобільше, Михайло Осадчий був секретарем партійної організації факультету. Коли Михайло Горинь запросив до себе додому, то там був також Микола Вінграновський та Іван Драч. Це було на тодішній вулиці Кірова, нині Шептицьких. Там, на квартирі я й зустрів Михайла Осадчого, мого викладача партійно-радянської літератури. Горинь побачив моє зніяковіння, підійшов до мене і сказав: "Я тебе розумію, що тебе бентежить постать Осадчого, але це наша людина, тож почувай себе з ним спокійно". Коли у 1965 році відбулись перші кадебістські погроми, то Михайла Осадчого заарештували.

Так я увійшов у коло антирадянщиків. Це був період хрущовської відлиги, яка тривала до 1964 року, коли ЦК КПРС очолював Хрущов. Я вже тоді вважав, що це добре, що він розповів про ці злочини, що стало можливим говорити й про українські справи. Був такий серед студентів весняний вітер, що усе можна. Тоді все вирувало серед студентів, були різні вечори, коли ми почали дізнаватись, шукали у закритих фондах твори поетів Розстріляного відродження. Однак у 1964 році все припинилось, коли прийшов до влади Брєжнєв. Партійні фанатики зрозуміли, що відсутність контролю до добра не доведе, і у 1965 році вже розпочалися погроми.

Всі знають про знакову подію – прем'єру фільму Параджанова Тіні забутих предків, де виступили Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус. Вони звернулись до присутніх у залі та запропонували тим, хто проти арештів, встати. Як розповідав Чорновіл, що хоча зал був переповнений, однак на його заклик встало надзвичайно мало людей, кілька десятків. Це був початок фіксації українського спротиву та перших після відлиги погромів української інтелігенції. Тоді почались перші арешти.

У 1965 році у мене вдома, в моїх батьків у Солонці, і в маминого брата Володимира, де я мешкав, відбулись обшуки. А у 1966 році розпочалися судові процеси, у партійних кабінетах визначили першу шеренгу, яку мали відправити в мордовські табори, і другу шеренгу, менш небезпечних для радянської влади, які залишались, як казав Чорновіл, у великому таборі.

Тоді мене виключили з університету, були щоденні виклики в КДБ, профілактичні розмови та опрацьовування, щоб людина змінила свої погляди, пропозиції щодо співпраці. Я тоді не міг влаштуватись навіть вантажником чи асенізатором – одразу йшов дзвінок. Потім було 12 січня 1972 року, коли пройшли ще потужніші арешти. А ж нарешті був прихід Горбачова, коли почався другий етап надії, що мусить щось змінитись.

Зі всіх депутатів Верховної Ради України ви є знаним хронікером подій, які відбувались наприкінці 80-х – початку 90-х років. Як до вас прийшла ідея знімати ці події на відео? Де ви взяли першу відеокамеру, адже як на той час це була рідкість, і ви тоді були власником чи не єдиної приватної відеокамери у Львові?

Така апаратура була в КДБ, однак серед цивільних, тим більше дисидентів це була перша відеокамера. Мені її привіз з Америки професор Тарас Гунчак. Коли у Львові створилась обласна організація УГС, то я очолював її пресову службу. Це був Panasonik-7 – звичайна побутова камера. Однак тоді навіть на телебаченні такої не було.

Де вона зараз? Чи ви її зберегли?

Вона у мене вдома лежить як музейний експонат. Давно на неї нічого не знімаю, можливо, що вона навіть ще працює.

А скільки всього ви зняли відеохроніки? У годинах чи кілометрах? як це можна порахувати?

Я не ставив перед собою завдання формувати якийсь відеоархів, хоча мені, як людині, що готувалась до роботи журналіста, така техніка була цікава, я орієнтувався на телевізійну журналістику. Зафіксувати важливі події – краєм думки розумів, що сьогодні це буденність, а колись мине час, то вони стануть історією. Мине час і ми шукатимемо хоч якісь фотографії.

Перша касета, яка започаткувала мій архів, датована 16 жовтня 1988 року. Була така журналістка Марта Коломієць, яка працювала на якусь американську газету. І приблизно у липні 1988 року, знаючи, що вона повертатиметься у США, Марта зробила у Києві велике інтерв'ю з В'ячеславом Чорноволом та Михайлом Горинем. Як розповідав В'ячеслав, у них була цікава розмова, навіть трохи суперечки між Чорноволом і Горинем перед камерою виникали. Коли Марта виїжджала з Борисполя, то в аеропорту ту касету вилучили, а її звинуватили у тому, що вона шпигунка.

Чорновіл і Горинь хвилювалися через це. І тут я їм запропонував – їдьмо до моїх батьків у Солонку, де спокійно сядемо в одній з кімнат та запишемо розмову. І ось ця касета й започаткувала відеоархів. Сьогодні у цьому архіві є 700-800 касет VHS та понад 150 касет міні-DV малого формату. Касети мають 180 хвилин, навіть 240 хвилин, тобто 4-годинні.

Зафіксовані всі головні події від середини 1988 року до 2010 року. Це прихід нашої депутатської групи у 1990 році до Верховної Ради України та перше засідання нової ВРУ 15 травня. Майже нікого, хто є на тих касетах, вже немає, ось і недавно помер Степан Хмара. Є короткі інтерв'ю під час першого засідання Чорновола, Степана Хмари, Івана Зайця та інших. Нашим головним завданням тоді було припинити існування СРСР. Всі події, що формували українську державність, є в архіві. Весь процес праці над Декларацією про державний суверенітет.

Тобто цей унікальний відеоархів – головне, що ви зробили у житті. Що буде з ним далі, як плануєте його зберегти для наступних поколінь, для українських істориків, які б могли досліджувати цей історичний період?

Це був мій великий головний біль, зараз я вже трохи заспокоївся. Найстарішу частину, з 1988 до 1998 року, вдалось зацифрувати. Найстаршій касеті вже понад 30 років і вони вже можуть безповоротно розмагнічуватись. Шукав інформацію, по-різному мені казали, скільки така касета може проіснувати. У час ковіду знаходив фірми, які займаються зацифровуванням відео, однак вони оголошували такі ціни, що навіть на депутатську пенсію не можу дозволити. До кого тільки не звертався, включно до Леоніда Кравчука, однак ніхто не допоміг.

Нарешті зі своїм сином Остапом купили апаратуру для зацифровування. Найстарші касети у безпеці. Однак зацифровування – половина справи. Далі кожну касету потрібно розшифрувати та зробити її опис – це колосальна робота. Наразі я побоююсь передавати його у державний архів чи якусь іншу установу. Колись директором Державного архіву була колишня депутатка-комуністка, яка переконувала мене передати його в архів на зберігання. Я хочу, щоб цей архів зберігався гідно, оскільки це вже не моя власність, а надбання нації. Ні у державному архіві, ні у найбільших телеканалів немає того, що є в мене.

Поговоримо про початок масових акцій протесту у Львові, 13-20 червня 1988 року у Львові. Їхньою причиною була заборона тодішнім першим секретарем Львівського міському КПУ Адамом Мартинюком установчих зборів товариства української мови імені Шевченка. Ці мітинги відбулися доволі спокійно, оскільки комуністи були розгублені. Далі було все по-різному, включно до побиття людей на вулиці Коперника.

Адам Мартинюк належав до тих переконаних комуністів, які були готові все забороняти, а тому жодні аргументи не спрацьовували. Я пригадую ті події. Ми тоді часто збирались на громадські обговорення у Палаці будівельників. Це був черговий збір. Прийшли, а там замки висять. Отож ми пішки вулицею Словацького пішли до Франка, і там на відкритому повітрі створили Товариство української мови. Суспільство надзвичайно швидко визрівало.

На противагу Мартинюку тодішній перший секретар Львівського обкому КПУ Яків Погребняк виявився більш адекватним і поміркованим.

Хоч трохи вдумливі комуністи бачили, як розгортаються події, що їх уже нічим, ніякими собаками, палицями не зупиниш. Я пам'ятаю масакру, яку на початку жовтня 1988 року зробили у Львові.

А кому спала на думку ідея влаштувати це побоїще, хто був ініціатором?

Лихо його знає. Тоді чи на мітингу, чи то на УГС створили комісію з розслідування побоїща. У мене є відеозаписи спин, грудей людей, яких тоді побили. Також сказали, що постраждали й міліціонери, лежать у військовому госпіталі. Ми пішли до них у палату і побачили там здорових, як бугаї, ментів. Це все я зафіксував на камеру. Хтось дав команду і ми ходили у міське управління міліції, звертались до прокуратури, і ці чиновники перестали поводитись зухвало.

Мабуть, одне з моїх головних питань, на яке я ніколи не знаходив відповіді, і про що не дуже часто говорять. Дисидентське середовище гуртувалось навколо першої сучасної політичної партії Української Гельсінської спілки, яка згодом стала основою для двох основних політичних партій – НРУ на чолі з В'ячеславом Чорноволом та УРП з братами Горинями. Потім ці дві партії теж зазнали чимало власних поділів, коли виникали Всенародний Рух України, УНП та УРП і ряд дрібних, не надто відомих поділів. Отож у мене питання оцього першого поділу: чому він стався, адже реально жодних ідеологічних розбіжностей між НРУ та УРП не було?

Проблема стара як світ. Протистояння, конкуренція. Степан Хмара, наприклад, був дуже радикальним, іноді така радикальна позиція була, що зрозуміло, що цим радикалізмом нічого не досягнеш. 10 липня 1990 року подзвонив помічник Юхновського, щоб зранку негайно прибути до ВРУ. І ось там Юхновський розповів, що Володимир Івашко признав телеграму на ім'я голови ВРУ Івана Плюща, що він залишається у Москві назавжди. Нас тоді було 7 членів народної ради у президії Верховної Ради з 20, тож ми й почали обговорювати цю ситуацію.

І вирішили, що ми за нього не будемо голосувати, нехай тепер комуністи за це хвилюються, а ми маємо домагатись ухвалення Декларації про державний суверенітет. І тут виходить на трибуну Степан Хмара й каже, що ви, як наївні школярі, думаєте, що ця червона команда дасть ухвалити Декларацію про державний суверенітет? Ця категоричність зламалась, коли за кілька днів Декларацію ухвалили. Кожна партія національного спрямування проходила етап руйнації чи інші руйнівні процеси. Спрацьовували особисті амбіції та надмірна самовпевненість. Все й це давало руйнівний результат.

Ще одна постать, яку не можна оминути – перший президент України Леонід Кравчук. Ви були постійними політичними опонентами. Чи не був Кравчук людиною, яка сама зіпсувала свій некролог?

Я його дуже добре знав, багато з ним спілкувався, він часто був в моїх ефірах – він не міг бути іншим. Він сформувався у дуже своєрідних умовах. Його батько мав зв'язки з українським підпільним рухом. Це мені розповідав народний артист Святослав Максимчук, вони виросли у сусідніх селах, про його батька дуже добре відгукувались. Сам Леонід Кравчук виріс у комсомолі, пробився у верхні ешелони комуністичної структури, був керівником з ідеологічних питань, до його обов'язків входило мечем і вогнем випалювати всі незалежницькі ідеї.

І тут обставини склались так, що йому довелось очолити незалежну Україну. Він це робив насправді щиро, переконував своїх колег, фракцію комуністів. Мені ще Іван Плющ казав, що він очолить цю Україну. Отримати незалежну Україну без підтримки комуністів було неможливо. Йому людські стосунки з більшовицькою елітою не дозволяли відсторонити їх від влади. Саме йому треба завдячувати за те, що він зберіг усю партійну структуру, за винятком трьох областей. А це зацементувало совок у всій державі.

Розмовляв Олександр Сирцов, Канал свіжої історії. Відеоверсія інтерв'ю:

Варіанти - онлайн газета новин Львова. Інший погляд на львівські новини та новини львівщини. Завжди свіжі новини про Львів, про львів'ян і не тільки. Тут новини у Львові оновлюються постійно.

Варіанти © 2012-2024