Василь Куйбіда. Красиве і корисне

На каналі Свіжа історія новий цикл відео спільно з сайтом Варіанти про те, як все розпочиналося насправді: свідчення реальних очевидців та учасників цих подій.

Мій гість протягом свого життя встиг попрацювати відразу у декількох галузях. Він був головою Народного Руху та народним депутатом, радником Президента України та Міністром регіонального розвитку і будівництва України. Двічі був міським головою Львова. А ще він доктор наук з державного управління, професор та успішний поет. Мій гість – Василь Куйбіда.

Розпочнемо з серії коротких запитань-відповідей, щоб краще зрозуміти мого нинішнього гостя. Василь Куйбіда найбільше добився успіху як міський голова, чиновник, політик, науковець чи поет?

Мені важко оцінювати. Це краще зроблять люди. Я можу лише сказати, де мені найкомфортніше працювалось, де я бачив, що моя праця приносила результати для інших – на посаді міського голови Львова. Мене тричі обирали депутатом Верховної Ради України, і я тричі писав заяву та йшов з цієї посади. Причини були різні. Перший раз мене одночасно вибрали і депутатом, і міським головою, а тому було б неправильно працювати там і там та ще й при тому, що за мене в першому турі проголосувало 78% львів'ян. Тоді мені голова НРУ й запропонував написати таку заяву. 

Потім, коли був депутатом у 2006 році, то у державі була критична ситуація й потрібно було перезавантажити Верховну Раду. То ж на заклик Президента України написав заяву. Втретє складав заяву, коли пішов працювати міністром за пропозицією Президента України. Коли працював міським головою, то щодня об'їжджав якийсь один район, постійно ходив містом, спілкувався з людьми. Це дозволяло розуміти проблеми міста, швидко приймати рішення та отримувати результати. У Верховній Раді України так швидко результат не отримаєш. Навіть якщо й вдавалось прийняти якийсь закон, то на результати його доводилось чекати довго. Деколи результати з'являлися вже після завершення каденції.

Гуманітарні науки чи точні?

Важко відповісти, але напевне таки точні. Закінчив прикладну математику та механіку у Львівському університеті. Вже у школі швидше вирізнявся аналітичним мисленням, хоча водночас писав й вірші. У Львові мій перший творчий вечір відбувся у Клубі творчої молоді, коли розпочалась перебудова. Тоді з невеликим інтервалом провели подібні вечори Богдан Стельмах та я. 

Тимошенко чи Ющенко?

Я працював з Ющенком у той час, коли він був прем'єр-міністром України, коли він був президентом України, а також у його виборчій команді. Зрештою, я залишився в Україні на його прохання. Тодішній Президент України Леонід Кучма хотів призначити мене послом у Польщу, навіть був вже на мене агреман. Мені про це повідомив тодішній міністр закордонних справ Анатолій Зленко. 

Проте В. Ющенко попросив мене допомогти йому в боротьбі за майбутнє України та попрацювати у його команді, адже він мав намір балотуватись у президенти. Тому я зайшов до Президента України Л. Кучми та відмовився від призначення. 

З прем'єр-міністром Ю. Тимошенко працював з 2007 до 2010 рік і мушу сказати, що це надзвичайно працьовита і вольова жінка. Щоб працювати з нею, потрібно мати стрижень, адже інакше ти не робитимеш те, що вважаєш за потрібне. Вона домінує. Так й має бути між прем'єр-міністром і міністром, але якщо немає співрозуміння щодо того, яку політику слід проводити міністерством, то виникають непорозуміння.

Львів чи Київ?

Люблю Львів. Для нього працював все своє життя. Однак також люблю й Київ, де працюю вже двадцять років. Львів для мене рідний незалежно від того, як до мене тут ставились. Мені у Львові комфортно. Київ – гарне місто, столиця з особливо ковзкими паркетами. Львів не може замінити Київ. Київ не може замінити Львів.

Запитання, яке свого часу поставив Максим Рильський: троянди чи виноград?

Троянди. Для мене красиве важить більше. І це іноді мені заважало праці на посаді міського голови.

Ви були єдиним міським головою Львова, який народився за межами України, а саме у місті Інта Комі АРСР (Росія). Туди ваші батьки потрапили не з власної волі. Скільки часу ви там прожили та чи щось пам'ятаєте зі свого дитинства у тих краях?

Мої батьки були політв'язнями, відбули свій термін у тюрмах і таборах, а ще мали 5 років заслання. Їх позбавили громадянських прав. Ми з братом народилися в Інті – це за Північним полярним колом. Я народився у 1958 році, старший брат у 1957 році, молодший брат у 1960 році. Ми повернулись в Україну у 1964 році. Про Інту залишились надзвичайно чіткі спогади. Пам'ятаю барак, де ми мешкали. Кімнату, вулицю, подвір'я та людей. У тому бараці жили всі політв'язні, було кілька українських сімей. Мешкав азербайджанець, сильний чоловік, який легко підіймав 200-кілограмову бочку з квашеною капустою. Це вражало.

Всіх об'єднувала любов до свого краю, хоча ми, діти, його не бачили, а також нелюбов до системи влади.  Коли мені мама розповідала про Україну, про гори чи дерева, то я ніяк не міг собі уявити, що це таке. Адже за Полярним колом з дерев були хіба карликові берези. Щось подібне до них я ще міг уявити, але щось вище за будинок чи терикон, то це вже ні. І коли ми переїхали в Україну, де вперше побачив гори й дерева, то просто отетерів.

Ви повернулись до України у сім років. Як ви вперше відчули Україну?

Для мене все було незвичним. Ми приїхали у мамине село Сукіль, а тоді це був Болехівський район. Далі за ним – лише гори. Мені все було вдивовижу. І дорога у селі, і сосни, і люди у вишитих сорочках, їхній спосіб спілкування. У селі ніхто не зачиняв двері, іноді зачиняли тільки дерев'яні засуви. Це контрастувало з життям в Інті, де було чимало крадіжок та грабунків. 

В Інті довіра була лише між колишніми політичними в'язнями. Було ще багато колишніх в'язнів-побутовиків, які грабували всіх. Тому, наприклад, навіть по радіо не радили, якщо ти стоїш в черзі, казати, що ти десятий чи останній, оскільки злочинці могли програти в карти людину з певним номером в черзі й вбити її ножем. 

Як ваших батьків зустріла влада? Чи тривали якісь переслідування, хоч вони й відбули свій термін покарання?

Маму зробили інвалідом ще у в'язниці на допитах. Ув'язнення вона, як особливо небезпечний злочинець, відбувала в особливому таборі МДБ СРСР. Після звільнення, перебуваючи на спецпоселенні, працювала у шахті, де сталась аварія. Її дивом витягнули з того світу. В Україну мама спочатку приїхала з нами, двома синами, а батько змушений був ще залишитися в Інті. Найстарший наш брат помер у дорозі з Києва до Інти при першій поїздці батьків в Україну і його поховали на станції Навля біля Курська. Я намагався знайти його могилу, але той цвинтар повністю зруйнований. 

По приїзді в Україну маму ніхто не прописував. Нас брали в комірне, однак приходила міліція й нас викидала. Згодом у місті Болехові ми придбали колгоспну контору, яка потребувала ремонту. Там було холодно. Ми з мамою грілись біля печі, і вона нас з братом вчила читати з Кобзаря. Нам було не просто знайти дрова для печі, оскільки ніхто не хотів їх привозити "ворогам народу". 

Потім сталась чергова аварія на шахті в Інті, в якій вижив лише мій батько. Мама привезла його в Україну. Він був інвалідом, однак міліція виганяла і його і нас. Мама поїхала в Івано-Франківськ до начальника обласної міліції, розповіла йому і засвідчила документами, що вона та її чоловік інваліди, які мають утримувати двох малолітніх дітей та її 80-річну маму, нашу бабусю. Як не дивно, він дав дозвіл прописатися у Болехові. Нам не можна було жити у Франківську – тільки за 100 кілометрів від нього. Ми мешкали на межі Івано-Франківської та Львівської областей у Болехові.

На цьому наші клопоти не припинились. До нас часто приходила міліція з перевірками чи обшуками. У Інті забороняли мати фіранки на вікнах, щоб працівник міліції бачив, що робиться у хаті. То батько у Болехові теж не закривав фіранками вікна – хай дивляться, що ми робимо!

У своєму житті ви були пов'язані як з точними науками, так і з гуманітарною сферою. Це доволі рідке поєднання. Як це вам вдавалось?

У школі мені математика та фізика давались легко. Якось на уроці фізики я розв'язав задачу з допомогою інтеграла і вчитель здивувався, оскільки він в такий спосіб задачі розв'язував на другому курсі університету. Проте я читав літературу, яку приносив батько. Так за ніч прочитав Історію України-Русі Грушевського. Наслідуючи маму писав вірші. Писав українською та російською мовами.

Вчителька російської мови, дочка генерала Лариса Вікторівна Нагорська поводилась напрочуд демократично, не була зверхньою, приносила мені читати у списках Бориса Пастернака та Йосипа Мандельштама, яких тоді не друкували. Після школи запрошувала в кіно та пропонувала написати рецензію. Одного разу мама прочитала мій вірш російською мовою та спитала: "Ти вважаєш що російській мові щось загрожує? – Ні. – То чого ти обробляєш сусідський город?" Цього запитання було досить для того, щоб я надалі писав лише українською мовою. 

У мене була гарна вчителька математики Олена Василівна Дем'янюк. Вона з сім'ї священника, яка повірила в комуністичні ідеали, вступила до компартії. У класі, де я вчився, вона була кілька років класною керівничкою. Одного разу в грудні вона прийшла до нас з'ясувати, чому я не ходжу на шкільні вечори. Мама пояснила, що у мене немає належного взуття. Тоді Олена Василівна принесла чоботи свого чоловіка, щоб я пішов на новорічний вечір.  

Варто зазначити, що вона була головою парткому школи та членом райкому партії. Тому на той час це був героїчний вчинок, оскільки всі у місті знали, що ми сім'я політв'язнів, вороже налаштованих до влади. Батько це ніколи не приховував. Тому, наприклад, якщо у Ямниці біля Івано-Франківська вивісили синьо-жовтий прапор, то наступного дня у нас вже був обшук. 

Також Олена Василівна мені давала математичні книжки, щоб я розв'язував з них задачі. Я, мабуть, єдиний в районі виписував журнал "Квант" та листувався з його редколегією. Проте в душі в мене був потяг до слова, який зберігається досі. Коли писав дисертацію з математичної фізики та диференціальних рівнянь, то потік формул переривався іноді віршем. Не можу сказати, що у мені домінувало. У математиці мені було цікаво розв'язувати задачі підвищеної складності. Часто бувало так, що з двох болехівських шкіл задачі розв'язував лише я. Мені було цікаво самому осмислювати невідоме.

А щодо слова, то це був містичний потяг. Ти мусів писати, щоб знайти рівновагу із зовнішнім світом. Потяг до віршування мені передала мама, яка особливо тонко відчувала мову, писала вірші з юнацьких років. І її поезія вражала не лише мене. Я писав інакше, ніж мама, за що вона мене шпетила, бо вважала, що треба писати просто та зрозуміло. Для неї зразком була поезія Василя Симоненка, а мені казала, що я пишу темно: "Ну, хто ж це буде читати?"

Якось я приїхав до неї, а вона каже: "Пиши, як писав". "А чому, Ви казали, що то погано?", – запитав я. "У неділю я прийшла з церкви, взяла навгад книжечку, розгорнула і перший прочитаний вірш – сподобався, потім другий – теж сподобався, коли прочитала третій, то подивилась, хто написав, а це ти. Тому пиши так, як тобі пишеться", – відповіла.  Я вибрав такий спосіб письма, оскільки вважав, що маю запрошувати людей до розмислу, щоб вони самі зробили висновок, а не брали мій. Цей стиль у мене зберігся й досі.

Як ви потрапили у Народний контроль (КНК)?

Я не мав наміру ставати головою КНК. Працював тоді у Діпромісті, працівники якого обрали мене головою профкому. Зі мною працювали цікаві та відважні люди, наприклад, Андрій Гречило, Надія Леськів, Ольга Новаківська, Роман Бандура. Ми утворили в інституті Товариство української мови. Потім створили Меморіал, НРУ... 

Мене викинули з Політехнічного інституту, не дали захиститись попри те, що я вчасно подав до захисту дисертацію. Роботу після моєї доповіді прийняли до захисту у Мінську, але згодом подзвонив голова спеціалізованої ради й сказав, що він не може пояснити, чому Куйбіда захищатиме дисертацію у Мінську та попросив забрати її. Перед цим мені пропонували залишитись у Львівському політехнічному інституті на кафедрі, але після цих подій звинуватили завідувача кафедри, мого наукового керівника у всіх смертних гріхах, а мене, як сина ворогів народу, який обманом потрапив до аспірантури, бо приховав цей факт, виставили за двері. Добрі люди допомогли мені влаштуватись у Діпроміст. 

Залишитися у Львові було складно. Мене не брали на роботу, бо я не прописаний, а не прописували, тому що не працюю. Прописку на вулиці Низовій, 11 я отримав завдяки Михайлу Гориню. Коли ми прийшли до влади в 1990 році, то постало питання, хто очолюватиме владу у місті. Щодо міськвиконкому, то альтернативи не було – Богдан Котик став першим його головою. Він був добрим і авторитетним господарем, якого народ обрав депутатом Верховної ради України. Тоді саме готували перший демократичний Закон про місцеве самоврядування, і Котик запропонував мені попрацювати над цим законом. Я не бачив себе у виконавчій владі, вважав, що маю займатись математикою.

Перша розмова щодо КНК була з головою облради Вячеславом Чорноволом. Він дивився на КНК як на структуру, яка може протистояти КДБ. Міліція тоді нас уже підтримувала, адже там було чимало вихідців з села, які мислили так, як і ми. Такого протистояння з міліцією, як у 1988 чи 1989-1990-х вже не було. Я сказав, що не готовий до такої роботи. Проте на міську сесію прийшов Степан Хмара, який перед розглядом питання про КНК покликав мене в коридор, і сказав, що ніхто з нас на те не вчився: "Батько твій був у контррозвідці УПА, то ж може тобі щось передалось".

Після цієї розмови я погодився, щоб мою кандидатуру запропонували на посаду голови КНК. Це був для мене важкий обов'язок. Згодом пішов вчитися в Інститут державного управління і місцевого самоврядування При Кабінеті Міністрів України та на юридичний факультет, оскільки побачив, що мені бракує знань.

Чи зараз є аналоги КНК? 

У КНК були широкі функції. Наприклад, у 1990 році заблокували рух через залізничний вузол у Львові. Стояли ешелони, і нічого не виходило та не заходило. Тоді обласному і міському КНК вдалось розв'язати цю проблему. Коли мене обрали головою КНК, то потрібно було затвердити його склад.

Перед тим я зайшов у КНК, запросив усіх працівників на розмову, зняв при них зі стіни портрет Леніна і засунув його за шафу. А відтак запропонував їм залишитися на посадах при умові, що вони забувають про свою приналежність до КПРС (а всі вони були комуністами) і свої політичні симпатії реалізовують за межами цього будинку, а тут є лише робота для міста та держави. Погодилися всі, окрім одного росіянина, який сказав, що він з бандерівцем працювати не буде. 

Ми боролись із саботажем та корупцією. Наприклад, тоді у крамницях не було товарів, а якщо вони з'являлись, то іноді ними торгували з чорного входу. Справи, у яких міліція не бачила криміналу, але дії зловмисників підпадали під санкції закону про Народний контроль, розглядав КНК і накладав на керівників дисциплінарні стягнення чи приймав рішення про їх звільнення із займаної посади. З часом стало зрозуміло, що КНК, працюючи на старій законодавчій базі, не сприяє ринковим перетворенням в Україні. Я написав заяву та пішов вчитись в Інститут державного управління при КМУ.

Потім була посада міського голови Львова. Ваші попередники Котик та Шпіцер не обирались на цю посаду на міських виборах. Ви були першим міським головою Львова, якого обрали шляхом прямого голосування на виборах. Звідки з'явилась ідея та бажання випробувати себе? 

У час коли я навчався в Інституті державного управління і місцевого самоврядування при КМ України, там зібралась група людей, яка хотіла перетворити Україну на могутню державу. Зі мною вчився міський голова Рівного, який склав повноваження, оскільки вважав, що йому бракує знань. Були люди з певним досвідом і знаннями, яким бракувало знань в галузі державного будівництва. Отож ми, кандидати наук, вчились як звичайні студенти, ввечері збирались у моїй кімнаті в гуртожитку і дискутували про те, що потрібно робити у наших містах. 

У 1994 році відбувалися вибори до Верховної Ради України. Я кандидував від НРУ у Франківську окрузі Львові, де й переміг. Однак, за тодішнім законом, для мандата народного депутата необхідно було отримати 50% +1 голос виборців. Мені забракло кілька десятків голосів, щоб його отримати. Тоді мені запропонували колеги взяти участь у місцевих виборах на посаду міського голови Львова.

А далі були важка для мене розмова з Вячеславом Чорноволом, а потім й з Ярославою Стецько. З Віктором Пинзеником порозумітися було простіше. Попри те, рішення мені важко далось. Мою кандидатуру запропонував НРУ, а підтримали Конгрес українських націоналістів та Нова хвиля. Ці партії та рухи мали підтримку левової частини виборців Львова.

Що вас бентежило чи лякало?

Під час праці у Політехніці я з групою інженерів виконував замовлення планових комісій міськвиконкому та облвиконкому. Будував математичні моделі, потім з колегами перетворював їх у машинні програми, за якими проводилися відповідні розрахунки. Наприклад, для області я працював над оптимальним розподілом будівельних матеріалів. Все тоді було державним і задля економії фінансів ставили завдання уникати зустрічних перевезень. Не можу похвалитись, що знав кухню управління містом, тільки спілкувався з працівниками, які знали місто і вміли це робити, а тому сумнівався чи зможу. На що В'ячеслав Чорновіл сказав: "Василю, а чого ти йшов вчитись в Інститут державного управління?" 

З міськими депутатами було порозуміння і співпраця. Лише одне гостре протистояння означилося, коли я запропонував реформу в місті, а вони не проголосували за неї. Я тоді навіть пішов з сесії, сказавши, що більше туди не прийду. Це було о 11 годині, вже о 19 годині кілька депутатів зайшли до кабінету голови та сказали, що рада готова голосувати за реформу. Весь цей час депутати працювали над реформою і тільки після того, як впевнилися в її необхідності та правильності висловили готовність проголосувати. Це викликає повагу.

Вони відчували свою відповідальність перед Україною та Львовом, голосували лише після того, як переконалися в тому, що рішення – правильне. І ми першими в Україні почали реформу місцевого самоврядування. Це була унікальна реформа. Тоді ми зробили єдину систему управління містом, інакше ще довго б борсались у тодішніх проблемах.

У 1994 році всі районні ради на пленарних засіданнях, а райвиконкоми на своїх засіданнях саморозпустилися. Голови районних рад, виконкомів написали заяви на звільнення. З'явився управлінський вакуум, який міська рада заповнила новими організаційними структурами. При чому жоден з голів райрад, виконкомів не просив щось для себе особисто. Всі переймалися долею міста. Депутати першого та другого скликання районних рад міста Львова, Львівської міської ради скликання – особливі люди.

Думаю, що подібну управлінську реформу в той час не могло зробити жодне інше українське місто. Після цього Верховна Рада України оголосила нові вибори районних рад. В підсумку, лише в Франківському районі відбулися такі вибори. У виборах взяли участь тільки кандидати-комуністи та  від УНА-УНСО, але прийшло до урн тільки 3% виборців. Львів переміг. Ми створили ефективну систему управління містом, скоротили кількість працівників вдвічі, але підняли зарплати.

Тоді перейшли працювати в міськвиконком досвідчені люди з облвиконкому. Наприклад, Борис Колос. Талановиті управлінці очолили новоутворені райадміністрації. Серед них, наприклад, Володимир Олійник, Зіновій Курило, Мирослав Сеник, Ярослав Козак, Василь Цяпка, Іван Левицький, Олександр Сендега, який згодом став першим заступником міського голови.

Сендега пізніше був головою Львівської ОДА. Ви зараз підтримуєте з ним стосунки?

Так, я з великою повагою ставлюсь до нього, він був ефективним управлінцем, працював чесно. Я запрошував людей, відбираючи тих, які знали свій предмет роботи краще за мене. Наприклад, після того, як мені вручили посвідчення міського голови, через три години провів нараду з підготовки до зими, але перед тим звернувся в Комітет контролю ради, щоб вони дали мені довідку про стан підготовки. 

На нараді виявилось, що керівник управління житлово-комунального господарства найкраще знав ситуацію в місті та актуальні на той час проблеми. Після наради я запропонував йому стати заступником голови. Він у відповідь: "Я ж боровся проти вас, я був в команді іншого кандидата". "Не пропоную мене любити та шанувати мене, а даю Вам шанс реалізувати свій потенціал", – сказав я. Він працював зі мною довго і я не мав до нього жодного застереження. Ігор Парасюк – кращого керуючого справами не було в Україні.

Заступник у раді – Василь Білоус – інтелігентна, толерантна людина, якого рада двічі обирала своїм лідером і який вісім років вправно узгоджував позиції депутатів. Чи, наприклад, Богдан Стельмах, який очолював гуманітарний напрямок, і який багато зробив для української культури. Тому шаную його не лише як поета. Коли КПУ не хотіла дозволити ставити у центрі міста пам'ятник Шевченку, то він написав вірша, яким закликав львів'ян приносити квіти на клумбу, де вони хочуть поставити пам'ятник Шевченку. І вже через день там стояла гора квітів. 

Успішно працювали в гуманітарній царині Євген Стасюк, Євстахія Шимчук, Павло Хобзей.  Будівельним комплексом Львова вправно керував Олекса Луців. Гадаю, у Львові тоді працювала найфаховіша група в Україні, об'єднана однією метою – збудувати нову Україну. Я вдячний всім людям, які працювали зі мною. Ми спільно зробили чимало справ для Львова. 

А у 1994 році знайомі не радили мені балотуватись на посаду голови ради, виконкому, вважаючи, що моє місце в Києві, а Львів розвалюється. Казали, що Львів не врятую, кар'єру зіпсую, а державу потрібно будувати у Києві. Я їм відповів, що якщо не зможу підняти Львів, то взагалі не буду потрібен. Коли на сесії ради я запропонував склад виконкому, то декількох людей з його складу не було, оскільки вони стажувалися у США, Канаді, Франції чи Англії. Проте депутати, довіряючи мені проголосували за них.

За кілька років ми зробили Львів найкращим містом в Україні, отримували відповідні призи та відгуки. Тобто зламали погані тенденції новаціями, які потім поширювались всією Україною. Наприклад, Львів почав виробляти попередньо ізольовані труби, техніку, яка б ремонтувала наші дороги. Розв'язували транспортну проблему, коли грошей на придбання транспорту у бюджеті не було. Оскільки за вартість одного автобуса ЛАЗу можна було придбати 10 мікроавтобусів та закрити цілий маршрут ними, ми запропонували підприємцям відкривати приватні перевезення людей і це змінило ситуацію. 

Як виникла ідея внести центральну частину міста у список ЮНЕСКО?

Коли почали падати будинки в центральній частині міста,  я попросив колег з інженерно-будівельного факультету Львівської політехніки з'ясувати причину. Вони дійшли до висновку, що до цієї ситуації призвело будівництво підземного трамвая. Там де зараз проспект Шевченка триста років тому була болотиста місцевість, і коли на ній щось будували, то спочатку вбивали дубові палі. Коли почали будувати підземний трамвай, то понизили рівень ґрунтових вод. Морений дуб у воді, як бетон, а коли нема води, то починає гнити, а будинки тріщать та падають. 

Коштів на проведення протиаварійних робіт не було. Домогтися грошей з державного бюджету також неможливо. Тоді мені прийшла думка щодо ухвалення Закону про місто Львів. Я радився з багатьма, зокрема й з суддями Конституційного суду. Один з них, Володимир Шаповал, сказав мені, що цей закон ми не проведемо через Верховну Раду України. Адже кожен депутат вважає, що його місто особливе, і такий закон потрібен й для нього. І мова не лише про Харків чи Дніпро, але про кожне місто. Він мав рацію.

А якщо це не можна вирішити в Україні, то чому не вийти за її межі? Скористатись унікальністю Львова. На той час у мене вже були правові знання і знався з роботою ЮНЕСКО. Коли запросив на нараду директорів інститутів і комунальних підприємств, то вони спочатку не повірили в цей задум, мовляв, Куйбіда – поет, мрійник. Та ми це зробили.

Львів'яни згуртувалися навколо цієї ідеї. Працювали всі. Журналісти, наприклад, писали про Львів у українських та іноземних медіа. Щоб познайомити ЮНЕСКО зі Львовом ми організували презентацію Львова у штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі. Василь Пилип'юк на моє прохання для цього зробив фотографії-картини про Львів. Львів добре підготувався до засідання Комітету ЮНЕСКО, який розглядав питання про внесення Львова до Списку світової спадщини. Засідання відбувалося у Японії.

Відзначу, що президент Польщі Олександр Кваснєвський, як і обіцяв, прислав на засідання свого представника, який від імені Польщі підтримав внесення Львова до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Величезну роботу провела львів'янка пані Богдана Урбанович, яка зараз живе в США. Завдяки їй всі представники держав Африки проголосували за Львів.  А далі, спираючись на міжнародні договори, ми поставили перед КМУ питання про те, щоб ввести окремий рядок у бюджеті.

Внесення до Списку світової спадщини ЮНЕСКО також було аргументом й під час спілкування з іноземними та українськими  партнерами. Наприклад, церкву Андрія реставрували за німецькі кошти. Палац Бандінеллі, підпертий залізничними рейками, врятували з допомогою мого колеги тодішнього директора Укрпошти Василя Мухіна. Щоб врятувати Палац Потоцького, я запропонував Адміністрації Президента України перетворити його у президентську резиденцію. Так нам вдалося залучити кошти для його порятунку.

Метро у Львові можливе чи це вже закрита тема?

Підземний трамвай будували за старою технологією. Я це говорю не як будівельник, а як людина, яка запросила до Львова на дискусію найкращих фахівців зі всієї України. Вони наголосили на тому, що потрібно припинити будівництво метро за цією технологією. Однак у 2000 році, коли готували програму будівництва метро в Україні, то я з листом від Львівської міської ради був у віцепрем'єр-міністра Юрія Єханурова та переконував його у тому, що Львів необхідно внести у список. Нам вдалось змінити думку Києва. Не знаю, чому це не завершили. Можливо, Львівська міська рада отримала якісь інші дані, а тому відмовилась від цього проєкту. Метро у Львові потрібно будувати, якщо питання транспорту не можна розв'язати в якийсь інший спосіб. 

Як вдалося запросити до Львова Папу Івана Павла II? 

Повернімося у 1996 рік. 400-річчя Берестейської унії. У святкуванні у Ватикані бере участь державна делегація, яку очолює міський голова Львова. Це виняток. Саме на цій зустрічі з Папою Римським я й запросив його до Львова. Це вписувалось у концепцію розвитку Львова як всесвітнього центру. Щоб стати ним, у Львові мали відбуватися події всесвітнього значення. Наприклад, у 1998 році у нас три дні гостювала леді Клінтон. І я вдячний українцям США за допомогу в організації цього візиту. 

З Папою було важче. Він мені тоді відповів: "Пане мер, я шаную Вас та люблю Львів, але я глава держави". Тобто запрошувати його має глава держави. Тому після повернення з Риму я відзвітував перед Президентом України про свою поїздку та звернувся з пропозицією запросити Папу Римського. Вислухавши, Президент запитав мене: "А ти знаєш скільки є вірних російської православної церкви? Католиків у десятки разів менше. А якщо вони піднімуть рейвах? Ми отримаємо лише негатив і всередині держави, і ззовні". Однак потім додав: "Якщо РПЦ не буде проти, то я підпишу запрошення. Працюй". 

Ми чотири роки працювали над тим, щоб це зробити. Навіть у 1998 році, коли Львів внесли до Списку світової спадщини ЮНЕСКО, то слова про те, що ми готові прийняти Папу Римського викликали посмішку. Треба бути вдячним не тільки львів'янам, але й священникам, які працювали у Римі.

Розкажу, як поставили у цій справі останню крапку. У 1994 мені не давали диплом Інституту державного управління та місцевого самоврядування при КМУ поки я не пройду стажування в уряді Канади. На стажування я поїхав уже міським головою з державною делегацією, яка мала свої завдання. Там зустрівся зі скульптором Лео Молом (Леонідом Молодожанином). Ми з ним обговорювали різні речі, серед них і встановлення пам'ятника Шевченкові у Санкт-Петербурзі. 

У 2000 році я представляв Конгрес місцевих і регіональних влад Європи на конференції у Санкт-Петербурзі. Ретельно готувався не стільки до виступу, скільки до роботи з нашою діаспорою і міською владою. Попросив Володимира Яковлєва, губернатора Петербурга, скликати нараду щодо встановлення пам'ятника Шевченкові. Він виконав моє прохання. За його відсутності нараду провів я. На ній ми домовилися про розподіл обов'язків і порядок дій для спорудження пам'ятника.

Повернувшись до Львова, розповів про це депутатам, і рада вирішили винести на продаж три земельні ділянки для купівлі граніту у Фінляндії, його транспортування та встановлення пам'ятника.  У грудні того ж року пам'ятник відкрили за участю  Президентів України та росії. Перед відльотом з Санкт-Петербурга мене до себе покликав президент України Леонід Кучма і сказав: "Василю, готуйся до візиту Папи". Це наштовхує на думку, що питання про візит Папи Римського в Україну було предметом обговорення двох Президентів і участь Львова у спорудженні пам'ятника Шевченкові у Санкт-Петербурзі сприяла порозумінню.

Розмовляв Олександр Сирцов, Канал свіжої історії. Відеоверсія інтерв'ю: