Анушаван Месропян

Анушаван Месропян: У Хечояна не має нічого вигаданого

олександр ковальчук,  1 квітня 2013

Розмова з заступником директора Видавництва Львівської Політехніки та перекладачем (зокрема, книги вірменського письменника Левона Хечояна "Ладанові дерева") Анушаваном Месропяном.

Ти народився в Єревані?

Я народився у маленькому селі Базарчай. І є у Вірменії озеро Севан. У радянські часи каналами з нього брали воду для меліорації і тому дуже швидко рівень озера впав. Почалась антисанітарія і партія організувала ударне комуністичне будівництво тунелю Арпа-Севан для перекидання води в озеро.

А там, де я родився текла річка Воротан, вода якої, за усіма параметрами, була придатною для Севану. От вони й зробили серед скель тунель, побудували греблю і так утворилось штучне озеро, що тепер називається Базарчай. Нас переселили у нове село, що побудували на горі. Батьки незабаром вирішили переселитись звідти і у 1970 році ми переїхали до Єревану.

Купили маленький будиночок на півтори кімнати з верандою у такому районі як, наприклад, Левандівка. Так там і жили, а пізніше ще трохи добудувались. А згодом вже вся наша родина переїхала до Єревану.

Як Ти опинився у Львові?

Усі великі імперії колись розпадаються. У Вірменії після землетрусу й далі тривала Карабахська війна між вірменами та азербайджанцями. Усі хлопці мого віку хотіли взяти зброю в руки і поїхати воювати, бо виникла потреба захищати Батьківщину.

Я тоді працював у театрі-студії кіноактора при кіностудії Вірменфільм і до нас часто приходили організатори Карабахського комітету, у лавах якого було чимало вірменської інтелігенції.

А у театрі Ти ким працював?

Я був помічником режисера.

Ти закінчив театральне?

Ні. Я після школи намагався поступити на театральний факультет. А перед тим у школі я ще закінчив школу юного журналіста (9-10 клас) імені Юліуса Фучіка. При спілці журналістів була така дворічна школа, де нас вчили писати. Я писав фейлетони та портрети, брав інтерв'ю у Героя Соціалістичної праці, кращого чоботяра Вірменії, який працював на взуттєвій фабриці Масіс.

Я з відзнакою закінчив ту школу, але не зміг поступити на театральний факультет, де мріяв вчитись на сценарному або режисерському відділі. Я погано склав історію. Для престижної роботи треба було мати російську освіту, але оскільки я вчився у вірменській школі, то, відповідно, дечого не знав і тому не поступив. У Вірменії якийсь час було популярно мати російську освіту. Було прийнято мати російські закінчення вірменських прізвищ (-ов замість -ян).

Після цього я поступив у якесь училище, щоб вже там отримати червоний диплом і вже з ним без іспитів вступати на театральний. Трохи повчився, але щось мені перемкнуло і я вирішив піти в армію. Бо мене й так почали атакувати, що треба іти в армію, з військкомату приходили.

Служив я у військово-будівельних військах. Служив у секретному місті Капустін Яр. Я там був художником частини. Спочатку писав плакати, а потім вже став директором клубу військової частини. Мав забезпечувати клубну діяльність: плакати, фільми, концерти. Ще доглядав за Ленінською кімнатою.

Я тоді ще розповів одному замполіту, що хотів би поступати у театральний вуз і вчитись на режисера. Казав, що хотів би вчитись у київському Театральному інституті імені Карпенка-Карого, або в Ленінграді. От він і написав клопотання, щоб мене туди прийняли відразу після армії. І з Києва, і з Ленінграду відповіли, щоб мене приймуть на навчання.

Але мої батьки не хотіли, щоб я жив в Україні. Бо мене, звичайно, більше цікавила Україна. Я знав про Параджанова. Знав, що він став в Україні великим митцем і розумів, що це потрібно продовжувати. Отож, мої батьки були проти і я повернувся до Єревану. Повернувся до свого рідного театру. Це були 1985-1987роки. У 1988 стався землетрус.

Якось до театру на чергову прем'єру завітали хлопці з Карабахського комітету. Розмовляли про війну і ми сказали, що теж хочемо воювати. Вони відповіли, що всі хочуть іти на війну, але потрібно, щоб хтось лишився і в Єревані для підтримки народного духу.

Вистави за радянського часу починались о 19:30, а як ввели комендантські години, то початок перенесли на 18:00, бо о 21:00 все закривалось. Центр міста закривався, бо їздили танки.

У Хечояна є оповідання "Дрож землі" і дуже багато редакторів мені його повертали назад та казали, що не може бути дрож землі. Треба написати трясіння, струс, тремтіння землі. Я ж казав, що коли ти стоїш на тротуарі і біля тебе проїжджає танк, то те звукове коливання аж ніяк не можна описати словом трясіння, струс чи тремтіння. 

Той дрож був поміж усіх нас. Ти ніколи не знав, чи якийсь танк не зупиниться і не грохне хтось з нього у твій бік. Бо були і такі випадки.

І от один з моїх колег сказав, що якщо ми так хочемо захищати Батьківщину, то чи не хоче хтось з нас поїхати в іншу країну, вивчити іншу культуру та мову і вже там захищати Вірменію. Він пропонував їхати у Прибалтику, Білорусь та Україну і там писати правдиві історію про наш Карабах. Бо це також війна, це також зброя.

Один з моїх колег згадав, що я був журналістом і запропонував відправити в Україну мене. Всі радо погодилися з такою пропозицією. Я думав, що це все жарти, але за декілька днів мені зателефонували і запропонували підійти до Карабахського комітету та переговорити про можливість мого від'їзду до України.

Коли я вдома сказав, що збираюсь їхати в Україну, то наші були в шоці. Питали навіщо мені туди їхати, що я там збираюсь робити, тим більше, що ситуація у Вірменії така, що ще невідомо чим усе закінчиться. Саме у ті дні одна дівчина зі Львова приїхала до Єревану на навчання і потрібно було зробити обмін. Бо ще за радянських часів декілька людей отак їздило за обміном через спілку письменників, але бажаного результату вони так і не досягли.

У 1991 році ми голосували за незалежність Вірменії. Це було 21 вересня і саме у цей день ми сіли у літак і за 59 рублів прилетіли до Львова на ознайомлення. На наступний день прийшли в університет імені Франка. Людина, яка була зі мною казала, що якщо я не злякаюсь, то залишусь і буду вчитись, а якщо мені не сподобається, то відразу вертаємось, бо ще є інші кандидатури.

Ми погуляли містом, зайшли у приміщення університету і я сказав, що міг би тут вчитись та хочу лишитись. Тоді ми зайшли до приймальної комісії, але там нам сказали, що у них не має практики навчання студентів з країн радянського табору. Іноземців вони знали як вчити, а от вірменина – ні. Вони думали, що я буду розмовляти російською.

А моя російська була дуже слабенькою, оскільки після армії я майже її забув. У Вірменії не прийнято говорити російською, хоча й була хвиля русифікації. Мені говорили, що коли буду знати російську, то буде легше вчитися. Але коли я почав вчитись, то побачив, що російська мова мені лише заважає. Української мови мене більше навчив брехунець. Я приходив з пар, слухав його і намагався писати диктанти.

Після приймальної комісії ми потрапили до ректора Івана Вакарчука і він зазначив, що мене приймуть, але українську мову я мушу вивчати самостійно. І мене прийняли за проханням театру, бо наголос був на тому, що я прийшов з театру, вивчу українську мову і поїду назад до Вірменії перекладати наші літературні твори, драматургію. Ось так у Львові бачили мою перспективу.

Оскільки ми прилетіли 21 вересня, а навчання розпочалось за два-три дні, то я був змушений залишитись так, як я прилетів – з легеньким рюкзаком. Час від часу з Єревану літаком через випадкових пасажирів надсилали мої речі або гроші, щоб я щось собі міг купувати. За перших декілька місяців я загубив п'ять-шість парасоль. Я це добре пам'ятаю, бо у Вірменії якось не прийнято ходити з парасолями. Це не моя атрибутика.

Вчитись було важко. Після третього курсу я взяв академічну відпустку, бо бачив що не встигаю за студентами, які зі мною вчаться. Оскільки у Вірменії на той час була економічна криза, літаки не літали, не було світла і пального, то я залишився у Львові і почав займатись самоосвітою. Я ходив на пари як вільний слухач і у мене щодня могло бути чотири пари, наприклад історії української літератури чи української мови.

У Вірменію я зміг полетіти лише за рік. Був один вірменський підприємець, який займався авіаперевезеннями і мені дозволили літати до батьків. Я їздив туди, заробляв з братом гроші і так мені щороку вистачало 100-120 доларів, щоб жити тут. У Львові я купонами отримував стипендію і вона була лише один долар. Ввечері отримував долар, зранку просинався і долар вже не долар.

Тоді я мешкав на вулиці Пелехатого неподалік від залізниці і тому міг вночі ходити на розвантажування вагонів. Там завжди були якісь потяги, ходили бригади, ти їм допомагав і тобі відразу давали гроші. Так я прибився до однієї бригади. І от одного разу після розвантажування треба було з усією бригадою випити сто грам. Оскільки це була 2-3 година ночі і я поспішав, то сказав, що не буду пити, хоча й скидався у загальний котел. Вони образились і почали говорити, що оскільки я з ними не п'ю, то можу їх закласти. Вони поговорили з бригадиром і він попросив мене більше не приходити.

Під час навчання я працював на різних роботах, бо на той долар ніяк не міг жити. У Львівводоканалі я працював контролером. Тоді була така погана ситуація, що постійно змінювалась тарифікація. І я був змушений на перервах заповнював зошити, щоб після обіду здавати їх у Водоканалі. Потім за моїми розрахунками нараховувалась платня будинку чи організації.

Періодично відбувалась індексація, а лічильники на моїй території були переважно поломані. Якщо жодної індексації не відбувалось, то що місяця я міг спокійно записувати середню кубатуру спожитої води і все. А коли щось змінювалось, то мусив з калькулятором сідати і рахувати.

Так одного разу викладач зловив мене на тому, що я під час пар заповнював зошити та й каже: "Ви чим сюди приїхали займатись – вчити мову чи заробляти гроші?" мене запросили до декана (Михайла Івановича Гнатюка). Там я сказав, що не можу жити на таку маленьку стипендію і тому змушений підпрацьовувати (у водоканалі я отримував півтора долари). Так у студентському профкомі вирішили давати мені талони на харчування, щоб я міг хоч якось жити.

А ще завдяки пану Михайлу Стельмаху я отримав довідку за якою міг безкоштовно ходити у всі львівські театри. Я сидів, слухав гарну оперу і заодно ще й читав українську книгу. Я мав квиток на дві особи і тому я міг проводити зі собою своїх однокурсників, але лише з тією умовою, що якщо вони йдуть зі мною у театр, то вони будуть мені перекладати, якщо я чогось не зрозумію.

Так після третього курсу я увійшов у нормальне русло і закінчив університет. Усі мої курсові роботи були пов'язані з тим, чого мене не вчили. Я писав курсову про Антонича. Моя дипломна робота була з літературознавства – "Товкачевський як літературознавець і критик". Магістерку я писав на тему "Еволюційне входження Івана Франка у вірменську літературу", оскільки за радянських часів Іван Франко був представлений у Вірменії лише як дитячий письменник.

Згодом професор Денисюк запропонував мені вступати на аспірантуру. І тут у мене почались нові проблеми, бо я не міг іти на захист, оскільки мав паспорт СРСР, а це не було громадянством жодної країни.

Вірменія також не могла мені надати громадянство, бо я одружився в Україні. Мені потрібно було розлучитись з дружиною і принести різні довідки, що я не маю боргів перед Україною. Потім я мав прописатись у батьків в Єревані та жити з ними півроку. Лише після цього вони могли дати мені громадянство. І лише потому я міг повернутись до України та знову одружитись.

Те, що мене не хотіли одружити в Україні, то це також була ціла епопея. Коли ми одружились, то хотіли поїхати до Єревану, щоб дружина могла познайомитись з моїми батьками. Мені не продали квитка на есесерівський паспорт і тому моя дружина поїхала до Вірменії без мене.

На той час я вже підняв це питання, знайшов юриста і ми почали судитись з Франківським райвідділом, який не хотів давати мені українське громадянство. Добре, що я мав з собою усі свої папери і коли юрист їх оглянув, то сказав, що я автоматично вважаюсь громадянином України, оскільки станом на листопад 1991 року я перебував у Львові.

Без паспорта я не міг нікуди їхати, не міг вступити у спілку письменників чи журналістів. Фактично був у якомусь вакуумі. Та зрештою суд визнав мене громадянином України, хоча у Франківському райвідділі не поспішали виконувати це судове рішення.

Потім за порадою ще одного юриста я написав до президента Кучми. А там 2005 рік, Помаранчева революція і вже Ющенко підписав моє громадянство.

Цікаво, що коли у студентські роки мене запрошували перекладачем у судових процесах чи нотаріальних конторах, то мої документи проходили, а коли надійшла моя черга щось робити, то мій паспорт СРСР не визнавали. Я жив з посвідкою тимчасового проживання, а це не дозволяло мені перетнути будь-який кордон.

Бо також ще за студентських років один мій польський колега запропонував поїхати до Польщі на навчання. Там були спеціальні умови, що я мав вчитися, жити і потім перекладати польську літературу на вірменську мову. У них був пунктик на тому, що вони хотіли мати лауреатів Нобеля і тому їх було конче необхідно розповсюджувати свою літературу різними мовами. Вони вважали, що Вірменія – це стародавня мова і добрі літературні традиції.

Але була така умова, що я мав перекладати у Польщі, у Польщі ці переклади мали друкуватись вірменською мовою, а тільки потому ці книги відправлять у Вірменію. Вони не хотіли відразу передавати гроші у Вірменію, бо вже був такий випадок за радянських часів, коли вони так зробили, а вірмени взяли і надрукували праці Леніна. Оскільки на той час я мав ті паспортні проблеми, то й не зміг сісти у той «вагон». Розпрощався з Польщею і залишився тут.

А вже коли дістав громадянство, то почав повноцінно працювати. Працював у бібліотеці, потім вирішив змінити роботу і прийшов до УКУ. Там мене не хотіли брати на роботу, хоча я і пройшов конкурс. Мені сказали, що у мене недійсний паспорт і тоді лише за рішенням суду мене взяли на роботу. Я працював у видавництві УКУ до 2007 року. Працював, розповсюджував літературу, а у вільний час почав далі собі перекладати.

З листопада 2007 року я змінив роботу і перейшов до видавництва Львівської політехніки. Зі спеціаліста я доріс до заступника директора з маркетингу. Ми організовуємо збут, організовуємо виставки, беремо участь у Форумі видавців. Розвинули книготоргівельну діяльність у вісьмох корпусах Політехніки. Маємо крамнички. Розповсюджуємо навчально-наукову літературу для студентів.

Які Твої спогади про землетрус у Спітаку?

У Вірменії всі думали, що це азербайджанці винайшли якусь зброю і почали її застосовувати проти нас. Ми були у театрі на той час. Це було о 11:40. Все трусилось. Через деякий час пішла паніка, але Карабахський комітет працював над тим, щоб вона не набула великого розмаху. Люди виходили на вулиці і просили мешканців зберігати спокій.

Я з братом і моїми колегами самостійно поїхали у Спітак, бо там жив наш армійський друг з яким ми не раз ділили шматок хліба. Поїхали рятувати його сім'ю. Ми були у Спітаку три ночі. Там проводилась спеціальна робота, щоб люди сильно не затримувались і верталися додому, бо все це сильно тиснуло на психіку. Ми з під руїн дістали його дружину, яка на момент землетрусу прала у ванні. Діти, на щастя, були в школі. Ми поховали його дружину і вирішили повернутись додому, щоб згодом приїхати ще раз.

Це був жах, навіть не знаю, чи це можна називати фантастикою. На кожній вулиці похорони. Скрізь контейнери з їжею. Все було безкоштовно: сигарети, ковбаси, хліб. Звичайно і мародерство було. Військові, як Хечоян описує в оповіданні "Помаранча", стояли біля банків.

Я пам'ятаю, що одного дня приїхав Горбачов на червоному Ікарусі. Йому ніхто не вірив. Усі питались у нього що буде далі з Карабахом. І він казав: "У вас така трагедія, а в голові й далі тільки Карабах". Пригадав, що один кричав йому: "Якби ви не допустили Сумгаїтського погрому, то не було б Карабаху і цього землетрусу". Горбачов пообіцяв тоді, що вони усе зроблять, усе відбудують.

До нас зі всіх боків ішли потяги з гуманітарною допомогою, а ті, що йшли через Азербайджан завжди були обікрадені чи поламані. Одного разу з Азербайджану прийшли цистерни з бензином і нафтою на яких було написано "Зі святом". Надсилали вони ще кров для поранених, але наші їхню кров вертали назад. Навіть стаття така була, де закликали бензин лишати, а кров повертати назад. Так той поїзд, де було написано "Медицина" і поїхав назад до Азербайджану.

Наскільки Ти залучений до діяльності вірменської діаспори у Львові?

Землетрус розкинув велику хвилю вірмен навсібіч. Зараз у Львові переважно мешкають ті вірмени, які опинились тут за радянських часів. Був такий момент, що я хотів зробити бібліотеку, щоб нам із Вірменії передавали пресу. Щоб журналісти могли прийти і дізнатись, що таке вірменська громада, щоб знали, що таке Карабах. Щоб читали і зрозуміли.

Але оскільки я був ще студентом, то не мав багато часу. Мусів тоді за щось жити і мусів знайти собі свій хліб. Громада не могла мені допомагати. Я трохи покрутився біля громади, але побачив, що вона нічого не дає. А дехто на мене так дивився, ніби я постійно приходжу щось просити.

Згодом я вирішив більше дружити з українцями, бо хлопці мого віку з вірменської громади більше розмовляли російською і тому заважали моєму навчанню. Непогані хлопці, але я просто бачив, що поки з ними спілкуюсь, то переходжу на російську мову. У нас були зовсім інші інтереси. Вони були тутешні, а ті, що приїхали з зони землетрусу були зовсім інашими. Вони мусили заробляти, їздити до Польщі, бо тримали на собі сім'ю. Частку своїх заробітків вони надсилали до Вірменії, де лишилась родина.

Так я побачив, що багато чого втрачаю. Якщо пастух буде неуважним під час випасу вівців, то неодмінно одна овечка відіб'ється від отари і вовк забере її. У цьому випадку таким вовком виявилась українська культура, яка і забрала мене у той бік.

Були й інші нюанси. Голова громади Азад Амізян запропонував створити газету вірменської громади. Я переговорив з головним редактором університетської газети Каменяр Ольгою Давид і вона розповіла, що потрібно для створення газети. Та серед певного кістяка у вірменській громаді піднялось питання про доцільність газети на вірменській мові. Вони не розуміли хто читатиме таку газету і тому пропонували робити її лише російською. Я наголосив на тому, що потрібно робити газету вірменською та українською.

Їм не сподобався і такий варіант. Я запропонував робити газету вірменською, українською та російською, а також зазначив, що не зможу бути редактором російськомовної версії, оскільки погано володію російською. Саме тому дехто з вірмен мене і не сприймав, бо я говорив виключно українською мовою. Ще не могли сприйняти того, що я переходив у спілкуванні на вірменську мову, оскільки пішов на принцип, що не буду розмовляти російською. От через такі людські якості я мусів потрохи відійти від вірменської громади.

Коли святкувалось 1700 річчя прийняття Вірменією християнства у 2001 році, то я пропонував вірменській громаді надрукувати мої переклади "Легенд давньої Вірменії" і роздавати їх українцям. Вони неправильно мене зрозуміли і так той проект й лишився нереалізованим. Така ж ситуація була з проектом перекладів "Ладанових дерев" Хечояна.

Перші переклади оповідань з його книги "Гілка оливи" я видав за власний кошт. Я тоді працював у науковій бібліотеці Франка у відділі комплектування,а ввечері разом зі своїм колегою ще ходив робити ремонти квартир. Так я наскладав гроші і за 50 доларів видав 50 примірників Хечояна. цьому мені дуже допоміг Микола Старовойт, а моя однокурсниця Ірина Старовойт була її редактором.

Ми друкували її на різографі і там я згадав усіх людей, які мені допомагали. Бо тоді я не мав комп'ютера і тому ходив до колеги, який закривав мене на ніч у своєму кабінеті. Там було чотири комп'ютера і я працював на усіх чотирьох. Він приходив о 8:30 ранку, провітрював офіс і збирав з усіх комп'ютерів на дискетку ті уривки, що я встигав набрати за ніч. Ніхто навіть не здогадувався, що вночі там хтось буває і щось там робить.

Як Ти взнав про Хечояна?

Коли я мав їхати до Львова на навчання, то один мій колега прийшов до театру мені на заміну. І він був молодим, сучасним поетом. А коли я збирався до України, то приходили хлопці і давали мені, то гроші в дорогу, то щось інше. А цей приніс мені Ладанові дерева Хечояна. "Прочитай" – каже – "Це сила, це як Біблія".

Я йому відповів, що краще б він мені свої вірші дав, які б я почав перекладати у Львові. Так я взяв ту книгу. Вона була така непоказна. Жовтий папір. 1991 рік видання. Я навіть хотів її десь кинути чи лишити сестрі, але вона відмовилась. Сказала, що оскільки книга подарована, то її неодмінно треба прочитати.

Інколи у Львові був такий настрій, що хотілось усе лишити і повернутись. Були такі тяжкі моменти, як от з вірменською громадою. Так час від часу я почав читати Хечояна і спочатку ніяк не міг зрозуміти, як можна так недобре писати, бо коли вперше заходиш у його світ, то нічого не вдається.

А потім були моменти, що занурюєшся і читаєш, читаєш. Це як вогонь. З ним потрібно бавитись. Так факір жонглює вогняними кулями і якщо ти навчишся, зловиш його, то уже й осідлаєш і будеш їхати.

Так Хечоян став для мене якорем у Львові і не дозволив мені повернутись до Вірменії. Я згадав, що приїхав на Карабахську війну. Що тут мій Карабах. Що не можу все лишити і поїхати додому. І щоб я там сказав? Диплома немає. Нічого немає. Втрачені роки.

Я його не знав і коли читав його, то він мене виховував. Хечоян зробив з мене перекладача. Я ніколи не думав, що буду перекладати. Я знаю, що коли мене направляли сюди на навчання, то говорили, що маю бути перекладачем. Гарна була ідея.

Два роки тримаюсь, жодних поїздок, ні з ким не можу контактувати. А там і той Карабахський комітет розпався. На п'ятому курсі я приїхав додому, зустрів одного з його керівників і кажу: "Як так, Ви мене послали туди і не пильнуєте?" Він мені відповів: "Сам мусиш дати собі раду. Ми дали тобі добрий квиток у руки. Там вікно у Європу, якщо зможеш їдь далі і нас тягни за собою. Якщо не можеш, то вертайся назад і будеш з нами тут страждати".

Моїми першими перекладами з української на вірменську (ще до Хечояна) були новели-флеш Оксани Пахльовської. У неї якось був творчий вечір у театрі Заньковецької . Ірина Старовойт дала мені запрошення і зазначила, що це донька Ліни Костенко, яка написала вірш про Вірменію "Цавет танем". Ці слова змусили мене піти на той вечір.

Я переклав декілька новел Пахльовської і надіслав їх сестрі до Вірменії. Їй сподобалось і вона попросила, щоб я надіслав їй ще трохи . "Щось було у моїх руках та раптом впало вниз. Я хотів його підняти, але не було ні землі, ні підлоги" – ось один для прикладу.

Тут ще можна згадати про московського клоуна Леоніда Енгібарова (вірменина за походженням). Він займався пантомімою і також писав новели-флеш. Але писав російською: "Я злодій. Я кишеньковий злодій. Я король кишенькових злодіїв. Я багатий і щасливий. Але шкода, що ніхто серце не носить у кишені".

Згодом сестра надіслала декілька примірників вірменської газети, де надрукували мої переклади Пахльовської і я зрозумів, що мушу цим займатись. А коли вже почав потрохи перекладати Хечояна, то давав їх читати своїм однокурсницями. Дехто почав сміятись над моїми помилками, а декого вони зацікавили.

Одними з тих, кого це зацікавило були Ірина Старовойт та Олена Галета. Я перекладав, вони редагували і це надало мені ще сил. Ірина Старовойт працювала тоді на телебаченні, де виходила літературна передача "Томи" і ми якось зробили передачу про Хечояна.

Під час презентації 23 січня у Львові казали, що у Хечояна не має героїв, але в його оповіданнях кожна людина собі знаходить героїв. В будь-яких перекладах, у бідь-якому творі я мушу знайти себе. Нехай я буду персонажем, який стоїть на вулиці,продає насіння і від нього нічого не залежить. Але я маю бути у цьому творі. Я мушу бути задіяним. Перекладач має залізти у шкіру письменника.

Я боюсь перекладати вірменських класиків, бо вони вже достатньо перекладені російською. Але, можливо, що своїми перекладами я виводжу в українську літературу вже іншого класика – Хечояна.

А ще щось з Хечояна Ти плануєш перекладати?

Так. Хечоян написав оповідання "Очікування". Написав ще драматургію. Я цю драматургію надіслав Тарасові Жирко і хотів би, щоб він зробив її постановку. Хечоян також брав участь у "Літературному експресі Європа 2000", де написав ще одне есе, яке я вже переклав.

Ще є його найсильніший твір "Чорна книга, важкий жук" про Карабахську війну, яку я мушу лишити на деякий час, щоб дала осад. Деякі уривки цього твору Хечоян писав хімічним олівцем на ремні, у вільну хвилину, коли вони були на позиціях і чекали на наступ. А це ж війна – постійно бігаєш, то дощ, то сніг. І от він якось зняв того ремня, а там від вологості усе змилось. Довелось заново його переписувати.

Коли він написав "Ладанові дерева", то за деякий час спалив їх. Не знаю чому, не міг навіть запитати. Він казав мені, що важко було його наверстувати наново. І є ще у "Ладанових деревах" два оповідання, які я не зміг перекласти на той час. Є такі камені, що не можеш зрушити.

Він ще також пише статті і деякі з них я перекладав та друкував у Коментарях. Може колись у фейсбуці поставлю якісь уривки. Ще бачив на фейсбуці, як одна дівчина ставила уривки його книги "Король Аршак, євнух Драстамат". Це історичний роман, який він переписує під сучасний дух. Це його бачення.

Є в неті новина про вірменську депутатку, яка у зверненні до президента Вірменії цитувала саме цей роман Хечояна.

Так, Заругі Постанджян.

А який статус Хечояна зараз у вірменській літературі?

Якщо послухати колишнього голову спілки письменників Гранта Матевосяна, то Хечоян на свій шмат хліб заробляє літературою, він справжній письменник. Він сидить і пише. Він нікуди не пхається.

Якось дав переклади Хечояна колишньому послові України у Вірменії Олександрові Божкові і він про нього в одному інтерв'ю згадав. Каже: "Працюю у Вірменії і дають мені до рук книгу, а ім'я автора мені нічого не говорить. Це що значить? Що цей чоловік нікуди не ходить, ні з ким не спілкується, не крутиться, не стоїть годинами не курить і в кав'ярнях не протирає штани. Є такі письменники, які у кав'ярнях пишуть, або на колінах пишуть. Назва мені нічого не говорить, але відкриваю – бачу передмову Гранта Матевосяна і мені вже стало цікаво, що це за письменник, якому він написав такі влучні рядки. А коли почав читати оповідання за оповіданням, то й не помітив, як за вікном вже настав ранок".

Тому Хечоян сидить і пише. Нещодавно завершив чотирьохтомник нашого класика Дереніка Демірчяна. Він на держзамовлення опрацьовує твори і от саме зараз переписує Давида Сасунського. Пише його прозою.

До речі, українською Давида Сасунського видавали у 1939 році під науковим керівництвом Павла Тичини. А 2007 році Видавництво "Дніпро" видало працю Віктора Кочевського, яку редагував Василь Шкляр. Він добре володіє вірменською мовою, а про це ніхто навіть не знав і не вірив.

А мені багато довелося зустрічати людей, які казали, що знають вірменську. Починаєш розмовляти і повний пшик. Точно знаю щодо володіння вірменською колишнього апостольського нунція у Вірменії та Грузії Клаудіо Гуджеротті. Коли я працював в УКУ, то отець Борис Гудзяк дуже хотів познайомити нас. От поки він мене шукав, то вже інші нас познайомили і ми розмовляли з ним вірменською.

Чи є у Вірменії хтось сильніший за Хечояна?

З 1991 року у літературній царині Вірменії та України настав вакуум. Жоден письменник нікуди не їздив, ніхто не приїжджав. Майже нічого не відбувалось. Лише з ініціативи посла України у Вірменії Олександра Божка у 1999 році вийшов літературно-художній альманах "Гарун" присвячений Україні. Вони мене відшукали і попросили, щоб я переклав деяких сучасних українських поетів.

Одного разу я запропонував свої переклади з української літератури на один вірменський конкурс, і вони мені відповіли таке: "Пане Месропян, це конкурс для громадян Вірменії та для вірменської літератури".

Постійно кажу їм, що хлопці ви закрились в одній кімнаті і нікуди не хочете вийти. Дали тобі літературну премію, знайди перекладача і переклади. Поїхали два роки тому вірменські письменники на книжковий ярмарок у Франкфурт-на-Майні. Наш стенд традиційно гарно оформлений, але люди приходять, а там книжки лише вірменською. Німці нічого не розуміють, а наші мови не знають і ще приїхали туди авторські права продавати. Підійшли одні німці та й кажуть: "Наш сусіда з Вірменії приїхав, ми б йому ту книжку подарували, а він вже нам переклав би". Наші подумали, подарували їм книгу і вони пішли задоволені.

Мене не запросили на шостий форум видавців-перекладачів Вірменії, бо коли мене запрошують, то я їх критикую. Я пропонував їм підготовити для перекладачів з України та Білорусі конверти з літературними творами без прізвищ авторів. Ми б їх вибирали, а наступного року надсилали назад вже переклади. Жодної реакції.

У 1998 році я запропонував "Літературній Україні" зробити перекладацький місток з вірменською "Гракан терт" (Літературна газета). Всі погодились, що це цікава ідея, але вірмени відмовились. Сказали, що у них немає коштів. Хоча якби українці передали їм гроші, то вони залюбки б друкували їхні переклади. Зараз також ніхто не має грошей. Хоча нещодавно у Вірменії вийшов томик "Україна. вірші" у серії "Перехрестя" з перекладами українських поетів на вірменську, які робила Ліліт Сейранян.

А ще у Вірменії я мав зустріч з письменником та перекладачем Георгієм Татосяном, який народився в Україні і тому перфектно володів українською мовою. Він був дуже здивований, що я за такий короткий термін вивчив українську. От на тій зустрічі мої друзі й вирішили пожартувати над ним і сказали, щоб я мовчав, коли він прийде: "Нехай трохи понервує. Побачимо, що він скаже про Україну".

Він прийшов. Я мовчу. Минув якийсь час і він почав ходити туди-сюди та періодично перепитувати у моїх друзів о котрій я мав бути. Друзі відповідають: "Запізнюється, напевне, потерпіть ще трохи". Так у нього й вирвалось оте: "І де той хохол?" Після того в мене у Вірменії вже була клікуха "хохол Ануш".

Для мене це був приємний комплімент. Коли у Вірменії говориш, що ти з України, то багато людей питаються, що я загубив у тих росіях. Для них це Росія. Коли я перекладав текст і там була згадка про червону калину, то мені один хлопець у Вірменії казав, що це не калина, а якась брусніка. Вони ж навіть не знають, що калина – це символ України.

Є сильні письменники у Вірменії. Український читач може дізнатись про них лише тоді, коли я перед ним поставлю таких письменників. Вони мають порівнювати. Якщо я перекладач, то не маю права говорити, що якийсь письменник найвідоміший чи найсильніший.

Нещодавно український посол у Вірменії Іван Кухта та вірменський міністр культури підписали угоду про співпрацю на 2013-2017 роки. І я не знаю, як можу туди зайти, і що саме їм запропонувати.

Журнал "Всесвіт" колись вирішив зробити номер присвячений вірменським перекладам. Спочатку казали, що номер готуватиметься два роки, але потім вже звично прийшов форс-мажор і вони зателефонували мені та запропонували якісь переклади. Я попросив їх надіслати мені списки вірменських авторів і там виявився Хечоян, щоправда перекладений з російскої мови. Запитую у них про причини перекладу з російської і вони відписуються про обмаль часу.

Ситуація наблизилась до анекдотичної тоді, коли запитав у них: "Навіщо перекладати з російської якщо є українські переклади?" А вони й відповідають: "Ми спитали, ніхто про них не знає". Тобто, якщо на вірменських сайтах фіксується, що Хечоян перекладений українською, то чому спілка письменників дає матеріали у журнал "Всесвіт" і не зазначає, що він має українського перекладача?

Бо окрім мене з вірменської в Україні ще перекладають: Мирон Нестерчук, Людмила Задорожна, Олександр Божко, Раїса Керагезян та Василь Шкляр. Наприклад, два роки тому Перша вірменська літературна агенція зверталась до мене, бо їй терміново потрібно було перекласти молодого письменника Арама Пачяна, який дістав нагороду від президента Республіки Вірменія, як найкращий сучасний письменник.

От вони роблять проект і дуже просять, щоб я їм допоміг з тим, але у мене немає часу на той переклад. Гонорар пообіцяли, але настільки маленький, що я не знаю, хто за таку суму взявся б перекладати з такої рідкісної мови. Попросив Мирона Нестерчука перекласти половину того твору. Мирон сказав, що не знає нікого у сучасній вірменській літературі вартого перекладу. Можливо, він не вважає сучасних письменників гідних перекладу, але якщо ми їх не будемо перекладати, то ніхто не буде знати, що відбувається у Вірменії.

Голова тієї літературної агенції постійно наголошувала на тому, що якщо я не перекладу, то міністерство культури перестане фінансувати літературні проект пов'язані з Україною. Гаразд, переклав і вже пишуть, що завдяки мені Україна ще залишається відкритою для них.

Вони надіслали ті переклади у видавництво Жупанського, а там сказали, що коштів міністерства не достатньо для видання даного проекту і тому відмовились друкувати. І от я не розумію, чому вірменська громада в Україні не може подбати про свою культуру. В Україні так багато вірменських меценатів і ми не можемо видати навіть однієї книги!

Я читав статтю Людмили Задорожної (завідувач кафедри історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського націоніонального університету), яка вчилася колись у Вірменії разом з Олександром Божком та Василем Шклярем, де вона так і пише, що немає системності, бо вірмени не знають, що робиться в Україні, а ми не знаємо, що робиться у Вірменії.

А за такої ситуації, взагалі, невідомо для кого я перекладаю. Хіба що для своїх друзів?

Гранта Матевосяна також спочатку у Вірменії не сприймали. Його просто не друкували. Він закінчив у Москві інститут кінематографістів та курси сценаристів у ВГІКу і його на російську переклала Анагіт Баяндур. І тільки коли в Росії почалось зацікавлення Матевосяном, лише тоді ним зацікавились у Вірменії.

Бо є такі люди, які живуть в селах. Я нещодавно розмовляв зі своїм науковим керівником і сказав, що наш епос Давид Сасунський ще живий, ще незавершений. Він був дуже здивований. Бо епос закінчується тим, що Мгер закривається в ущелині Агравакар. І вийде він лише тоді, коли настане справедливість. Так щороку він виходить у певний день, дивиться чи нічого не змінилось і знову закривається.

Тому епос ще живий, а такі письменники, як Хечоян живуть у таких місцях і лише інколи виходять у світ. Він зараз живе у Цахадзорі. Сидить і пише. Поки не допише – не вийде. Поїхав у Москву класти асфальт, щоб заробити гроші. Але поїхав гроші заробляти не для себе, а для сімей кількох хлопців з якими він воював. І доки не заробив, неповернувся

А те, чи є у Вірменії письменники сильніші за Хечояна, то напевне, що є. Просто я ще до них не дійшов. Можливо, що є ще кращі. Туманян каже: "Справжнім письменником вважається той, хто створює світ". У сучасному літпроцесі я таких ще не читав, а світ Хечояна, напевне, ще довго мене не відпускатиме. Я зараз кажу так, але не знаю, що буде потім. У нас просто немає літературознавчої школи, немає вірменського Юрія Шереха-Шевельова.

Щодо важкості читання Хечояна. Те, про що він пише, це момент прозріння, перехід по той бік. Десь тут і з'являється кайфування від ясності мислення та нового досвіду. Найкраще це демонструє оповідання "Притулок" з його галюциногенним досвідом постшокового стану після землетрусу та буквальним наркотичним досвідом.

Коли я читав його твори, то у мене завжди було таке враження, що ти стоїш десь і чуєш чиїсь кроки у темряві. Це життя ходить. Коли я пропонував йому зробити у Вірменії презентацію, то він сказав: "А навіщо це?"

Згодом я згадав, що у нашому театрі керував такий народний артист Вірменії Генріх Малян. І коли в нього був ювілей, то він казав: "Усі лаври, усі медалі, усі аплодисменти – це все не для мене. Для мене тільки пара очей, що сидить у залі і дивиться на сцену".

У театрі ще був такий молодий актор Левон, його Льовою всі кликали. Кажу йому: "Льова, а як тобі вдається так гарно грати?" Він відповідає: "Розумієш, я виходжу на сцену і починаю трохи стидатись, а потім шукаю і ловлю чиїсь очі, погляд. Якщо я бачу, що хтось вірити моїй брехні, то граю тільки для нього, тільки для тих очей". Я кажу: "А як то брехні?", а він: "Коли я бачу, що вони вірять моїй брехні, то я граю так, що це стає правдою. А потім коли завіса закривається і з мене ллється піт, то я не можу сам собі повірити, що міг таке робити".

У чому сила героїв Хечояна? У тому, що у нього не має нічого вигаданого. На мою думку, твір має бути таким реальним, що коли ти читаєш, то по шкірі мають мурашки бігати. Ми розмовляли з Віктором Небораком і він сказав, що в Україні є майже подібні письменники. Майже, бо у них є момент вигаданості. Це якби спеціями посипали. Не треба спеціями посипати.

От ми в Україні робимо шашлик і мене інколи запитують, що я додаю до шашлику. Нічого не додаю. Сіль, цибуля – от і весь маринад. Люди починають казати, що такого не може бути, бо треба ще додати оцту чи лимону, вина чи мінеральної води. У моїх дідів у Вірменії не було лимону чи оцту. Ще часто допитуються, чи я вином шашлик поливаю. Я вино п'ю, а м'ясо має смажитись. Печерні люди не шукали лимона.

Вигаданого не має бути нічого, от тоді письмо буде справжнім. У Біблії усе справжнє. Брюсов казав, що вірменський переклад Біблії – це королева перекладів. Крапка до крапки, кома до коми. Месроп Маштоц казав: "Треба пізнати мудрість та настанови і справи мудрих людей". Тому у Вірменії зараз збереглись рукописи інших націй, яких вже немає. Їхня історія у нас, в наших бібліотеках.

Ми згадували моє село. Я бував у багатьох областях України і у кожному селі є церква. У деяких навіть дві. А я народився у такому місці, де церкви не було. І у сусідньому селі не було. Але в дитинстві нас хрестили у такому місці – на горі. Це було святе місце для наших селян.

Стояв кам'яний хрест (хачкар) і він був нашою церквою.

Бо хтось у мене питався: "Церква велика?". Я кажу: "Яка різниця велика чи маленька?" Він: "Ні, в Україні коли будували церкву, то у неї мали поміщатись усі люди села. Якщо церква велика, то тут багато людей живуть. Церква маленька – мало людей живе". Відповідаю йому: "Так, наша церква у селі була дуже великою". "Чому" – питає – "Скільки людей?" Відповідаю: "Розумієте, стоїть кам'яний хрест (хачкар) і навколо нього скільки захочеш може людей поміститися".

І яка різниця – за церквою чи під церквою? Де тут центр? Тут чи тут?

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.