Богдан Шумилович: Я не маю ілюзій щодо реакції львів'ян на актуальне мистецтво

Богдан Шумилович: Я не маю ілюзій щодо реакції львів'ян на актуальне мистецтво

Оля Вишня,  2 квітня 2013

Розмова з мистецтвознавцем, куратором фестивалю медійного мистецтва МедіаДепо, куратором мультимедійної бібліотеки Центру міської історії Центрально-Східної Європи Богданом Шумиловичем.

Клуб ТАМ: що і з чим? Яка ціль?

ТАМ – це клуб Тижня актуального мистецтва. Ініціатором цього клубу був Влодко Кауфман. Реалізується проект за підтримки двох інституцій – МО Дзиґа та Центру міської історії Центрально-Східної Європи, оскільки я використовую матеріали, пов'язані з моєю роботою в цьому Центрі.

З одного боку, інституційна ініціатива, а з іншого – це мої фантазії щодо того, як можна спілкуватися у публічному просторі про мистецтво.

Я собі ще фантазую, що люди, які не особливо хочуть чи можуть виставляти якийсь твір у галереї, зможуть щось показати на малому клубі, в рамках ТАМ. Це - як зачитати свій есей у літературному клубі. Необов'язково робити вечір у Театрі ім. Заньковецької.

Які художники можуть стати учасниками клубу? Чи тільки актуальне мистецтво?

Будь-хто. Художники, які працюють в традиційних жанрах і ті, яким симпатичні тренди андеграунду. Наразі так стається, що приходить переважно молодь і ті, що цікавляться неофіційним чи альтернативними практиками.

Зараз ми працюємо через метод розсилок, через соціальні мережі. Я буду запрошувати на клуб і усталених, відомих художників, звичайно, якщо вони погодяться прийти.

Студенти Академії мистецтв в курсі?

Я навіть не знаю. Можливо, що ми будемо робити якусь малу афішку в Ковчезі і в Академії, бо не зле було би мати молодь з різних середовищ. Оскільки зустрічі відбуваються у понеділковий вечір, то, відповідно, не всі можуть чи хочуть приходити.

Приходять на зустрічі більше молоді люди, що мають вільний час, іноді - хтось з театральних середовищ, і значно менше людей - з Академії мистецтв. Таке враження, що середовище, у якому вчаться художники, є досить герметичним і тому масової зацікавленості від цього закладу немає.

Яким Ви бачите в ідеалі розвиток клубу ТАМ, про що мрієте?

Мені подобається популярний формат спілкування. Я жартую вічно у клубі, що це - "Вечірній Ургант". Мені подобається щось робити без серйозних розмов про мистецтво.

Як на мене, для популяризації сучасного мистецтва не вистачає певних програм на популярних каналах. В жодних медіа немає легких розмов про мистецтво. В інформаційному просторі нашого міста часто є подача матеріалу, але немає "фідбеку".

У нашому форматі клубних зустрічей є сподівання, що можна отримати запитання з залу, яке б мене зацікавило і обговорити щось наживо. Неважливо – чи це буде обговорення мистецьких новин, чи твору, який у фокусі, чи це буде розмова з гостем. Формат інтерактивного "шоу" можливий тільки на телебаченні, але більш-менш адекватні телекомпанії є рамкованими.

Немає ресурсів для того, щоб традиційні формати трансформувались у щось нове. У нас формат кав'ярняних розмов. Ідея Ковчегу – це місце мігрантів, транзиту, тут ідейно все пасує для вільних розмов. Якщо ж переходити у більші зали, то все стане зовсім іншим. Звичайно, якщо б наш клуб мав формат кав'ярняної розмови, яку б транслювали телеканали, то це б було супер.

Сучасне актуальне мистецтво у Львові мало хто сприймає, хоче розуміти, часом багато агресивної реакції на проекти, які тут відбуваються. Цю ситуацію змінити реально?

Мені приятель вчора скинув цитату якогось режисера, який пише, що молоде покоління – це покоління людей, які не можуть отримувати насолоди від процесу, вони вмикають камери чи телефони навіть коли слухають концерт, вони постійно живуть в блогах, в мережах.

Це є, але мій досвід показує, що є групи людей, які живуть у паралельних реальностях, вони ходять на зустрічі, їм важливе живе спілкування і їм цікаве сучасне мистецтво.

Ось моя давня історія. Ми відкривали минулорічну виставку МедіаДепо, прийшов достатньо п'яний мій приятель і каже: «Бодя, ти такий мудрий і такою ху....ю займаєшся». Важко було щось сказати. У цій ситуації це нормально було почути таке твердження. Ми не маємо іншого окреслення того, що відбувається у сучасному мистецтві.

З позицій будь-якої людини, яка отримала класичну освіту, мистецтво – це мистецтво. Є більш-менш чітко окреслені правила розуміння мистецтва. Але оцінювати те, що робиться на ТАМі, чи те, що робить молодь в Детинпулі, такими правилами не можна. Те, що ми робимо – це певний вид діяльності, ноги якого у мистецтві, але творить воно щось інакше. Тому непідготовленій людині воно видається дивним і це нормально.

Коли відвідувачі приходили на виставки імпресіоністів у 19 ст., то це теж здавалось блюзнірством. Історія змінюється і освіта вбирає нові погляди, але у нашій країні все діє з серйозним запізненням.

Львів є провінційним містом і тому люди часто реагують на сучасне мистецтво адекватно до свого розуміння мистецтва. Я не маю ілюзій щодо того, як люди у Львові мають реагувати на актуальне мистецтво.

Якщо їм не розповідали про інші, нетипові практики творчості, якщо немає освітніх програм і в самому мистецькому середовищі немає порозуміння, то зрозуміло, чому все це так виглядає.

І який вихід?

Діагнозів може бути кілька, але треба розуміти, що ми граємо у певній рамці. Сеттінг має бути рівноправний, а він такий не є. Держава дає гроші Медведю, а Кауфману – нічого. Це можна змінити однаковими правилами для усіх, але так не відбувається, тому що система розподілу бабла, чи вона патріотична, чи вона комуністична, однаково корпоративна.

Одна група людей любить іншу і дає їм гроші. Якщо Чебикін (ректор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури з 1989 року та Президент Національної академії мистецтв України з 1997 року. – ред.) вважає себе хорошим художником і Медведя (Л. Медвідь – заслужений діяч мистецтв України, народний художник України, академік Академії мистецтв України) хорошим художником, то він зробить його академіком якоїсь незрозумілої академії мистецтв. Буде платити йому гроші за те, що той є членом якоїсь академії.

Ці люди мають державну підтримку і це несправедливо. Окрім того, що вони малювали Лесю Українку чи Шевченка, нічого такого, чого не було у тих, у кого підтримки немає, вони не мають. Академічні схеми є непрозорими та корумпованими. Необхідно робити рівні можливості для різних учасників мистецького процесу.

Щось подібне ми робили в міській раді, в управлінні культури: коли є бюджет на культуру, то як і «заслужений» супер-пупер Медвідь, так і «незаслужений» студент Юрко Білей, не зважаючи на їхні характеристики, повинні аплікуватись і подаватись на ці гроші на рівних умовах.

Коли є обґрунтування мистецького проекту, то це можна назвати демократичним процесом культурного спілкування. Зараз цього немає. Члени академій мають ще один актив – навчальні заклади, в яких вони можуть проповідувати свої цінності. Ми таких майданчиків не маємо і немає ресурсів для їх створення. Виходить цілком нерівноправна ситуація. Все як у фільмі Хмарний атлас: у них є все, а у тебе тільки можливість захопити якийсь телеканал і кричати – люди, ми теж існуємо!

Тому наша робота – говорити. Говорити, показувати і булькати. Чим більше ми створюємо бульок, тим більше наша справа живе.

Я дивлюсь зараз на молоде покоління – на Білеїв, Ковачів, Самборських, на ту молодь, яка продовжує нашу неформальну лінійку, це паралельна хвиля, яку ми будемо тримати. Яка казав Йонас Мекас: «Я міг би робити те, що любить система, але я того робити ніколи не буду». Але якщо в Америці існують інструменти, що будуть підтримувати обидва ці потоки (академічний та неакадемічний), то у нас тільки один – офіційний. І це проблема нашого суспільства.

Пригадую, приблизно п'ять років тому у Львові відбувся проект «Холод», у межах якого найвідоміші українські галеристи, куратори, митці обговорювали розвиток сучасного мистецтва в Україні, чи дало це свій результат? Є прогрес?

Прогресу немає, але є результати. П'ять років тому не було структурованості мистецького ринку, не в сенсі грошей, цього й зараз бракує. Зараз існує «холодна структура», все всім зрозуміло – що буде змінюватись, а що ні. Ми всі добре розуміємо гравців Києва, Херсона, Харкова. Ініціативи 5-річної давності показали наше поле, ми всі більш-менш порозумілись, ще раз всі перезнайомились і все стало зрозуміло.

Є різна динаміка, яка залежить від грошей і ресурсів. Якщо б забрати з Києва олігархів, то хтозна якби все виглядало. Але оскільки у Києві є багато заможних людей, багато у чому вони і визначають правила. А нам немає сенсу чекати ні державних, ні олігархічних грошей, відповідно ця вузька ніша, в якій ми існуємо сьогодні, така ж як і кілька років тому. Просто тоді ми могли отримати державні чи міські кошти, а зараз їх взагалі немає і взяти їх ніде.

Можливо, тому немає динаміки, немає відчуття, що у нас щось розвивається. Якщо ти дивишся на Київ, то бачиш, що центр сучасного мистецтва перемістився з "Українського дому" в "Мистецький Арсенал", видається журнал Art Ukraine, відбуваються різні галерейні зібрання.

У Києві є кілька серйозних гравців за якими стоять серйозні кошти. Але це все Київ. Коли ми виїжджаємо будь-куди за межі столиці, у Харків, наприклад, який набагато заможніший від Львова, і сідаємо у колі сучасних художників, то розмова та сама – ми маргіналізовані, ми провінція, не знаємо як протистояти Києву, як нам виживати.

А от як щодо самого актуального мистецтва, чи витримує воно випробування на якість?

Я б сказав, що воно добре розвивається. Воно не має свого історичного коріння у Львові, але, загалом, це суперечлива теза. Є, звичайно, львівська мистецька школа, але це певна фантасмагорія, це автура, на яку опираються.

Наприклад, коли говориш з викладачами Академії мистецтв, то розумієш, що у їхньому розумінні школа – це історична послідовність художників, авторів, які часто зв'язані з європейською мистецькою традицією та «совком». Цей наратив конструюється Академією мистецтв чи їхніми друзями-критиками.

Більшість цікавих молодих художників не зі Львова: Ковач з Ужгорода, Самборський з Франківська, Сергій Радкевич з Луцька, Петлюк, Хорошко, Барабаш – це все не львівські художники. Те, що вони роблять, це фактично не заслуга лише Академії, це місто також впливає на них, це така собі метрополія для Західної України.

Сюди художники з'їжджаються і починають за собою щось привозити, чогось тут трохи вчаться. Те, що роблять Петлюк чи Хорошко в останні роки має сліди львівської школи, але також помітний вплив польських студій. Вони отримують стипендії, їздять за кордон, дивляться як там роблять і мислять мистецтво. В Херсоні, наприклад, художники думають достатньо контекстуально й на світовому рівні, але частіше вектор їхніх референцій скеровано на Москву, помітно, що вони дивляться на російську автуру, на те, що там робиться.

У нас художники більше дивляться на Захід. Якщо говорити про молодих художників, які розвиваються, вони цікаві тим, що комбінують те, чого їх вчать у Академії мистецтва, беруть щось від міста і комбінують з тим, що бачать на Заході. Під час спілкування з художниками з Центральної України наші «артисти» бачать, що є спільного між ними, і чим вони можуть бути цікаві, відмінні. Мистецькі ініціативи, які останнім часом з'являються в нашому місті, мені симпатичні.

Що сподобалось з останнього?

Я зовсім недавно познайомився з хлопцями з Детенпули і мені подобається, що вони роблять, сама ідея альтернативного простору дуже важлива. Про конкретні проекти мені менше хочеться говорити.

Давайте пофантазуємо, якщо б місто зараз було багате і почало фінансувати масово сучасне мистецтво, яким би воно могло стати?

Якщо б Львів хотів себе позиціонувати як європейське і сучасне місто, він би мав вкладати в мистецтво кошти. А Львів нічого не вкладає. Галицькі бізнесмени, які мають гроші, підтримують політику або «галичанство», або ж на актуальну владу працюють. Чистих меценатських проектів не бачу, людей зацікавлених мистецтвом і культурою теж не видно.

У Садового жінка ніби мистецтвознавець, але це ні на чому не проявляється. Меру ніби сучасне мистецтво подобається, але він нічого не хоче витрачати на це, він більше екуменічними молебнями займається.

А тактика може бути дуже проста. У міста є люди першого рівня за багатьма мистецькими рейтингами, ще недавно були бодай. Копистянські, наприклад. Це художники рівня Кабакова, люди рівня Бориса Михайлова, якого вся Україна знає, якого виставляють у Tate Gallery у Лондоні.

А хто з молодих львівських художників знає про Копистянських? Ніхто не знає. У цьому випадку можна брати приклад з мера Вільнюса. З цього міста походили, подібно як Копистянські зі Львова, засновники Флюксуса (мистецька група 1960-х), навіть не з міста, а з села якогось біля міста. Вони зараз живуть у Нью-Йорку. У Вільнюсі влада зібрала гроші, збудувала музей Флюксуса і закупила частину мистецької колекції, частину якої самі митці подарували. Тепер Вільнюс має статус столиці Флюксуса і місто відчуває себе сучасним і молодим центром культури, про який знають у цілому світі.

Якби був схожий музей львівського мистецтва, куди б закупили Копистянських, а це світовий топ-рівень, про яких мало хто знає тут, того ж Колю Філатова, Діда (Андрія Сагайдаковського) та інших знаних у світі авторів, то ми б були на мапі не лише як місто дешевого пива і ресторанних атракцій.

Девід Еліот, всесвітньо знаний куратор та експерт від сучасного мистецтва каже про львівського художника Сагайдаковського, що це світового рівня майстер, а Садовий певно у нього й в майстерні не був ніколи.

Я веду до того, що стати центром можливо, але для цього треба рухатись, робити установу. Це був би супермузей. У такому музеї, як я собі уявляю, могли б бути художники польські і європейські, з минулого і сучасні. Навіть той самий львів'янин Макс Брант, чоловік, який придумав дивну звукову машину і вплинув на Муга, який створив звуковий синтезатор. Про Станіслава Лема могли б зробити навіть окрему секцію. Львів – це місто художників, які щось творили і змінювали у світі і не треба соромитись, що вони не залишились назавжди у Львові.

Ми зараз готуємо один матеріал про музичну тусовку 70-80-х. Як виявилось, було чимало цікавих проектів у той час, тут грали те, що й на Заході. А як з медіа-мистецтвом тогочасним, щось було?

Нічого не було. Я тим питанням теж задавався. Думав, чого у нас не виникло того, що було там, на Заході, бодай у Польщі? Думав, може це було, але ми не знаємо і не маємо матеріалів. Але як казав мій приятель-історик, якщо дядя Вася раптом впаде на вулиці, помре, а ніяких свідчень про нього немає, то значить його й ніколи не було.

Подібно з сучасним медіа-мистецтвом. Була 8мм плівка і будь-хто міг її купити і знімати, що заманеться. Можливо, через те, що зовсім інше було налаштування естетичне, робили фільми, експериментальні фільми, але не думали з цією однорукою камерою зробити якийсь твір мистецький – у голові не було такого поняття як відеоарт.

Якщо у голові немає уяви про певні дії, то що можна зробити з матеріалом? Це так, як колись аборигени не бачили, що армія Колумба пливе до них. Вони дивилися в море, а кораблів не бачили. Поки хтось не зрозумів, що це щось інше, то вони цього не бачили, бо цього в уяві не було. Так само у наших радянських громадян не було уявлення про медіа-мистецтво. Музику слухали, а от відеоарт треба було побачити, щоб почати робити. А як ти його побачиш, якщо тобі його не показують і жодного каналу доступу? Я опитував людей від Пєрмі до Львова, чому не знімали відеоарт в радянський час?

Часто кажуть, що мрія була знімати кіно, а не щось інше. Цей жанр мистецтва починається у Львові наприкінці 1980-х. Бояров у 1988-у році зняв перший відеоарт в Україні. Можливо тому, що він виїхав в Естонію, мав зв'язки з фінами, мав камеру, бачив, що таке роблять. Приїздить сюди, робить відеоексперименти, а тут питають навіщо? Він свої експерименти практично ніколи на виставках не показував. Я думаю, що часто це питання усвідомленості мистецької дії. От багато хто в спогадах згадує, що таке як відео було, але де матеріальні докази?

Івасюк також багато себе знімав на камеру. А як це назвати? Є багато відеозаписів Володимира Івасюка кінця 1960-х. Я можу з нього зробити першого львівського відеохудожника. В нього багато матеріалу знято з кривляннями, з експериментами, але поки цей продукт не виставлений в галереї – це просто матеріал.

У Боярова більшість матеріалу просто лежала, багато втрачено. Аж ось на початку 1990-х з'являється усвідомлене медіа-мистецтво, особливо коли приїжджає в Україну Марта Кузьма і робить центр Сороса у Києві. І це просто спричиняє вибух у мистецьких середовищах.

Чи можна говорити сьогодні уже про мистецтво соцмереж?

Це у тренді. Два роки тому італійські художники влаштували велику акцію з фейсбуком, створили програму, яка крала фотографії, вірніше вибирали те, що є доступним через google. Вони з даних, які є у фейсбуці створили два сайти – для знайомств і ще один, не пригадую для чого. Формально, вони використали естетику, яка прийнята в західному мистецькому світі, це те, що колись Дюшан зробив, взяв об'єкт і переставив в музей чи галерею. От тобі художній об'єкт! Американці назвуть це реді-мейдом. Вони це зробили в соціальній мережі, взяли чиїсь дані і перенесли на інші сайти.

Цікавий був прецедент, з ними почали судитися юристи фейсбука за використання даних. Насправді ти думаєш, що це ти зареєстрував та годуєш постами свій акаунт, але усе це на серверах десь у Каліфорнії і навіть, якщо ти закриєш свою сторінку, всі матеріали збережені, менеджери Фейсбуку можуть це реактивувати після кількох років невикористання.

Тут виникає питання кому належить цей простір, що це за простір? Дуже багато навколо цього робиться проектів, з цим граються і художники і медіаактивісти. Фейсбук – це жижа, метафора цього сучасного публічного простору. У нас, у Центрі міської історії недавно був Ларрі Вульф, історик з Нью-Йорка. Він пише історію на основі спогадів, листів, на історичних текстах, архівах. Такий діджей від історії: все бачить і вміє гарно поєднати. Я запитав його, як будуть писати історію про теперішній час, коли є інтернет, гаджети, соціальні мережі, хмара інформації?

Він каже, що не уявляє, як про це будуть писати. А він один з кращих істориків, один з найрозумніших інтелектуалів сучасності, вчився в Кембриджі. Напевно, буде зовсім інше історіописання, створення культурних продуктів. Зараз завдання перед нами, якось цей весь масив інформації використати для досліджень. Як можна проаналізувати мільйон обкладинок Ма?нґа? Колись мистецтвознавець брав вибірку із 5 предметів і робив по кожному глибинні дослідження, а зараз у нього мільйон об'єктів. Мусить бути інший інструмент.

Сьогодні багато розмов, фільмів, Чорне дзеркало, наприклад, про загрозу такого стрімкого технічного прогресу, ви як вважаєте, більше користі чи все ж таки зла?

Будь-яка техніка – помагає і вбиває. Як з авто – може довезти, а може вбити. Я не бачу загрози у цих дівайсах, хоча без них уже дискомфортно.

Є японський філософ, який каже, що ми - діти технологічного сполучника. Лампочка, яка нам світить зараз, дає можливість спілкуватися, бо в домодерну епоху ми б уже спали. Було б темно. Від лампочки до того дівайсу – ми діти технологічного світу. І ми не можемо казати – село моє, мальви під вікном, вдаючи автентику. У фантазіях поета Леоніда Горлача це може бути, а я себе цілком тверезо усвідомлюю як людину дівайсів.

Сьогодні у навколокультурних колах багато розмов про проблеми культури у Львові, але менше конструктивних пропозицій. Ви бачите розв'язку проблем?

У рамках тієї країни де ми живемо і тих правил які тут діють – це складно. Я бачив як було в Польщі і як там є зараз, їхні рамки сьогодні дозволяють дуже добре розвиватися. Рамки, які є тут, нічого позитивного не обіцяють. Єдиний варіант – це самостійно робити! Робити точкові речі, так як ми це робимо у Центрі міської історії.

Ми не можемо бути певними, що наша робота змінить все, але ми робимо окремі проекти і вони працюють. Знову як у "Хмарному атласі", дівчинку-кіборга, яка проповідує любов, допитують чи вона справді вірить, що її справа кудись приведе, а вона каже, що справа уже рухається, усвідомлюючи, що чоловік, який її допитує і буде наступним транслятором цієї справи.

Наша робота – робити! Робота міських адміністраторів – розподіляти грамотно бюджетні кошти. Відтак ми «село» у сенсі оперування коштами. Я не звинувачую нікого. Коли я приходжу у бібліотеку, то бачу старших жіночок, які не вміють користуватись комп'ютером, бо їх навіть немає на чому навчити.

Ми можемо фантазувати, але ми є бідні. Всі гроші забирає центр і потім розподіляє між містами, нічого не змінюється. Щоб щось зрушилось, має змінитись структура центру з регіональними містами, але поки це нереально. Якщо б ми потрапили в Європейську зону, то мали б можливість аплікувати на різні програми. Фантазувати можна і треба.

Що ви думаєте з приводу культурної стратегії Львова, про переміщення культури в віддалені від центру райони?

Це добра ідея, але є багато проблем з її реалізацією. Було б добре перенести один з центральних театрів на Сихів, але треба збудувати там приміщення. Єдине, що можна зробити – це змусити театр Курбаса чи Воскресіння їздити на Сихів чи Левандівку і давати вистави у актових залах шкіл. Але, без промоції на місцях такі дії результату не дадуть.

Ірина Магдиш також каже, щоб Свято шоколаду проводили на Сихові, але організатори свята відмовляються, бо у такому випадку їм не знайти спонсорів. Умовно, якщо Амстердам дає тобі 300 тисяч на Свято шоколаду і каже зробити його там і там, то ти це робиш, але коли тобі нічого не дають і кажуть зробити фестиваль у Винниках, то це інша річ.

Але маємо справді проблему у центральній частині міста, яку заполонили туристичні індустрії.

Це найгірше. Таке враження, що скоро будемо антитуристичну асоціацію організовувати. Ця фантазія львівської влади про місто туризму забиває бізнесом всі наші місця, громадські зони. Я не проти туристів, але влада міста у туристичній риториці настільки захопилась, що забула, що є ще звичайна робота з людьми і що це не тільки місто для туристів.

Ви працювали у Львівській міській раді, але згодом сказали, що не можете у таких умовах нічого змінити і не бачите сенсу там працювати надалі. В чому проблема системи?

Кожен мусить робити свою роботу. У адміністративному плані, Львів – одне з найбільш розвинутих міст. Тут багато молоді у владі і не треба туди заганяти експертів, не треба Аллу Пугачову призначати начальником управління культури. Завдання менеджерів міста – оптимізація того, що вони мають. Якщо ти маєш школу, яка не працює - зроби, щоб вона запрацювала. Треба слухати людей і робити те, що їм буде корисним. Це одна з помилок політиків, що у владу обов'язково треба запрошувати експертів. Функціонування самоврядування має відбуватися на основі ефективності роботи самого механізму. Якщо механізм не працює ефективно, його треба лікувати.

Ось був епізод, коли на начальника управління інвестицій обрали Тараса Бургана. Він працював у крутій юридичній фірмі і всі думали, якщо його запросити на роботу у міську раду – відразу інвестиції посиплються у місто, але цього не сталося. Він попрацював і пішов геть, бо це як головою об стіну. Він зробив в адміністрації гарні проекти і що сталося? До інвесторів приходять з перевірками пожежники, міліція і ще різні державні служби, які місту не підпорядковуються. Це наразі неможливо змінити.

Багато талановитих людей виїжджають зі Львова, Ви за кордоном жити не плануєте?

Мені подобається жити у Львові. Зараз мені хочеться поїздити Європою, світом, повернутися до Львова і померти у Яворові, де вся моя родина і мої предки. Я не можу сказати, що все життя я б хотів прожити тут. Я б хотів побувати в Китаї, Японії, Америці, але знову ж таки, повернутися.

На які культурні події ви ходите?

Переважно на дитячі. Був на концерті на честь Івасюка. Я усвідомлюю, що ми живемо у провінції і мегапроекти тут неможливі, але я пішов на концерт, бо мені подобається Івасюк.

Мені теж подобається капела Трембіта, Оксана Муха гарна виконавиця, але Софія Федина - це просто Старосамбірський район. Я собі уявляю Івасюка як мікс Бітлз з народною творчістю, а те, що вона співає було зовсім інакше. Поза усім, цей проект робив мій приятель і я поважаю його роботу.

Як ви вважаєте, на культурі можна заробляти у нас?

Хочеш заробляти - їдь до Києва, як це зробили Руслани, Вакарчуки. Я пішов минулого року на відкриття музичного сезону у філармонії. Грав оркестр, дуже добрий репертуар, професор-музикознавець розказувала цікаві речі, а зал майже порожній. У Львові типовий провінційний ритм і в цьому теж є плюс. У Києві ми б не могли собі дозволити так довго говорити.

Але не факт, що з київським ритмом ти більше побачиш у житті. Тут, у Львові, добрий плейсмент, але не факт, що проросте цинамон, коли ти сієш гречку.

Мистецтва сьогодні багато, яке для вас найцікавіше?

Все традиційно – азіати цікаві. Недавно Ай Вейвей видав альбом з китайським рок-н-ролом. Він в тюрмі його писав. Китайські дисиденти веселі, не те, що наші. Я зараз в історію заліз, перевідкрив для себе Копистянських, Діда, Французова. У мене є фантазія написати про групу львівських неформалів кінця 1970-80-х.

Мене цікавлять львівські офіційні медіа 60-70х років – радіо, телебачення. До речі, мене зачепив сучасний французький живопис, який я побачив у Пєрмі, у галереї Гельмана. Я ніколи не бачив сучасного французького живопису, навіть записав прізвище авторів. Після цього я зголосився до моєї давньої приятельки Інни Мосор на курси з енкаустики і до Сашка Войтовича – вчитися робити графічні зарисовки. Мені нарешті захотілося щось самому намалювати.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.