Політінформація від Костя Бондаренка

Політінформація від Костя Бондаренка

олександр ковальчук,  17 квітня 2013

Лекція директора Інституту української політики, політолога Костянтина Бондаренка, прочитана студентам 3 курсу політології ЛНУ ім. Івана Франка.

Пропоную поговорити сьогодні про внутрішню і зовнішню політику, про зміни, які відбуваються в Україні протягом 2012-2013 року. Ці зміни серйозні, якщо дивитися на систему зв'язків у владі, в опозиції, стосунки між Україною і світом.

Якщо 2012 рік минув під гаслом: головне провести вибори так, щоб до нас не було претензій, то гасло 2013 року – хочеться капіталізувати здобутки 2012 року і завершити цей рік підписанням Угоди про асоціацію України з ЄС. Це така точка, яку багато то вважає панацеєю від всіх наших бід, хоча, насправді, з цим пов'язано багато ризиків.

Внутрішня політика

Що змінилося в Україні після виборів?

Формування фракцій парламенту, розстановка політичних сил згідно з результатами виборів – це лише видима частина. П'ять парламентських фракцій намагаються взаємодіяти певним чином, однак ця взаємодія приводить до того, що парламент є менш дієздатним, ніж попередній.

Ризикну припустити, що недієздатність парламенту відбувається через те, що на неформальну посаду директора-розпорядника парламенту замість Андрія Клюєва прийшли інші, менш досвідчені люди, які дуже хочуть, проте не знають як керувати парламентом. Тому є багато ляпсусів.

Партія регіонів здобула 30% голосів на виборах. Чи це можна вважати перемогою? З одного боку, так, з іншого – регіонали не дотягнули до того, щоб сформувати парламенту більшість. Доводиться йти на поклін до мажоритарників, комуністів. Постійно зберігається інтрига щодо дієздатності парламентської більшості. Нагадаю, сьогодні до складу більшості входить 244 нардепи. Знову ж таки нестабільною є ситуація в самій ПР, де є свої підводні течії.

Батьківщина задовольняється другою позицією в рейтингу. Проте знову є багато підводних течій, є внутрішня нестабільність і невдоволеність тим, що відбувається в партії.

УДАР. Соціологи протягом всієї кампанії говорили про те, що ця партія може здобути як мінімум на 5-7% більше, ніж вони отримали на фініші. Отож також є сумніви в тому, чи результат УДАРу на виборах – це абсолютна перемога.

ВО "Свобода". Цій партії ніхто не пророкував потрапляння в парламент. Всі говорити хіба, що "Свобода" може проповзти в парламент. А вони показали аж 10%. Чи це перемога? З одного боку, так, з іншого – це перемога, що накладає підвищені зобов'язання.

КПУ. Комуністи, з одного боку, можуть бути задоволені тим, що на цих виборах вони отримали значно більшу підтримку, ніж на попередніх виборах. Адже перед виборами багато хто пророкував, що цього разу комуністи так точно не потраплять до парламенту. Але вони примножили свої голоси перед усім завдяки відтоку голосів від Партії регіонів.

І сьогодні апетити комуністів зросли. Вони вимагають за свою стабільну участь в парламентській більшості керівні посади в трьох міністерствах: соцполітики, охорони здоров'я і агропромисловості, а також в інших виконавчих органах.

У Компартії зараз відбувається зміна поколінь. Поступово відійшли старі аксакали, нещодавно помер останній секретар ЦК Компартії УРСР Станіслав Гуренко. Петро Симоненко залишається таким собі останнім з могікан епохи відродження КПУ 90-х років.

І сьогодні до влади в партії рвуться молоді вовки. Більшість з них ніколи не читали Маркса, Енгельса чи Леніна, поверхово знають історію компартії. Але вони чудово знають, що таке капітал і знають, що будь-яку ідею (комуністичну чи націоналістичну) можна чудово капіталізувати.

Підводні течі в політичних силах

Кожна політична сила не є однорідною, в кожній з них є свої лідери, свої групи впливу, відцентрові сили. Часто ситуація ворожнечі між двома таборами в одній партії є сильнішою, ніж зовнішня боротьба між ними. Дарвін казав, що внутрішньовидова боротьба є більш жорстокішою, ніж міжвидова боротьба. Тому іноді представники Партії регіонів мають кращі персональні стосунки з представниками інших партій, ніж з однопартійцями. Такі парадокси бувають.

Сьогодні оточення президента доволі фрагментованим. Там є свої групи впливу. Можна виділити кілька великих груп впливу.

1. "Сім'я".
2. Група Ахметова або "старих донецьких".
3. Група Фірташа-Пінчука. Один із результатів виборів, до слова, це те, що відбулося об'єднання двох політичних і економічних середовищ: Фірташа і Пінчука.

Логіка появи цих груп.

Час від часу оточення Віктора Януковича розширювалося, з'являлися нові люди.

У 2002 році, коли Янукович став прем'єр-міністром, з ним до Києва із Дніпропетровська прийшла його команда, яку формували Ренат Ахметов, Андрій Клюєв, Віталій Гайдук. Це – група "старих донецьких". Багато хто потім відійшов від цієї групи, наприклад, Віталій Гайдук. Сьогодні він більше заграє з опозицією. Відійшов також Едуард Прутнік, який зосередився на розбудові власного бізнесу в Африці.

Друга група почала формуватися, коли Янукович був в опозиції. Саме тоді до нього приєдналися такі люди як Дмитро Фірташ, Сергій Льовочкин. Вони підтримали Януковича, надали свою підтримку і з 2007 року розпочала формуватися ця більш молода група, зорієнтована на президентські вибори 2010 року. За допомогою "старих донецьких" Янукович пройшов президентську кампанію 2004 року, за допомогою другої групи він пройшов президентські вибори 2010 року. Отож він завдячує багато чим цим групам і має, одночасно, перед ними певні зобов'язання.

Проте жодний політик,який досягає певних висот, не хоче бути постійно комусь зобов'язаним. Тому починає поступово формуватися група людей, яким президент нічого не зобов'язаний, а навпаки, вони мають зобов'язання перед ним. Умовно цю групу називають "сім'єю", хоча реально більшість з тих, хто до неї входить, немає жодного стосунку до родини Януковича.

Насправді ця група формується таким чином, коли висмикують людей, яким можна довіряти, за яких можуть поручитися, які здатні виконувати певні функції, бути менеджерами. Ці люди повністю зобов'язані своїм успіхом президенту.

Ця група вперше заявила про себе в 2011-2012 роках. Вона є неоднорідна, в середині є конкуренція. Її можна розбити на декілька підгруп. Перша – це ті, хто орієнтований виключно на Віктора Януковича. Це, в першу чергу, силовики. Друга підгрупа – це менеджери, які прийшли за рекомендацією старшого сина президента Олександра Януковича. Вони визначають сьогодні погоду у фінансовому секторі: Сергій Арбузов, Олександр Фоменко та інші. Третя група формується довкола сина генпрокурора Артема Пшонки, вона присутня у парламенті (11 чоловік), в бізнесовому середовищі (мільярдер Купченко). Можна назвати ще кілька підгруп: група Ставицького (енергоринок) та інші.

Всі ці групи інколи вступають у конфлікти, котрі намагаються залагоджувати підкилимно, не публічно, без скандалів. Тому що кожна із цих груп розуміє рамки, за які вони не мають права заходити. Віктор Янукович відіграє роль регулятора процесів, до якого з великим пієтетом ставляться усі люди з його оточення. Перейти через волю президента ніхто не наважиться.

ВО «Батьківщина» також не виглядає монолітною. Це вже не партія Тимошенко, а партія Яценюка. Юлію Тимошенко сьогодні партія використовує лише як свій прапор.

Перша чистка рядів «Батьківщини» відбулася рік тому – у список партії на вибори не потратило 90% людей з команди Тимошенко. «Батьківщина» перетворилась на компроміс між Яценюком і людьми, які раніше грали роль сірих кардиналів при Тимошенко: Турчинов, Абдулін. Останні вирішили, що вони тепер зможуть грати цю ж саме роль при Яценюку.

Хоча він прийшов не сам, а привів в цю партію своїх сірих бізнес-кардиналів, яких раніше називали "Одноклассники.Ру". Ці групи сьогодні не мають спільного офісу, користуються послугами різних політехнологів, є певна система комунікацій, але немає єдиного центру прийняття рішень. Рівновага в середині партії досить хитка.

Боюся, якщо б Тимошенко вийшла з ув'язнення, то це б ще більше сплутало карти нинішньому керівництву «Батьківщини», а сама Тимошенко дуже швидко опинилася за межами партії, яку створювала, в політичній ізоляції. В історії багато аналогічних прикладів.

УДАР – доволі еклектична, слабко структурована політична сила. Однак у неї яскравий, успішний лідер – Віталій Кличко.

У цій партії є група колишніх соратників чи друзів Віри Ульянченко. Вони задавали і задають тон у цій політичній силі. Є група тих, хто пов'язаний дружніми чи родинними зв'язками безпосередньо з Віталієм Кличком. Третя частина – бізнесмени, які вважають, що УДАР – зручний бренд для інвестицій. Це – найбільш нестабільна група, з якої, як правило, формуються "тушки".

Вони дають привід прив'язувати цю партію до Дмитра Фірташа, хоча насправді позиції Фірташа в самій партії є доволі умовними. Фірташ не фінансує УДАР. Це – не правда. Поки що з УДАРу "тушки" не виходили, але як стверджують парламентські джерела, в кожній опозиційній силі є люди, які вважають, що їх зобов'язання закінчилися на фінансуванні виборчої кампанії, а далі вони можуть діяти в залежності від того, як їм особисто зручно.

Найбільш стабільною сьогодні в парламенті виглядає ВО "Свобода". Партія робить перші кроки у великій політиці, хоча її лідер Олег Тягнибок є досвідченим політиком. Він добре знає парламентську роботу.

Сьогодні "Свобода" демонструє повну політичну еклектику, неприховане бажання просто змішати бізнес і політику, прикрити політикою бізнес-інтереси. Помітно чиї інтереси вони лобіюють. Наприклад, висувається гасло запровадити графу національність в паспорті, яке підтримує ВО "Свобода".

Все гарно. Це лежить в площині ідеології. Але від цього найбільше виграє концерн ЄДАПС, який вже давно пропонує передрукувати всі державні паспорти. Можна також сперечатися кому вигідна постановка питання про видобуток сланцевого газу. Отож можна говорити про ідею, про захист ідеї, але в даній ситуації виникає одне питання: кому це вигідно?

Є менші бізнес-групи, які виступають в ролі сателітів. Наприклад бізнес-група Коломойського, яка намагається грати то з одними, то з іншими більшими гравцями. Група Сергія Тігіпка, яка в парламенті зараз нараховує вже 44 нардепів. Ця група також грає в залежності від ситуації. Група Андрія Портнова, який особисто дуже впливовий у багатьох кулуарних іграх.

Всі ці течії формують і впливають сьогодні на внутрішню політику України. Уряд, який був сформований наприкінці грудня, також став компромісом між старою і новою донецькою командами.

Зовнішня політика

Якщо раніше Україна була в геополітичному трикутнику, то тепер вона знаходиться під впливом двох векторів. США до 2005 року відігравали важливу роль в Східній Європі, але від того часу як Барак Обама став президентом (2009), вони охололи до цього регіону, до України.

Сьогодні зовнішньополітична ситуація України визначається протистояннями між двома геополітичними гравцями: Росією та Євросоюзом. Обидва мають усвідомлення того, що Україну необхідно включити в один із цивілізаційних проектів. Проекти, що пропонуються, не настільки конфронтаційні, як могло би здаватися.

Є багато моментів, котрі змушують сьогодні і саму Україну визначатися.

ЄС поставив перед Україною ряд вимог. Україна повинна виконати 11 вимог задля того, щоб відбувся перший етап інтеграції з ЄС – підписання Угоди про асоціацію. Серед іншого Україна має відмовитися від вибіркового правосуддя, випустити політв'язнів, ухвалити виборчий кодекс, прийняти законодавство про прокуратуру, новий кримінальний кодекс.

Термін – до кінця травня-початку червня. Саме в цей період відбудеться інспекція України. Нестабільний український парламент ніяк не встигає виконати законодавчі умови, прийняти закони, які вимагає ЄС.

Можливо, що у травні може змінитися риторика Брюсселю стосовно України. Бо брюссельський істеблішмент складається з трьох великих груп.

Перша – європолітики, ті, хто має звітуватися перед своїми виборцями. В них – одна риторика. Є єврочиновники, від яких залежить бюджет ЄС, економіка, соціальна політика, які добре розуміються на внутрішніх процесах ЄС. Ними Україна розглядається одночасно як зона нестабільності, так і ринок для товарів. Третя – євробізнес, найбільший лобіст України.

Протягом лише минулого року найбільші європейські концерни зверталися до керівництва ЄС з вимогами ліквідувати візовий режим між ЄС і Україною, розпочати процес залучення України у ринкові та економічні процеси. Це постійний процес. Ці три групи насправді посилають різні меседжі.

Підписання Угоди про асоціацію. Україна вже заявляла, що вона готова підписати цю угоду, котра вже парафована. Єдине питання – коли її підписувати? Якщо підписувати її в такому вигляді, як вона є, сьогодні, то це буде серйозний крок для України, прогрес і ризик одночасно.

Угода складається з двох частин. Політичної, де визнається право України на подальшу інтеграцію в ЄС, тобто Україна визнається європейською державою. Це фактично перепустка, прихована заявка на членство в ЄС в майбутньому. 2006-2008 роки Україна добивалася включення в преамбулу саме цієї формули. Найбільше цьому противилася Німеччина. Українські дипломати вирішили повністю здати економічну частину угоди заради цієї політичної формули.

Після підписання Угоди про асоціацію одразу ж вступає в дію друга її частина, яка називається Угода про вільну торгівлю. Угода про вільну торгівлю не вимагає жодної іншої ратифікації на відміну від політичної частини, яка повинна бути ратифікована ще 29 парламентами: 28 – країн ЄС і українським. Цей процес може розтягнутися на кілька років.

З цим пов'язаний певний ризик: економічна частина вступає в дію, політична – відкладається на невизначений час. Логічно було би відкласти вступ економічної частини до моменту реалізації політичної. Адже Угода про зону вільної торгівлі має в собі багато ризиків. Україна бере на себе зобов'язання, до виконання яких так і не змогла підготуватися. Чому – це інше питання.

Наприклад, екологічні стандарти ЄС, котрим не відповідає 80% підприємств України. Угода відводить кілька років, після чого ці підприємства треба або модернізувати, або закрити. Грошей на перше, зрозуміло, немає. Ми повинні також взяти на себе зобов'язання заборонити торгівлю приватним виробникам. Відповідний закон в Україні прийнятий, але на його дію накладено мораторій. Після підписання Угоди про асоціацію він повинен буде вступити в дію, отож ринки ліквідують.

Ми повинні запровадити в Україні близько 20 тисяч європейських стандартів. Йдеться не лише про дороги, що можна лише вітати, але й про ширину тротуарів, залізничної колії, стандарти розеток тощо. Але де на це все брати гроші? Я не кажу, що це погано. Але ми, як завжди, повинні все це зробити на вчора.

Отож після підписання Угоди про асоціацію може відбутися серйозне економічне просідання. Експерти прогнозують, що втрати України вже наступного року складуть від 2,5 до 5 млрд. Євро. Але це втрати, які через 3-4 роки можуть обернутися прибутками.

З іншого боку, на Україну чиниться тиск з боку Росії, щодо перебування у Митному Союзі. Щоб вступити в МС, треба підписати 51 угоду. Україна готова підписати 29 тих, що не суперечать законодавству і міжнародним зобов'язанням України.

Багатьом здається, що МС – це більш привабливо, ніж ЄС, оскільки є досвід Казахстану. Він вступив до МС і відповідно всі товари, всі торгові операції між Китаєм і Росією оподатковуються і мито збирається на кордоні Китаю з Казахстаном. Корупційна складова процвітає. Казахські митники і чиновники дуже задоволені. В загальній економіці Казахстану великі мінуси, але в країні всі еліти задоволені.

Україні пропонують те ж саме – ділити корупційну дельту. Фактично вступ України в МС виглядає як хабар з боку Путіна українським елітам. За це вони все інше віддати йому на відкуп. Однак в МС питання щодо майбутнього президента України вже не буде вирішуватися в Києві, а – в Москві. Отож формула МС вигідна тим елітам, які зав'язані на експортних операціях, а це значною мірою означає, що більшій частині українського бізнесу є що втрачати.

Сьогодні Україна стоїть перед геополітичним вибором. Я не здивуюся, якщо ми реально не підемо нікуди, якщо і далі будемо продовжувати політику балансування. Саме ця політика дає сьогодні найбільше преференцій українським елітам.

Більш повну версію лекції Констянтина Бондаренка дивіться на відео

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.