Борис Дорфман: Не думаю, що ВО "Свобода" зробить те, що зробив Гітлер

Розмова з публіцистом, дослідником єврейської культури, одним з засновників єврейської газети "Шофар" та товариства єврейської культури ім. Шолом-Алейхема Борисом Дорфманом.

"Ну от, наговорив я тобі 100 арестантів" – підсумовує нашу двогодинну розмову Борис Дорфман. У моїй зіпсованій фейсбуками та вконтактами уяві відразу ж з'являється образ довгої вервечки вихудлих тіл зі змученими обличчями та закутими в кайдани руками. Google розставляє всі крапки над "і" – "наговорити 100 бочок арестантів" – розповісти про щось неправдоподібне, "арестант" тут має значення "дрібна сушена риба".

Відтак, "наговорити 100 (в деяких варіантах – 40) бочок арестантів" – це рибацький жарт, що спочатку мав значення "нарозповідати всіляких небилиць про нібито величезний улов".

Ловлю себе на тому, що навряд чи ще мені десь доведеться почути цю фразу. Принаймні, у Львові. Вони зникають, які зникають їх носії, середовища чи культури в яких вони існували. Так само навряд чи доведеться почути колись їдиш – мову європейських євреїв, якою колись говорило 11-12 мільйонів людей, а зараз – лише 2 мільйони.

Борис Дорфман – один із найстарших носіїв їдиш у Львові. За місяць йому виповниться 90 років. Він читає мені уривки з підручника на їдиш у старій австрійській квартирі, вікна якої виходять на римо-католицький костел.

"Колись у Львові була потужна єврейська спільнота, а тепер від неї залишились ріжки і ніжки", – каже Дорфман. Він був одним із тих, хто свого часу доклав максимальних зусиль для збереження того, що лишилось від колись потужного пласта історії Львова: був одним з організаторів Львівського товариства єврейської культури імені Шолом-Алейхема, брав участь у видання газети "Шофар". Займався популяризацією їдишу та івриту, викладав у недільній школі. Навіть у своєму поважному віці він є активним користувачем інтернету і співпрацює з інформаційними агентствами, надсилаючи новини про Львів.

Curriculum Vitae

Я народився у Бессарабії, з батькового боку у мене є львівське, англійське, німецьке, австрійське коріння, з маминого – іспанське. Мої предки жили у Львові і це була дуже відома родина. Моя бабця була родом із Кишинева, її батько був рабином, а мій дід був із містечка Кілія.

Багато років ті території були турецькими, як і вся Бессарабія. В Кілії жили євреї, що в 1492 році втекли з Іспанії. Їх прийняла Туреччина і там була єврейська колонія. Дід був високим, чорнявим і дуже грамотним. Мама була однією з 12 дітей (семи доньок і п'яти синів).

22 червня 1941 року мене мобілізували на війну. Євреї, які залишились, були всі знищені.

Коли прийшла радянська влада, то моїх батьків кинули до в'язниці лише тому, що вони були єврейськими активістами. Мама керувала сіоністською організацією. Вони були за ґратами 11 місяців, поки не надійшов наказ із НКВС і батька послали в Караганду, а маму – в Солікамськ, на Урал. Пізніше їх реабілітували, але мій батько помер в 1942 році. Мені дали документ, що в нього був туберкульоз і серцева недостатність. Де він похований – невідомо, віднайти могилу мені так і не вдалось.

Моя мама працювала в лісі та різала дерева. Пізніше її перевели в канцелярію. В таборах тоді був відділ, що називався КВЧ (культурно-виховна частина) і вона займалась там кореспонденцією. В 1947 році її звільнили, однак в паспорті, як зараз пам'ятаю, була стаття, згідно з якою їй заборонялось жити в столицях, у великих містах.

Я ще за румунів вчився у єврейській школі, а пізніше – в школі помічників інженерів. За радянської влади з неї зробили технікум. Я провчився два роки, прийшла радянська влада, за неї я провчився ще один рік і ми мали їхати на практику, однак замість практики потрапив на війну. Нас послали на фортифікації – був такий будівельний батальйон.

Коли почався відступ, наша частина на деякий час потрапила в полон, потім нас звільнили й ми відступали разом з армією, деякий час працювали на підсобних роботах. Ми потрапили до Сталінграда, потім – до Саратова. Під час мого перебування у Саратові вийшов наказ про зняття всіх вихідців із Західної Білорусі та України із фронту та відсилання їх на роботи. Я потрапив у Кемеровську область, до Сибіру. Це був центр вугільної промисловості.

Коли війна закінчилась, всі почали виїжджати додому, а мене не відпускали. Я був їм дуже потрібен як будівельник. Зрештою, вийшов наказ про те, що тих, хто перед війною вчився, слід відпустити, аби вони мали змогу продовжити навчання.

Через два роки після закінчення війни я повернувся до Кишинева. Там усе було зруйновано – будинки в руїнах, бур'ян, людей немає. Як будівельнику, мені надходило багато пропозицій про роботу. І я взявся за одну важливу посаду, хоч мені було тоді 22 чи 23 роки.

Колись була така організація Управління Промкооперація. Це було щось на зразок артілі, і я виконував там роль начальника з будівництва. Над мною головував генерал війни, який перед війною був головою Тираспольської міської ради. Я думав, що мені дадуть якусь хату, але її не давали – все було розвалено. І я жив та спав у ванні. Пізніше я став головним інженером району. Після в'язниці повернулась мама, але її не хотіли прописувати. Нам сказали, що треба кудись поїхати, загубити паспорт, купити новий. Так ми таки дістали нові документи.

У 1949 році почалося полювання на громадських активістів: на тих, хто був колись вчителем, журналістом, художником – їх всіх забрали за одну ніч – десь 80 тис. людей у цілому Радянському Союзі. Це називалось боротьбою з космополітизмом.

До нас теж прийшли вночі, постукали у двері – зайшла двірничка, а з нею ще двоє. Вони сказали, що прийшли до нас робити обшук. Написали акт, що нічого не знайшли, але забрали із собою три книжки. А мамі сказали збирати теплі речі і їхати. Що мали, те зібрали, посадили в машину, потім було КДБ і так далі. Так мама відсиділа ще сім років. Після звільнення вона приїхала вже до Львова, старша і хвора жінка тут й померла.

До війни люди виїжджали до Ізраїлю, проте моїй мамі сказали, що вона потрібна тут. Вона залишилась і отримала 15 років в'язниці. А потім пішли сім'я, діти. В мене в підвалі завжди лежали речі, необхідні для Ізраїлю – човен, намет, простирадла і різний непотріб. Однак нічого не знадобилось. А зараз на старості років куди вже поїдеш?

Я ніколи не був партійним, оскільки вважався сином "ворогів народу". Проте якось в житті так склалося, що мене дуже любили – я був слухняним, привабливим. Однак після того, як матір забрали, я побачив, що начальство вже не має до мене такої довіри, як раніше. Тим часом у Львові в мене жили родичі. Постало питання про виїзд. Так я й змінив Кишинів на Львів. Тут отримав невеличку "кавалєрку" для життя.

Пізніше надійшов виклик від облвиконкому і мене відразу ж послали на роботу. Місяць чи два я працював на тресті Східжитлобуд. Після цього став головним інженером сталінського райжитлоуправління у Львові. Це десь був 1950-1952 рік.

Я відповідав за район: Площа Ринок – вулиця Вірменська. Потім мене запросили працювати в аптекоуправління, у відділ капітального будівництва. У нас тоді працювали три тисячі людей. Згодом працював у технагляді житлового управління. В результаті, я пропрацював 35 років начальником в аптекоуправлінні та вже 28 років як на пенсії.

Після виходу на пенсію я зайнявся "єврейськими справами". Спочатку вступив у Єрусалимський університет. Потім 14 років вчителював у недільній єврейській школі. У 1991 році був делегатом від Львова на конгресі, на якому вирішувалось питання проведення референдуму. Ми створили перше на Україні товариство єврейської культури. Нам дуже допомагали: Братунь, Лубківський та Мисько. Це було важко, оскільки ми зробили статут, якого ніхто не знав.

Громадська діяльність

У нас є Львівське товариство єврейської культури імені Шолом-Алейхема, де я вже не керую ним, а лише входжу в правління. Випускаємо газету "Шофар", що виходить один раз в місяць. У 1991 році перша українська делегація поїхала в Ізраїль і я виконував там роль перекладача. Керував нашою делегацією Павличко, а у її складі були: Іван Драч, Михайло Горинь, Ігор Калинець, Лариса Скорик. Через знання мови я був другом, як всіх відомих львівських дисидентів, так і тих, що були при владі. Десь тоді почав друкуватись в газетах.

В Радянському Союзі все, що було пов'язане з єврейством, перебувало під забороною. Всі були радянськими людьми, які існували в радянській системі. Однак вдома ми все робили так, як наші батьки та наші діди. Я почав виписувати єдину газету, що виходила німецькою мовою – "Біробіджан".

Так називалась автономна єврейська область на Далекому Сході Росії. Я почав надсилати туди свої статті на їдиш. Хоч область і невелика, але вони платили дуже добрі гонорари. За офіційною статистикою, газета мала 30 тисяч тиражу, однак у Львові її ніхто не хотів передплачувати.

Тут я трохи скористався зі своєї посади в аптекоуправлінні, оскільки ліки в Радянському Союзі були дуже дефіцитними. І я говорив людям, які до мене приходили: "Хочеш но-шпу – випиши газету". Хоча передплата й не вартувала конче дорого, але деякі люди відмовлялись від неї аргументуючи це або навчанням сина, або поганим сусідом. Однак, після мого втручання, кількість передплатників зросла із 20 до 150, і за цією кількістю ми посіли десь третє місце в Радянському Союзі.

Моя дружина (Бетті Речистер) вчора читала лекцію про останню книжку письменниці Діни Рубіної. Вона читає не лише лекції, але й показує місця, описані у книжці. Також вона вже два чи три роки читає лекції про біблійні місця та викладає давньоєврейську мову в православній семінарії у Львові. Вона працювала директором курсів "Ульпан" – для тих євреїв, які після розпаду Радянського Союзу хотіли виїхати в Ізраїль. Років два тому ці курси припинились. Та й зараз нема кому їхати.

Я ще маю зв'язки із Центром міської історії Центрально-Східної Європи, де щороку відбуваються курси вивчення єврейської мови та культури для журналістів, істориків, аспірантів.

У нас є ще "Хесед" – це організація, яка існує у цілому світі. Старші люди щомісяця отримують якусь допомогу – гривень 70. Зрозуміло, що це небагато, але принаймні хоч щось. Немічних відвідують доглядальниці. У товаристві Шолома-Алейхема є театр. Вони виступають, хоча й мають проблеми з фінансуванням. Щороку відбувається музичний фестиваль, якому трохи допомагає місто. Я намагаюсь відвідувати різні лекції, концерти у філармонії, концерти.

Втрачене і повернене

Голокост став великою трагедією. Зникла ціла культура. У Львові сьогодні є синагога, у якій працює рабин із США. У нього тут народилось 12 дітей. Його дружина – директор релігійної школи. Є такі дурні закони про прерогативу передавання єврейства по матері. Не знаю, хто таке придумав.

Колись євреї жили всі вкупці, а тепер розкидано. Часто буває таке, що людина померла, а ніхто навіть не знає, а якщо і знає, то ніхто й не приходить. У нас є три неписані закони – про обов'язок провести мертвого, відвідувати хворого і допомогти жінці, аби вона вийшла заміж.

Мій син живе у США і він досить відомий публіцист. Він ще за Брежнєва став великим патріотом, кинув свій інститут та й поїхав до Ізраїля, де жив 30 років. Моїй дружині 84 роки, одному з моїх товаришів – 93, а ще одному знайомому єврею через три місяці буде 100 років.

До мене інколи приходять дуже порядні люди – "суботники", деколи приходять і свідки Єгови. Вони приносять книжечки, які я дуже люблю. Вони дуже добре знають Біблію, але і я також знаю. В принципі, я релігійний – щоп'ятниці та щосуботи я відвідую службу. Можливо, я не такий релігійний, як ті, що мають шапки та пейси.

Хасиди – це зовсім інші люди. Їх нічого не цікавить – вони приїжджають, моляться, сплять, співають і відразу ж їдуть додому. Я їм щось намагався розповідати про історію, проте їх це не цікавить. Хоча це, зрештою, властиво як для православних, так і для католиків – для тих, які живуть у монастирях.

Мене часто запрошують проводити екскурсії єврейськими місцями Львова, оскільки більше немає кого попросити про це. Ніхто не знає історії, нічим не цікавиться.

Я вважаю, що так звана жидівська кнайпа "Під золотою розою" – це дуже добре. У нас у місті є різні ресторани – корейські, китайські, японські – буде ще й такий ресторан. Коли вони починали працювати, то запросили спеціального кухаря, який вчив, що треба робити. Вони взяли ту розвалюху, хоч це і не є приміщення для ресторану. Зробили там картини Бруно Шульца. Вони презентують єврейську їжу, напої. Кому це заважає? Мені – ні.

Згідно з єврейським законом є така річ, як "кашрут" – євреї не мають права їсти м'ясо, що не зарізане спеціальним різником. Окрім цього, є частини, які можна їсти, а які не можна. Але хто зараз це виконує? Хіба що особливо релігійні, а таких у Львові лише четверо чи п'ятеро.

В Донецьку є спеціальне виробництво, що випускає м'ясо, консерви, крупи і вся їх продукція має відповідний знак. Але й коштують ці продукти дещо дорожче. От хасиди, які приїжджають і привозять усе з собою. Вони навіть воду не хочуть пити.

Коли поляки виїжджали зі Львова наприкінці 50-х років, то не могли забрати все з собою. Тому я дуже добре пам'ятаю, як на смітниках валялись прекрасні, дорогі картини. В українців, які приїжджали з Польщі, такого майна, звісно, що не було. Про Львів як раніше казали – влада польська, земля – українська, а всі будинки – жидівські.

Єврейські письменники – це лише ті, хто пише єврейською. Бруно Шульц є великим польським письменником, Йозеф Рот – великий австрійський, німецький письменник. Щоправда, вони описували і єврейське життя. Адже що таке письменник? Це, зрештою, професія і шматок хліба.

У Львові було дуже багато письменників, які писали єврейською. У місті, взагалі, відбулась дуже велика трагедія. У 1939 році сюди приїхало дуже багато біженців із Австрії, Польщі та Німеччини.

Сюди приїхали знані інтелігенти. Тоді були дуже голодні часи, бракувало продуктів. Художники мусили стояти на базарі, продавати свої картини. Всі євреї, особливо інтелігентська верхівка, яка залишилась тут, потрапила до гетто.

У 1943 році Львів став же judenfrei. Вижив єдиний рабин Давид Кагане, який жив у митрополита Андрея Шептицького і написав про це книжку.

Мені зараз дуже шкода, що є дуже багато хлопців і дівчат, яким сьогодні вже за 30 років, а все ніяк не одружуються. Це ж так добре, коли є діти, свати, внуки. А тепер що – одружились, а через півроку розбіглись – він взяв свою подушку і пішов назад до мами.

В мене є знайомий, відставний генерал. Так от, він грає в доміно в парку – і дурень дурнем. Я його запитую: "Як же ти міг керувати армією, коли ти нічого не маєш в голові?"

Про політику і ксенофобію

Я працюю на агенцію новин і передаю туди все, що тут відбувається. Вчора я отримав інформацію, що в Києві Єврейська рада України написала листа до міського голови Львова Андрія Садового.

У Львові виходить така досить радикальна газета "За вільну Україну +" і я вже багато років знаю її головного редактора Богдана Вовка. І вони там постійно пишуть про жидів, вони мають спеціальну жидівську сторінку, де друкують всілякі анекдоти з приводу вживання слова "жид".

Я дуже добре знаю родину Олега Тягнибока. Його мати була завідувачем аптеки, нам часто доводилось спілкуватись, я часто допомагав їй. ВО "Свобода" – це така собі праворадикальна партія. Народ її ніби підтримує. Я не думаю, що вони зможуть зробити те, що зробив Гітлер. Зараз їм вже просто немає з ким боротись. Вони хочуть відібрати в одних і віддати іншим. Але це ми вже пережили за комуністів. "Свобода" мала добрий результат на виборах до парламенту. А от на проміжних виборах до Львівської облради вони програли, тому що прийшло небагато людей.

Мені дуже подобалась Юлія Тимошенко. Я ходив на зустріч з нею, коли вона виступала в театрі ім. Марії Заньковецької. Вона чотири години безперервно стояла на сцені й всі говорили, що це наша українська Жанна Д'Арк. І ось прошу – такий фінал. Вона вже не повернеться у велику політику.