Тарас Прохасько: Мені завжди подобалось, коли для людини письмо не є чужим

Тарас Прохасько: Мені завжди подобалось, коли для людини письмо не є чужим

Оля Вишня,  2 травня 2013

Розмова з українським письменником Тарасом Прохаськом.

Вже тривалий час ходять розмови про Ваш новий роман. Кажуть, що Ви називаєте його романом свого життя.

Це така умовна назва. Будь-які означення є відносними і недосконалими, але мені хочеться написати роман про базові життєві знання.

А базові знання, як на мене, це знання різних рухів. Я вважаю, що найголовніше, з чого складається життя тілесне, то є якісь різні маленькі рухи. Я їх називаю мікрорухами.

І от кожна людина відрізняється навіть тим, які рухи є саме для неї властивими, любими, знаними. Я хотів би написати про перелік своїх мікрорухів.

Коли чекати на цей роман?

Я в тому сенсі почуваюся вільним від всіх цих зобов'язань. Я розумію, що кожен раз роблю недобре, коли на кожні поновлення цього запитання кажу, що вже скоро. Але я не кажу, що вона буде точно саме тоді.

Власне, багато людей відзначають, що Ви дуже повільно пишете, дозволяєте собі робити великі паузи між книгами. Вам потрібне натхнення чи інша мотивація?

Я не вважаю літературу своєю основною роботою. Я до неї ніколи не підходжу як до фахового заняття.

Для мене література є чимось страшенно важливим, невід'ємною частиною мого світобачення, моїх стосунків зі світом.

Але я не почуваю себе задіяним у цей літературний процес на стільки поважно, щоб це була моя робота і щоб я робив якісь плани, графіки та зобов'язання.

Інша річ, що я бачу літературу у всьому і завжди. Я знаю як з цього всього можна робити літературу.

Тому я не маю внутрішньої потреби це конче переводити у папір. Я перебуваю у літературі. Хоча це є недобре для письменника, бо ж він має писати.

А ще я знаю, як багато добрих книжок є на світі. Знаю, скільки всього найважливішого є вже сказано і мені не хочеться перебивати та безпідставно втручатися у полілоги всього написаного. Хіба, коли конче бачу, що це треба сказати, тоді втручаюся.

Чи вважаєте Ви, що можна навчити писати і якщо так, то кого вважаєте своїми вчителями?

Я вважаю, що навчання, взагалі, не є процесом безпосереднім. Коли я собі думаю про своїх шкільних вчителів математики, то я розумію, що вони мене чогось навчили, але тим самим розумію, що вони мене не навчили математики, тому що я її так до тепер й не знаю. Все має у собі певний урок.

Це двосторонній процес – давати вчення і брати вчення. Ніколи невідомо, чого можна навчитися. Я можу прийти на лекцію з однієї теми, а навчитися чогось зовсім іншого.

Якщо хотіти вчитися, то все є способом навчання. Я також завдячую багатьом авторам різних книжок, також і тим, які я вважаю поганими. Все одно це не проходить марно.

Насправді того, чого я б хотів навчитися, мені не вдається навчитися. Про уроки можна говорити, але про те, що вони на мене справді подіяли так якби я цього хотів, то це вже складно.

Чи є у Вас твори, що Ви не друкували?

Я дуже важливе значення надаю письменам. Вважаю, що це є надзвичайно важлива робота.

"Людина, яка пише" – мені здавалося, що це є одним з найреалістичніших і найоптимістичніших визначень людського буття.

Мені завжди подобалось, коли для людини письмо не є чужим. Не йшлося про те, щоб писати літературу, цінні навіть нотатки.

Я з величезною пошаною ставлюся до людей, які ведуть щоденник, навіть якщо він примітивний і поверхневий.

Але навіть сам акт обписування – це для мене файна річ. Я відчув, що воно невід'ємне від мене.

Якщо існує такий поклик, такий потяг, то у якийсь певний час, дивлячись на існуючі взірці, можна написати щось своє.

Коли мені було 14 років, то я написав свою першу повість у 12 новелах – історію з життя графа Сен-Жермена і це був мій подарунок молодшому від мене на 2 роки братові на день народження. І це те, що не є опубліковано і, думаю, не буде опубліковано.

Крім того у мене був період, коли я почав писати вірші. Це був час, коли я вчився на біологічному факультеті і то був 1989-й рік, коли інформації про модерну сучасну літературу не було.

Навіть Андрухович, то була тоді така собі байка. І коли я читав ті вірші своїм колєгам-біологам, для них це було потрясіння, їм здавалося, що з цього почнеться нова українська поезія.

Потім, коли я побачив, що існує ця українська поезія, що вона потужна, то зрозумів, яким неуцтвом були мої поетичні проби і тому їх я теж ніколи не публікував і не буду публікувати.

Розкажіть, як все ж таки відбувалось знайомство тоді з сучасною українською культурою?

Громадське життя розпочалось з поетів Бу-Ба-Бу, які як ті мормони не чекали поки вірні прийдуть, а самі йшли на зустріч читачам.

Це був той камінь, який зрушив лавину. У нас все виникало один за одним. Між 1988-91роками було видано багато поезії (від Стуса до Антонича) і це пішло дуже сильним наповненням.

Довкола жили поети, Павлів приходив, на Жовтневому проїзді тоді ще музиканти, поети сиділи на щодень. Завдяки їм, ця поезія ставала живою.

Тоді ж з'являється і театр Курбаса.

Я прийшов у відпустку з армії на 10 днів. Був у Франківську, але захотів на трохи до Львова приїхати.

Пам'ятаю, що тоді зробив одну річ – акуратно зрізав ножем афішу вистави "Сад нетанучих скульптур" Театру Курбаса.

Цю афішу я забрав до Франківська, а потім ще на рік пішов до війська. Це був період, коли я думав, що як я прийду з армії, то цього всього вже може й не бути. І тому я зробив такий злочин.

Ви говорили про професії. У Вас вони були різними, чи Ви всі вибирали самі?

Я вибираю. Стосовно літератури, то вона не є професією тому, що літературний світогляд , світобачення, літературне сприйняття світу є моєю пригодою і я це розумію.

Вона дає багато приємності та користі, а з іншого боку – робить багато шкоди. Дивишся на те, що відбувається, як на можливі літературні фрази, абзаци, сторінки.

Про яку професію Ви мріяли в дитинстві?

У дитинстві мріяв бути лісником, жити на лісничівці і опікуватися багатьма гектарами лісу.

А потім була мрія, найвідповідніша мені – бути мандрівним прошаком, оповідачем історій.

Я би собі ходив з місця на місце, щось оповідав і за це б діставав їжу. Був би арбітром заїжджим в міжлюдських суперечках, десь розказував би притчі, десь би міг посидіти поняньчити дітей.

А про професію психолога не думали? У Вас навіть є оповідання про лікування депресій.

У мене був довгий період в житті, коли я думав, що психологія, то щось таке, що для всіх, але не для мене, бо я собі й сам дам раду.

У тому є певна героїка, певна життєва сила, але вона є великою наївністю. Згодом у мене було розчарування у методах.

Я тоді думав, що все пов'язано на певній життєвій силі, тобто є Дух Божий. Раптом собі подумав, коли вона є, то непотрібно нічого – ні філософії, ні психології.

Я думав, що треба плекати цю життєву силу. А коли зустрівся з психологією, то зрозумів, що це серйозно, це добре пророблена річ, яка побудована на реалістичних знаннях і знає, про що говорить.

Я тоді зрозумів, що аматорам у психології немає місця і що це дуже файне ремесло, що потребує знань.

Як Ви лікуєтесь від депресій?

Я займаюся гаражним, підпільним психоаналізом, намагаюсь поговорити з людьми, які сприймають мене таким, яким я є, готові вислухати, яким цікаво, що зі мною діється.

Тоді я намагаюся якось відверто і щиро розібратися, не заперечувати своїх слабостей, злочинів.

Багато є таких людей?

Ні. Є дослідження з фізіології мозку, фізіології груп суспільства. Людина повноцінно може спілкуватися з 150 особами. І всі ці 5 тисяч френдів на фейсбуці – до одного місця, тобто це щось зовсім інше.

Просто це треба називати своїми іменами. Той ж Юлій Цезар, який знав імена 10 чи 40 тисяч легіонерів – це ж не означає, що він з ними контактував.

Також і Мати Тереза, до якої приходили тисячі людей щохвилі. Це також не є спілкуванням.

Здатність до контакту є обмежена. Тільки 150 з якими ми можемо бути близькими, а якщо знайдеться двоє, троє, четверо тих, з якими можна бути на такому щаблі близькості – то це вже повноцінно прожите життя.

Ви писали про сповідь. Це сьогодні для Вас є важливим?

Це є страшенно файна нагода не оправдовуватися і дуже мало у житті таких місць, де можна дозволити собі визнати ту кривду, яку ти робиш. 

Коли сповідь не перетворюється на виправдання, це те місце, де можна зрозуміти, що цей жаль можна викинути з серця, це як полегшення, це дає надію, що визнавши жаль і біль за те, що зробив, можна жити без тягара.

Ви говорили, що одна з найвеличніших для Вас людей – це святий Франциск. На скільки для Вас є знаковим обрання нового Папи, який обрав його ім'я?

Я вважаю, що це важлива подія. Ієрархія нашого суспільства вибудувана так, що існує кілька народів всередині кожної нації.

Те, як ми з вами живемо є незбагненним для наших співвітчизників, які живуть зовсім інакше.

Ми не можемо зрозуміти, як живуть магнати. Можемо уявити, що вони люксусують, всього багато мають. Але вони не можуть уявити, що таке є наше щоденне життя.

Не можуть уявити, що це таке відраховувати 75 копійок, щоб потім не бракувало на дорогу додому.

Не можуть уявити, що означає мити підлогу шматою, набирати у звичайну миску воду. Вони вже цього не знають.

Тому те, що такий величезний ієрарх як Папа Римський це знає і є для мене дуже позитивним знаком.

Він знає, що таке смажити яйце, що таке бідувати, встигнути за 40 хвилин дійти з одного місця до другого.

Це такий рівень розуміння людей, які є більшістю у світі. І коли це знає людина такого недосяжного рівня, то це не може не вплинути на його поведінку, рішення та ставлення до тих людей.

Яка сьогодні найбільша проблема людства?

Про те, що щось сі змінило в світі говорять тисячі років і "юж ми так не буде як ми було вперше". Це на стільки банальне, що це вже властивість людського існування.

А що я вважаю реальною річчю – це вперше за багато тисячоліть відбулася інформаційна революція.

Коли так змінилася часове розгортання інформації, спосіб подачі і сприйняття.

Так як є обмеження щодо кількості друзів, так і є якась гігієна, скільки мегабайт інформації ми можемо сприймати в день. І всі сприймають її забагато.

Це революція, яка сталася у світі у середині 80-х, у нас – в 90-х. Наші спогади перебувають ще до того розлому. Тепер ми живемо насправді інакше і через ґатунок інформації.

Подивіться просту річ, людина не середнього класу, з не найліпшою освітою має можливість переглядати чотири кінофільми щотижня.

І тому ще 20 років тому тебе могли запитати про твої улюблені фільми останнього десятиліття. А як тепер спитатися?

Відповідно воно все має іншу вагу, інше значення. Ми не прилаштовані до такого типу інформації і в тому є велике відчуття загрози, кінця світу.

Ми ще не можемо, як кажуть гуцули, дати собі ради з вістями. Бо колись вість була одна на місяць, а тепер вони змінюються щосекунди. Треба віддуплитися, що є що.

Ви згадали про кіно,а яке сьогодні Вам найбільше подобається?

Сьогодні вже важко говорити про фільми. Як не дивно, але мені подобаються кінові кіна, балаганні, де щось відбувається. 

Мені дуже сподобався фільм Меланхолія фон Трієра. Я думав собі, от якби показати наближення кінця світу в мегаполісі, а як зберегтися від спокуси та показати у такій ситуації, коли двоє і більше нічого нема.

Насправді я не можу назвати себе знавцем кіна, я не слідкую за ним осмислено, я дивлюсь два кіна в тиждень.

Ви б хотіли, щоб екранізували одну з Ваших книг?

Так. Довлатов одного разу редагував спогади одного полярника і там дев'ять з одинадцяти розділів розпочиналися з речення "Если говорить без ложной скромности".

Думаю, що кінематографічною є історія "Непростих". Але я розумію на скільки то є тяжко для режисера.

Я собі думав, що ніколи не дочекаюся до такого, що буде таке кіно як Кохання під час холери. Думав про те, як можна братися за щось таке, що буде гіршим, ніж книжка, але зрозумів, що за різне можна братися.

А хто буде знімати?

Я знаю, що є в Україні режисери, які це серйозно планують, мені подобається їх підхід і я б хотів, щоб були саме вони. Намір – це вже є дуже реалістичні речі.

Чи з'являються зараз у Вас улюблені письменники?

Так. І вони є часом дуже різними та несподіваними. Часом то є люди з якихось давніших часів, які відкриваються тепер. 

Я наполягаю на тому, що їх є більше, але для прикладу назву Мірека Боднара. Мені видається, що з нього щось буде чи є вже щось велике і таких багато.

Їх дехто називає молодими, але Таню Малярчук і Софію Андрухович не можна вже назвати молодими письменницями, вони ще молоді жінки. Я знаю, що одна і друга напише щось таке дуже важливе.

Софія мовчить.

Але це ознака того, що вона думає. На мою думку, думання над написанням твору займає 90% роботи над ним.

Ви щаслива людина?

Так.

Секрет, успіх щасливого життя?

Я просто у захваті від такого дива, як життя. Я знаю, коли жити і робити вибір. Така можливість жити – перекриває все інше. Це диво.

Якщо не робити собі фальшивих уявлень, що має бути, як має бути, але старатися, щоб було так, як ти вважаєш за потрібне.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.