Шизофренія як досвід

Шизофренія як досвід

Мальва Вовк,  6 травня 2013

Розмова з Сергієм П. про досвід шизофренії та розуміння і підтримку осіб з психічними розладами.

 

В 2002 році відбувся такий життєвий перелом, відколи і можна починати відлік мого захворювання. Сталася нехороша ситуація – я був за кермом і вбив людину. І досі звинувачую себе у цьому. Відчуття вини вбило мене тоді настільки, що я зламався. Легше, напевно, вбити людину, яку ти ненавидиш, ніж ту, яка не принесла тобі ніякого зла.

Всі наші хвороби пов'язані з тими чи іншими страхами, що нас завжди переслідують. В кожної людини є якийсь страх. Якщо на нього натиснути, то людина ламається. Я колись думав, що найсильніший, але то виявилося неправдою – заженуть під плінтус і ти ніхто.

На сьогоднішній день у мене завдання: залишитися у тих рамках в яких я є зараз: в мирі з вами, зі всіма, щоб ви на мене не гнівалися, а я на вас, а з тими людям, які мене ще не вибачили... - можливо, що мине час і вони знайдуть в собі сили вибачити мені те, що сталося.

Я виріс на вулиці: дахи, підвали – це все мені знайоме. Не думаю, що моя біографія комусь дуже потрібна. У 2006 році мені поставили діагноз шизофренія. Я відлежав 9 місяців в психіатричній лікарні. З того моменту все і закрутилося.

З таким діагнозом в нашому суспільстві дуже складно. Друзі, знайомі дізнаються і до побачення, навіть не цікавлячись що і до чого. Лише одна фраза «він лежав на Кульпарі» закриває багато дверей. Якби вам вдалося таке бачення людей трохи змінити, показати, що особи з психічними розладами не настільки агресивні, безвідповідальні, що вони не є нездарним непотребом для суспільства, який треба тримати в закритих закладах, то це було б добре, це було б великим плюсом.

За допомогою цього середовища (мова про психотерапевтичний центр), в мене з'явилася можливість пояснити своїй дочці ситуацію, що трапилась зі мною і вона вже є більш толерантною, ніж її однолітки, більше розуміє. Є ситуації, коли ми «з'їжджаємо з котушок» і близькі нам люди потрапляють під удар. Бувають зриви. Особливо, коли хтось загрожує моїм близьким, то я можу зірватися.

Я маю можливість жити окремо, але багато з нас (людей з шизофренією) такої можливості не мають, а витерпіти нас звичайним людям буває складно. Моя дитина приходить на годину-дві, бо більше не може. Справа в тому, що коли в мене був останній приступ у 2008 році, то вона це бачила і злякалася. Приїхали санітари і вона на це все дивилась. Мої родичі бояться і зараз я їх вже також розумію – моя хвороба не лікується за один день, бувають стани ремісії, а потім гірше. Дитину відпускають до мене, але є певний режим. Хоча зараз я набагато спокійніший, ніж кілька років тому.

Була ситуація, коли я йшов з дочкою і думав про те, що не хочу жити, а вона взяла мене за руку і каже: «Я хочу, щоб ти жив! Що я без тебе робитиму?» А в мене сльози, я кажу їй: «Навіщо я тобі такий потрібен? У мене стільки проблем, я нічого не можу тобі дати!», а вона: «Але у всіх діток буде тато, а в мене – ні!» Розповідала мені тоді про ангелів, про Бога, про те, що треба жити. Звідки така маленька дитина може стільки всього знати? І скажете, що чудес не буває?! Вона рятує мене. Все стається так, як має статися і добре, що саме так стається. Я не міг дати їй елементарної уваги свого часу, не витримував більше години. Зараз вже інакше. Вона відчуває, знає, що я її дуже люблю.

Класно для розрядки, для заспокоєння піти в дитячий садочок і поспостерігати за тим, як бавляться діти, аніж перевантажувати себе різними тяжкими думками. У мене є знайомий з ДЦП, йому 27 років. Я колись був у нього вдома і бачив, як важко йому пересуватися і задумався про те, що насправді не маю на що нарікати, бо в мене дві ноги, дві руки, а от в того хлопця все складніше. І саме він говорить мені про те, що треба жити, знаходити в собі сили.

Я намагався писати ще до хвороби, хоча моя професія зовсім не була пов'язана з творчістю.

«Я вскоре в армию пойду и буду служить верно.
Я не нарушу клятву ту, которую, наверное,
Давал когда-то мой отец в далеком 41-ом.
Но если б знал бы он тогда,
С чем предстоит ему столкнуться,
Что лом заменит автомат,
И люди с формы засмеются»...

Я таке писав, коли пішов в армію. Тоді уявляв, що служба – це цікаво, а мені дали кайло в руки і сказали: «Довбай, бо так треба».

Коли у мене є настрій, щось мене хвилює – беру ручку і пишу. Згодом перечитую і навіть самому подобається. Не буває так, щоб я писав на замовлення або до якоїсь події. Добре, що є диктофони, можна носити їх з собою і завжди встигати записувати те, що прийшло в голову.

Нема якогось творчого натхнення, просто приходять глюки, голоси, як їх називають лікарі – що хвилює, те й пишу – вірші, прозу. Часто саме тих людей, які мають подібний діагноз, зачіпає моя писанина і вони, читаючи, проживають моє життя, розуміють, про що я пишу. Люди, яким читав в лікарні, слухали. Виставив частину в інтернет і старі знайомі казали, що то маячня.

Колись у мене було дике бажання випустити збірку, щоб мене знали, бо я мав обмежене коло спілкування. Мені хотілося привернути до себе увагу. Були ситуації коли в телефонній книжці лише два актуальні номери і мене то бісило, що всі про мене забули. Та коли все-таки приходили, то я не витримував довго. Можливість таким людям, як я, побути самим, розібратись у собі – то дуже важливо, хоча для того потрібно багато часу. Важливо також, щоб люди попереджували про свій прихід. Такі, як ми, ніколи не виженемо людину, але нам буває важко довго витримувати чиєсь товариство.

Якщо говорити про мене, то в стані ремісії я не є агресивним і якщо мені вдасться в такому стані залишитися, то я навряд чи завдам комусь шкоди. Якщо ж заглючить, то не знаю, як буде. Але скільки серед людей, які вчинили якісь конкретні злочини, є психічнохворих? Одиниці! На злочин людину переважно штовхає не хвороба, а жадоба щось отримати, ненависть, злість.

Що ж стосується голосів, то з ними просто треба навчитися жити, вони нікуди не щезнуть. Це в моєму стані – вони рано чи пізно приходять. Головне, щоб вони не говорили мені, що я найкращий, найсильніший, най, най.

Що стосується фізичної роботи, то вона мене дуже швидко виснажує. Віддаєш сили, а потім тебе глючить. Бувають дні, коли відчуваєш неймовірний приплив енергії, а далі йде спад, тому недаремно лікарі обмежують у фізичній роботі. А, взагалі, якщо робота пов'язана з обмеженням свободи, то люди з таким діагнозом, як я, тікатимуть.

Те ж саме з обмеженням прав чи брехнею. Не дай, Боже, ми відчуємо, що нам говорять неправду – більше нашої довіри та людина не отримає. На брехні нічого не збудуєш. Часто мені говорять: «Чому ти так живеш? На одну пенсію! Голодуєш, дитині нічого не даєш!». Що ж зробиш, принаймні я чесний перед собою, такий період зараз у моєму житті – це етап будування, створення нової людини.

Без руки, ноги можна жити, з хворими внутрішніми органами також, але як жити з хворим мозком? Я кажу своїй дитині: «Якщо ти побачиш, що мій стан погіршився, то знайди в собі сили відмовитися від мене». Вона заперечує і стверджує, що любить мене дуже і я розумію її почуття. Я колись повз людину з подібними, як у мене вадами і проблемами пройшов би, не звертаючи увагу, може навіть ще й образив би, але зараз я на все дивлюся інакше і дитину свою вчу допомагати слабшим. Якби я в свій час не захворів, то, напевне, виховував би її зовсім інакше. Ображаючи одне одного, ми ображаємо Всевишнього. Ніхто не задумується, що всі ми є живими організмами, творіннями Божими.

Звичайні люди можуть легко переключитися з одних думок на інші: робота, потім дім, домашні клопоти. У таких, як я, все інакше: я можу аналізувати якусь проблему, подію декілька днів, місяць, думати над нею з ранку до вечора – порпаюсь в тому, хочу змінити цілий світ і це забирає всі сили.

Я маю зараз багато знайомих, я змінив своє ставлення до людей: ті, на яких я не сподівався, допомогли мені. Звичайно, хімія, тобто ліки – також важливий елемент, який допомагає боротися з хворобою, але чи не найважливішою є робота фахівців з кожним з нас окремо. Так, такі як ми, повинні жити окремо, але треба навідуватися до них, підтримувати.

До речі, у людей з подібною хворобою, практично відсутнє почуття заздрості, вони не вміють брехати, говорять те, що думають.

***
Прости меня за то, что я оставил путь,
Прости меня за то, что я с пути свернул,
Прости меня, я был не прав в своих делах,
Я знал, что есть Господь и им пренебрегал.
В холодном я теперь краю, тепла там нет,
Я ночами слезы лью, никто не может мне помочь,
А на земле рыдает дочь.
Она у Господа одна, кто за меня будет всегда просить слезами.
Так много в жизни сделал я, чтобы попасть в холодный край.
Теперь далек библейский рай, лишь только пламя.

***
Мне так хотелось, чтоб мои стихи
Кому-то пользу в жизни принесли.
Сначала их писал я для себя,
Потом я понял – делать так нельзя.
Если Господь дает такой мне шанс с людьми общаться
Грех был бы большой мне отказаться.
Надо собрать все то, что на бумаге,
Пусть это для кого-то бред.
Найдутся люди и когда-то скажут:
«Он видел все вперед на много лет...»
Осталось мне писать стихи иль этот бред –
Его нельзя назвать иначе,
Но что поделать, коль здоровья нет?
Не вешаться же мне от неудачи?!
Когда-то пил я и гулял,
Теперь же я поэтом стал.

***
Лишь только тот, кто был в твоих обьятиях
Имеет шанс найти дорогу к Богу.
Только тот, кто слышал голос Бога,
Назад вернулся в ад.
Опять пришел и мучаешь меня,
Забрался внутрь, рвешь меня на части.
И я знаю, что ты хочешь от меня –
Душа моя нужна тебе для счастья.
Ты столько лет, как коршун над добычей
Сидишь и ждешь, когда уйдет Господь,
Чтобы душой моею насладиться.
Тебя уж не волнует моя плоть,
Душа моя – вот это тебе нужно,
А остальное – все игра.
Ты без особого труда отымешь все – я это знаю,
Только души тебе своей не доверяю.

***
Неужто ты меня простил?
Настал момент, проклятье снято.
Не буду больше слышать я,
Как разговаривают братья.
Что делать дальше мне теперь?
Чем нужно мне заняться?
Чтобы больше никогда к нему не попадаться?
Не слышать больше голосов,
Которые всю жизнь ломают
И верно верить заставляют
Во что угодно, для него.
Я был Иисусом, был вором – кем угодно был.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.