Схоже, що саме британський саундпродюсер підштовхує Вакарчука на шлях оздоровлення.
Після модельної вершини 2001 року (де тексти ледве не топ любовної лірики в українській поп-музиці) Океан Ельзи банально залетів у творчий ступор й увесь цей час займався невідомо чим.
Вакарчука загнали у маленький куточок зі всіх сторін. Галичани не давали нормально попити кави й втирали про те, що він не настільки оригінальний виконавець на цій богом даній землі. Кияни – сміялись над його закосами під Джима Моррісона. Вакарчук пішов у творчий відгул та почав співати про патріотичні сльози та заглядати в утопічні безодні високоморальності та духовності.
Остаточно його добив альбом ДахиБрахи "Light" 2010 року. Як виявилось, усі ті відвічні українські прагнення європейського (і світового) успіху легко втілила у життя ДахаБраха. Втілила без англійської універсальності у текстах та з фолковими елементами у треках. Усе, чого так щиро бажало українське серце (визнання на Заході) відбулось у 2010 році, але цього ніхто не помітив. І як тут помітиш, якщо кобіти з 1+1 акцентувались лише на сільських закаблуках, а не на британських впливах та мінімалізмі.
Від 2010 року саме ДахаБраха є найбільш актуальною та конкурентною на Заході (і на Сході) українською групою. Західна експансія Океану Ельзи остаточно провалилась. Вони остаточно зосередилися на колишній есесесерівській публіці. Десь у той час остаточно змаліло й педалювання слов'янської екзотики від Gogol Bordello, які логічно перейшли на іспаномовні ниви.
Британський саундпродюсер милосердно сприйняв падіння Вакарчука на грішну землю. Британських моментів у творчості Океану Ельзи завжди вистачало, але схоже, що Кен Нельсон поставив перед Вакарчуком більш точкову ціль – стати українським Джарвісом Кокером (Pulp) і трохи Деймоном Албарном (Blur).
Саме звідти на "Землі" Океану Ельзи всі ті елементи декадансового піжонства та розкриленої патетики під абсолютно іронічним соусом. Звичайно, що ментальна конституція Вакарчука не дозволяє йому повністю перевтілитись у Джарвіса, але ці спроби дозволи йому дістати з власного нутра хоч якісь блискітки іронії та самоіронії. Якби Вакарчук не намагався стати мазафакером, добро, що перемагає зло продовжує лізти з його психосоматики. Моральні принципи та прямолінійність не дозволяють йому вигинатись іронічним вужем-спокусником, але паростки іронії все ж вселяють надію на майбутнє Вакарчука.
Звичайно, що на поверхні "Землі" все ще присутнє те стадіонне розхитування мас треками-бойовиками. Вакарчук – милосердний бог. Він ніколи не забуде про своїх єдиних слухачів. Усі ці стадіонні розхитування є лише утопією, але інших варіантів у Вакарчука наразі немає та й навіщо спокушати вірних, але нерозумних фанатів. Саме для них на альбомі присутні такі треки, як "З нею", "Стіна", "Стріляй", "Обійми", "Караван", "Джульєтта", "Пори року" та "Коли навколо ні душі".
Закономірно, що саме для них Вакарчук намагається бути трохи брутальним, але не надмірно. Щоб не вразити їхні немічні душі він відразу перелітає на фолкову ритуалізованість сімейних цінностей та патріотичної автентики, де вокалізами ще й розчулюється над красою рідної землі та її споконвічною неможливістю встати з колін ("З нею", "Стіна"). Сльози заважають плакати, революціонери продовжують лупати ту скалу з традиційними фантазіями про славне світле майбутнє українського народу.
Закліповані сингли "Стріляй" та "Обійми" також витають у тому романтичному флері стадіонної приреченості. "Стріляй" чомусь вирізняється русизмами, а замість "ангелок" можна було просто втулити "лангедок". Вищі сили знову заважають жити ліричному герою. Попередні пророцтва про співпрацю з Пономарьовим збуваються. У тексті знову лише одні спонукання до дії. Радіоформатне звучання спонукає до автомобільного прослуховування на нічних хайвеях, а сам кліп схоже, що натхненний фільмом Патріса Леконта La Fille sur le pont.
"Обійми" розриваються між запозиченням саунду в Archive "Again" та Guster "Lightning Rod". Фолкове голосіння травмовано закликає весну і це якраз те, що лікар прописав для маляток.
Присутня психоделія ("Караван") лише видає всі таємниці Вакарчука, який починає прозрівати, що уся його сізіфова праця – це міраж, а найнудніший трек альбому ("Джульєтта") знаменний лише тим, що Вакарчук нарешті зрозумів, що любов вже не та, і для неї потрібні інші слова.
"Пори року" незабаром стануть весільним маршем для усіх українських патріотів, хоча у Вакарчука все ж була секундна можливість повернути шлюбний пафос на заповідні території веселих сексуальних ігор як це зробив цього року Autre Ne Veut на "Ego Free Sex Free". Вакарчук цього не зробив і тому знову тут цвіте сум та каяття. Ніч не дає тепла, а Queen та самоповтори десь блукають поруч. На "Коли навколо ні душі" також постійний травматизм та терновий цвіт з колючим дротом, як живі свідки посполитої вкраїнської ментальності. Вакарчук вокалізує голосними від надміру почуттів, але коли він співає про відчуття Її безмежності, то це вже принаймні схоже на завуальований опис коїтусу.
Усі інші треки – це найцінніше, що є на "Землі". Запозичену піжонську "Бодегіта" з приспівом "два мохіто – між нами буде літо" можна вважати найвеселішим треком у всій творчості Вакарчука. Його рухи справді стали плавними, а тексти – легковажними. Він попустився і з піратським азартом обстьобує усе навкруги. Він іронізує над субтильною "Незалежністю", де особливо піжониться на словах "а ти лежиш, віддавши всю себе". На "Rendez-Vous" він нарешті добрався до самоіронії на словах про ванну з молоком. Увесь трек – це детективна палпівська кіношність (умовність) з підколами а-ля "ти хайку поглядом мені складала" чи "віддала більше, ніж могла".
Невідомо, чому так сталось, але "На небі" стає найкращим треком альбому "Земля". Інколи у ньому просто жахливий підбір слів, але це найбільш органічний трек Вакарчука за останні 10 років. Тут, звісно, що можна говорити про закордонні запозичення, але хто згадує, що "Сосни" повністю збудовані на "Lovesong" The Cure. Вакарчук хоч мінімально, але прозрів, і тому вже може з чистою душею перейти до соулу та фанку.